З життя
Час для смутку, час для радості…
Час для суму і час для радості…
Вона впевнено вела автомобіль, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи до рідного села, до батьківського дому. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, зібравши теплі та затишні речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий каву, якісний чай. Кіт на ім’я Граф гордо і незворушно лежав на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив у авто. До села, так до села, аби не забували годувати і частіше гладити.
Раніше на відпустку завжди їхали на море. Чоловік помер рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя родина, інші інтереси, і морем вона наситилась вдосталь. Хочеться побродити по лісу, вдихнути густий аромат сосни, збирати гриби, готувати жарке з білих грибів та солити опеньки з листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитій широкій фарбованій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книгою і час від часу ворушити тліючі поліна, хочеться побачити нічне небо, всипане зірками, щоб воно прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Можливо, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Або так буває, коли тобі за 40?
Село заселене, є продуктовий магазинчик, і якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в домі на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, дістати потаємні мрії на світ божий і втілити їх у реальність. У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.
Граф вийшов з машини, насторожено поглядаючи по боках і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, у ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики пурхають.
Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч двічі невдоволено виплюнула клуби диму в дім, а потім пом’якшилася, заспокоїлась, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила стареньку баню, в якій досі пахло березовим віником і сухим соняшником. Навела порядок, засучивши рукави, перекусила бутербродами, намащуючи скибки хрусткого багету насиченим арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, дивився на її клопоти, влаштувавшись у кріслі. А вона раптом, віджимаючи ганчірку для підлоги, впіймала себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму з Інною Чуриковою. Сама собі здивувалася — давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, сріблилася холодна кринична вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар огортав, окутував, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облитися прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. В ранніх осінніх сутінках затишно світилося віконце в будинку, собаки пліткували. На небі Бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряній тапочці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фуркали, іскрилися, а іскри падали на землю. “Дивіться, зірка падає”,— говорили в цей час люди.
Граф знайшов у траві жабу і не знав, що тепер робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янів капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшла пізньою, але смачною.
Зранку вставала рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, усміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав у вечори теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книгу.
Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але з задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід нещодавно скосив траву навколо будинку, і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шурхотять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша зіткне траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вибралась на місцевий цвинтар, прибрати на могилках рідних. Біля одного з свіжих горбків лежала собака. Звичайна двірняжка, невелика, худенька, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька, одинока, от її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт там топчеться.
Вона прийшла зранку, сіла поруч із цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдієш, їх не повернеш, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку, а є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, казала вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, ліпити снігову бабу, наряджати на Новий рік ялинку, робити годівничку для птахів. Піду, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їм бути щасливими. Щастя було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світання, в відтаявшій від горя собаці, що поїдає кашу, у притихлій, засинаючий до весни природі, в згорнутому клубком плюшевому кітсі-сплюшці, навіть у запаху гіркого диму топленої лазні було щастя і в звуках, що набираються у відрі води в колодязі. Не страшні морози і холоди, якщо на душі тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про негаразди. Вона знайшла це місце.
— Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима,— питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнатим, товстим покривалом.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...