З життя
Час для смутку, час для радості…
Час для суму і час для радості…
Вона впевнено вела автомобіль, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи до рідного села, до батьківського дому. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, зібравши теплі та затишні речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий каву, якісний чай. Кіт на ім’я Граф гордо і незворушно лежав на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив у авто. До села, так до села, аби не забували годувати і частіше гладити.
Раніше на відпустку завжди їхали на море. Чоловік помер рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя родина, інші інтереси, і морем вона наситилась вдосталь. Хочеться побродити по лісу, вдихнути густий аромат сосни, збирати гриби, готувати жарке з білих грибів та солити опеньки з листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитій широкій фарбованій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книгою і час від часу ворушити тліючі поліна, хочеться побачити нічне небо, всипане зірками, щоб воно прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Можливо, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Або так буває, коли тобі за 40?
Село заселене, є продуктовий магазинчик, і якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в домі на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, дістати потаємні мрії на світ божий і втілити їх у реальність. У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.
Граф вийшов з машини, насторожено поглядаючи по боках і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, у ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики пурхають.
Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч двічі невдоволено виплюнула клуби диму в дім, а потім пом’якшилася, заспокоїлась, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила стареньку баню, в якій досі пахло березовим віником і сухим соняшником. Навела порядок, засучивши рукави, перекусила бутербродами, намащуючи скибки хрусткого багету насиченим арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, дивився на її клопоти, влаштувавшись у кріслі. А вона раптом, віджимаючи ганчірку для підлоги, впіймала себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму з Інною Чуриковою. Сама собі здивувалася — давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, сріблилася холодна кринична вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар огортав, окутував, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облитися прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. В ранніх осінніх сутінках затишно світилося віконце в будинку, собаки пліткували. На небі Бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряній тапочці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фуркали, іскрилися, а іскри падали на землю. “Дивіться, зірка падає”,— говорили в цей час люди.
Граф знайшов у траві жабу і не знав, що тепер робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янів капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшла пізньою, але смачною.
Зранку вставала рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, усміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав у вечори теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книгу.
Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але з задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід нещодавно скосив траву навколо будинку, і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шурхотять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша зіткне траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вибралась на місцевий цвинтар, прибрати на могилках рідних. Біля одного з свіжих горбків лежала собака. Звичайна двірняжка, невелика, худенька, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька, одинока, от її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт там топчеться.
Вона прийшла зранку, сіла поруч із цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдієш, їх не повернеш, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку, а є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, казала вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, ліпити снігову бабу, наряджати на Новий рік ялинку, робити годівничку для птахів. Піду, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їм бути щасливими. Щастя було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світання, в відтаявшій від горя собаці, що поїдає кашу, у притихлій, засинаючий до весни природі, в згорнутому клубком плюшевому кітсі-сплюшці, навіть у запаху гіркого диму топленої лазні було щастя і в звуках, що набираються у відрі води в колодязі. Не страшні морози і холоди, якщо на душі тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про негаразди. Вона знайшла це місце.
— Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима,— питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнатим, товстим покривалом.
Raised by My Grandmother: Grateful for Her Support, But Her Love Always Came With Strings Attached
I was brought up by my grandmother. Of course, Im grateful to her, but her love was never entirely selfless....
I Used to Tell My Husband Off for Living in ‘My’ Flat—One Weekend, He Packed His Bags and Left
Id been needling my other half, going on and on about him living in *my* flat. So, one weekend, he...
Everyone Thought the Young Woman Looked After the Neighbour’s Grandmother Just to Inherit Her Estate—But They Were All Wrong
Everyone believed the young woman was looking after the neighbours grandmother simply to gain an inheritance, but they were all...
Twenty Years On, I See My Younger Self in the Boy: A Tale of Lost Love, Broken Trust on the Eve of a Wedding, and the Shocking Reunion Between Arthur, Martha, and the Son He Never Knew
Twenty years on, I look at the boy and recognise my own young self mirrored in him. On the eve...
How My Mother-in-Law Ended Up Homeless – The Story of Family Drama, Sibling Favouritism, and the Battle Over Who Deserves a Home
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home I am quite certain that it was never our duty to support...
“She’s Not Your Daughter—Are You Completely Blind? My Mother-in-Law’s Relentless Suspicion, Family Drama, and the Test That Changed Everything”
That’s not your daughter, are you completely blind? Id been seeing my future husband for less than a year when...
You’re Robbing My Son Blind—He Can’t Even Afford a Light Bulb! On Sunday morning, I was curled up on the sofa with a blanket while my husband drove over to his mother’s to “change some light bulbs.” But of course, the real reason for summoning her darling boy was something else entirely: “Son, have you forgotten it’s Igor’s birthday today?” My husband’s the generous type—his salary barely lasts a week. Thankfully, he still gives me cash for the bills and groceries, but the rest? He blows it all on new video games and whatever gadgets go with them. I don’t mind; better my man enjoys his hobbies than squanders his time (and money) in pubs or nightclubs. Besides, I once read that the first forty years of childhood are the hardest for any man. I’m not telling you this for sympathy, just so you understand why my husband always has empty pockets. I have no such problem—even manage to save. I often lend him money in emergencies, but when it’s for his mum, niece, or sister, I always say no. Naturally, I remembered Igor’s birthday. Last week, I bought his present myself. Before my husband set off, I handed it over and settled down to watch a film. I didn’t go—the mutual animosity between me and my in-laws made sure of that. They think I don’t love him, accuse me of being mean because I refuse to fund their expenses or mind my sister-in-law’s kids. Once, I watched them for an hour, but they picked them up half a day late, making me miss work—when I dared complain, his mum and sister called me shameless and rude. After that, any requests to babysit were met with a firm “no.” Didn’t bother me if my husband watched the kids—he enjoys their company. Not long after my husband left, he returned—with the whole family in tow, nieces and all. His mum barged in, coat still on, and declared: “We’ve decided that, for Igor’s birthday, he’ll get the tablet he wanted—two grand it cost. You owe me a thousand pounds for your share. Pay up.” I might have bought the lad a tablet—but nothing that expensive. Obviously, I refused to hand over any cash. That’s when my husband started guilt-tripping me for being stingy. I turned on the laptop and called Igor over. In five minutes, we picked and ordered a gadget he really wanted—job done. Thrilled, Igor dashed off to his mum, who’d been sulking in the hallway. My sister-in-law always had sticky fingers—nothing in our house was safe. My mother-in-law, meanwhile, ignored my thoughtful gesture and exploded with indignation: “No one asked for your help. You were meant to give money! You’re with my son, and he’s always skint, can’t even buy a lightbulb. Hand me a thousand pounds now—you know full well that money belongs to my boy!” She reached for my handbag on the nightstand. I glared at my husband and hissed, “You’ve got three minutes to get them out of here.” In less than three minutes, he’d grabbed his mother and chucked her and the lot of them out the door. So, yes, I’d rather my husband waste his wages on games than have his mother snatch every penny. At least he spends it on things that make him happy, not on those freeloaders. Sometimes, I genuinely think I’d have been better off marrying an orphan!
Youre robbing my son, he cant even afford a lightbulb. One Sunday morning, I was curled up under a blanket...
“I Don’t Want Any Other Daughter-in-Law—Do Whatever You Like!” said the Mother to Her Son Mark was finishing uni and thought it was the perfect time to marry his first love from sixth form, Maddie! Maddie wasn’t just pretty; she was smart and kind, writing her master’s dissertation at the time. The young couple planned to tie the knot as soon as she finished her degree. Mark decided to tell his mum about the wedding, but she wasn’t thrilled. His mother insisted he either marry Amanda from next door—or no one at all. Then she asked what mattered more: his career or love? Mark’s mum dreamed of her son becoming a true success story. Amanda was from a well-off family and had fancied Mark for ages, but he only had eyes for Maddie, whose family background wasn’t ideal. Maddie’s mum had a bad reputation… What would the neighbours say? “I don’t need any other daughter-in-law. Do as you wish!” his mum told him. Mark tried for ages to change his mum’s mind, but she wouldn’t budge. Finally, she said she’d disown him if he married Maddie. Mark lost his nerve. He kept seeing Maddie for six more months, but their relationship slowly fizzled out. Eventually, he married Amanda. She truly loved him, but there was no big wedding—Mark didn’t want Maddie to see any wedding photos. With Amanda’s wealthy background, he moved into her parents’ massive house, and they even helped his career. But true happiness never came. Mark didn’t want kids. When Amanda realised she couldn’t change his mind, she filed for divorce herself. By then, Mark was forty and Amanda thirty-eight. Amanda remarried, had a child and finally found real happiness. Mark always dreamed of marrying Maddie, tried to find her, but she seemed to have vanished. Then he learned Maddie was gone—after their break-up she’d married the first man she met, who turned out to be violent. He beat her to death. After that, Mark ended up living alone in his parents’ old flat, drinking himself to death, staring at Maddie’s photo and never forgiving his mother.
I wont accept anyone else as my daughter-in-law, do as you wish! declared his mother. Matthew was finishing university and...