З життя
Чарівний смак чорної смородини

Жменя чорної смородини
Ірина особливо не готувалася до Нового Року. Донька сказала, що поїде до друзів на дачу. А самій Ірині багато й треба? Напеке пампушок, зробить олів’є. Подивиться трохи телевізор — і спати. А там і донька повернеться.
Коли був живий Аркадій, вони збиралися великою компанією. Посидять за столом, вип’ють, закусять, подивляться святковий концерт — і на вулицю, з петардами та бенгальськими вогнями. Водили хоровод навколо ялинки на площі, співали пісні, а якщо народу було багато — влаштовували конкурси. Навіть молодь підхоплювала їхній запал.
Ірина зітхнула. Вже майже три роки, як немає Аркадія, а вона все не може звикнути. І навряд чи коли-небудь звикне.
Вона взяла з полиці фотографію чоловіка в рамці. Він прищурив очі, губи торкала легенька посмішка. Цей знімок вона любила — такий самий зробили на пам’ятник. Коли приходила на цвинтар, уважно вдивлялася в обличчя на фото. Їй здавалося, що Аркадій зустрічав її з різним виразом: то посміхався, радіючи, то дивився суворо, коли вона довго не навідувала могилу.
Розуміла, що цього не може бути. Але кожного разу, підходячи до пам’ятника, гадала — який сьогодні вираз обличчя.
“Погано мені без тебе, Аркашу. Хоч би онуки були — якась турбота з’явилася б. А Юлечка не поспішає заміж. Після того, як її хлопець одружився з подругою, боїться нових стосунків. Але останнім часом ходить радісна… Може, вже хто є? Мовчить, не каже. А я не лізу…”
У передпокої хлопнули двері. Ірина швидко поставила фотографію на місце.
“Мамо, ти вдома?” — почувся дзвінкий голос Юлі.
“А де ж мені бути? Чого так рано?” — Ірина пішла назустріч.
“Звільнили із роботи раніше. Вечеряти не буду — зараз зберуся й поїду. За мною Віка з чоловіком заїдуть.”
“А чого так? Ви ж хотіли тридцять першого їхати?”
“Так, але ми з Вікою вирішили — треба дачу протопити, приготувати, ялинку зрубати та прикрасити…” — Юля захоплено розповідала, збираючи речі в сумку. “Ось, зарядку не забула… Туфлі… Ще плойку…”
“Ну, наче все. Вибач, мам, що залишаю тебе саму. Може, до когось у гості підеш?”
“Нікуди я не піду. Мені вже набридла ця метушня. А коли повернешся?”
“Третього або четвертого. Як вийде.” Очі доньки сяяли. Ірина давно не бачила її такою. “Напевно, у їхній компанії з’явився хтось… Добре б…”
За вікном просигналив автомобіль.
“Все, мамо, біжу!” — Юля поцілувала Ірину в щоку, накинула кожушок і вилетіла за двері.
Ірина оглянула передпокій — чи не забула донька шапку чи шарф? Ні, усе взяла. Повернулася в порожню кімнату, знову подивилася на фото Аркадія.
“Ось і донька поїхала… Ах, Аркашу, як рано ти пішов…”
Він дивився на неї, примруживши очі, і посміхався.
Ірина вирішила чимось зайнятися. Відкрила шухляду — там лежали папери. Треба розібрати, а то нічого не знайти.
Переглядала документи, непотрібне викидала, важливе складала. Натрапила на листок з нерівними рядками — адреса Івана, друга Аркадія. Спогади нахлинули…
Ірина познайомилася з Іваном на дні народження друзів. Ходили в кіно. А одного разу він прийшов із другом. Коли побачила Аркадія — серце в грудях забилося. Відчула — він теж.
Іван помітив, що Ірина віддає перевагу другові, і просто відступив. Добрий був чоловік. Ірина ніколи не шкодувала, що обрала Аркадія.
Незабаром одружився й Іван. Та щось не склалося — розійшлись. Він переїхав у село за триста кілометрів. Там дістався будинок після родичів. Ірина з Аркадієм та Юлечкою кілька разів їздили в гості.
Іван не приховував, що заздрить їхньому щастю. Жартома казав Ірині: “Якщо Аркадій тебе скривдить — приїжджай до мене”. Аркадій не ревнував, тільки сміявся. Були й сварки, та вони швидко мирилися.
“Іван приїжджав на похорони. Хто його кликав — не пам’ятаю. Можливо, Юля? Тоді я була в тумані від горя. Запрошував мене до себе, аби відвести душу. Але я не могла. Часто ходила на цвинтар. А до Івана так і не дібралася…”
Ірина закрила шухляду, сіла на диван з адресою в руці.
“Аркашу, може, справді поїхати до Івана? Ти не проти?” Їй здалося, що з фото він дивиться схвально.
Вона подзвонила на вокзал, дізналася розклад, замісила тісто на палянички. Негарно їхати в гості з порожніми руками. Хто там Івану напіче? Працювала до пізньої ночі, а від втоми швидко заснула.
О дев’ятій ранку вже їхала в автобусі, уявляючи, як здивується Іван, як вони будуть згадувати минуле… НезаПройшло кілька місяців, і восени, коли листя на деревах біля будинку Івана стало золотим, Ірина зібрала речі, поцілувала доньку та її нареченого, і вирушила в село, де її чекали спокій, теплі розмоги та аромат смородинового чаю.
