Будь ласка, забери її! Я більше не можу! Мені навіть доторкнутися до неї нестерпно!

– Оля, забери її! Я більше не можу! Мені навіть торкатися до неї огидно!
Люду трясло. Дитина у неї на руках плакала.
Оля взяла на руки племінницю і кивнула.
– Добре. Але це твоє рішення, претензій потім не буде?
– Ні, які претензії?! Забери її, вона мені не потрібна!
Малеча з’явилася на світ усього місяць тому. Від початку вагітності з Людою відбувалося щось недобре. Оля списувала зміни настрою на пізню вагітність. Сестра була вдовою вже більше семи років. Старші діти вже виросли і жили окремо. Поїздка на море, швидкоплинний роман і несподівана вагітність стали для всіх шоком. Люда ніколи не була схильна до спонтанності. Спочатку здавалося, що майбутня дитина радість для Люди. Але згодом Оля стала помічати, що сестра то кидається купувати одяг для малюка, шукає візочок, то раптом тижнями мовчить, ніби ховається за кам’яною стіною.
Перед пологами Люда раптово перестала спілкуватися з рідними. Не дзвонила ні мамі, ні сестрі, ні дітям. Оля забила тривогу і знайшла сестру в пологовому будинку, де та збиралася писати відмову від дитини.
– Людо, що з тобою? Чому?
– Я сама не знаю. Нічого не відчуваю. Вона чужа.
– Як чужа?! Ти що! Це ж твоя дитина!
– Буде не моя! – Люда відвернулася до стіни.
Оля підключила “важку артилерію” і привезла маму. Люда погодилася забрати дитину. Мама наполягла, щоб вона пожила з донькою в неї під приводом допомоги на перших порах. Насправді ж усі уважно стежили за Людою. Вона доглядала за дитиною, все робила на автоматі, не затримуючись поруч із дочкою довше, ніж було потрібно. Ім’я їй дала бабуся, на руках носила тітка.
– Людо, я заберу її. Буду виховувати, але пройде трохи часу і кого вона буде називати мамою?
– Мені байдуже. Головне, щоб не мене.
Через тиждень оформили документи, і Оля стала офіційним опікуном своєї племінниці. Люда поїхала в інше місто.
Маленька Яся росла непосидючою і веселою. Рано почала ходити, рано заговорила. Маму звала Олею.
Минуло дванадцять років.
– Мамо, сьогодні три п’ятірки, а завтра ми йдемо в кіно з класом, – дзвінкий голосок наповнив квартиру.
– Це вона?
– Так, Людо, вона. Я прошу тебе…
– Здрастуйте! Я Яся, а ви?
На порозі кухні стояла великоока висока дівчинка і здивовано переводила погляд з жінки, яка сиділа за столом, на маму, яка, бліда як папір, стояла біля вікна.
– А я… Люда. Я твоя мати, Ясю.
– Я ж просила! – Оля обурено подивилася на сестру і зробила крок до дочки. – Яся, я все поясню!
– Не треба, мамо. Давай послухаємо. І що? Ось ви кажете, що ви моя мати. І?
– Я приїхала за тобою. Хочу, щоб ти жила зі мною.
– Навіщо?
– Ти моя донька.
– Ні, не ваша. У мене одна мама, ось вона стоїть. І іншої мені не треба! А вас я бачу вперше і, сподіваюся, в останнє в житті. – Яся розвернулася і вийшла з кухні.
Оля без сил опустилася на стілець.
– І чого ти досягла?
– Поки нічого. Але досягну, будь певна. Якщо знадобиться, навіть через суд.
– Навіщо тобі все це? Ти ж сама віддала її, не хотіла її бачити. Ніхто не розумів чому і навіщо ти це зробила. А зараз, стільки років потому ти з’явилася і хочеш, щоб вона кинулася тобі на шию? Вибач, Людо, давай ти зараз поїдеш до мами, потім поговоримо, мені треба до дочки.
– До племінниці! – Люда підвелася.
Оля тільки зітхнула. Закривши двері, вона пішла до кімнати Ясі.
– Ясенька…
– Мамо, почекай. Перш, ніж ти почнеш щось пояснювати, я хочу сказати. Я все знаю. Рік тому, пам’ятаєш, ми у бабусі прибирання робили. Я знайшла документи на опікунство. Спочатку була страшенно зла, що ви мені нічого не казали, потім хотіла з нею зустрітися, щоб спитати – чому? А потім зрозуміла, що мені все це не потрібно. Ти моя мама! Іншої мені не треба!
– Яся, дівчинко моя! Я тебе нікому не віддам.
– Я і сама себе не віддам – засміялася Яся. – Пам’ятаєш мого однокласника Кирила? Подзвони його мамі, вона юрист, спеціалізується на сімейному праві.
– Ну знаєш, доню, занадто швидко дорослою ставати теж не поспішай. Все вона вирішила. Я поки ще тут головна і мама, на хвилинку. – Оля засміялася у відповідь і обняла дівчинку. – Подзвонимо, звісно, все вирішимо.
Далі було багато нервів, розглядів, але суд залишив все як є. Врахували думку Ясі, яка категорично відмовилася жити з рідною матір’ю і визнавати її.
Сестри стояли біля суду.
– Ну ось і все, нарешті цей кошмар закінчився. – Оля видихнула з полегшенням. – Що далі робитимеш?
– Поїду, Олю. Я не буду заважати. Допомагати буду, не відмовляйся. На Ясю давно відкритий рахунок, документи у мами, я залишила.
– Навіщо це все було, Людо і чому ти тоді її покинула?
– Не було роману, Олю, нічого не було. Був темний парк, пізній вечір.
Оля захлинулася.
– І ти мовчала?! Стільки років і все в собі?
– Виправити було нічого не можна. Тому мовчала. Я взагалі не зрозуміла одразу, що вагітна, списала на ранній клімакс, а потім пізно було. Ясі не розказуйте. Хай не знає. Це не її життя, а моє. А мене вона, може, колись і пробачить.
Оля обняла сестру і обидві подивилися туди, де з бабусею стояла Яся.
– Іноді найстрашніше може перетворитися на найпрекрасніше. Вона така гарна! – Люда витерла очі і Оля вперше за багато років побачила на обличчі сестри усмішку.