З життя
Час для смутку, час для радості…
Час для суму і час для радості…
Вона впевнено вела автомобіль, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи до рідного села, до батьківського дому. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, зібравши теплі та затишні речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий каву, якісний чай. Кіт на ім’я Граф гордо і незворушно лежав на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив у авто. До села, так до села, аби не забували годувати і частіше гладити.
Раніше на відпустку завжди їхали на море. Чоловік помер рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя родина, інші інтереси, і морем вона наситилась вдосталь. Хочеться побродити по лісу, вдихнути густий аромат сосни, збирати гриби, готувати жарке з білих грибів та солити опеньки з листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитій широкій фарбованій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книгою і час від часу ворушити тліючі поліна, хочеться побачити нічне небо, всипане зірками, щоб воно прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Можливо, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Або так буває, коли тобі за 40?
Село заселене, є продуктовий магазинчик, і якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в домі на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, дістати потаємні мрії на світ божий і втілити їх у реальність. У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.
Граф вийшов з машини, насторожено поглядаючи по боках і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, у ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики пурхають.
Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч двічі невдоволено виплюнула клуби диму в дім, а потім пом’якшилася, заспокоїлась, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила стареньку баню, в якій досі пахло березовим віником і сухим соняшником. Навела порядок, засучивши рукави, перекусила бутербродами, намащуючи скибки хрусткого багету насиченим арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, дивився на її клопоти, влаштувавшись у кріслі. А вона раптом, віджимаючи ганчірку для підлоги, впіймала себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму з Інною Чуриковою. Сама собі здивувалася — давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, сріблилася холодна кринична вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар огортав, окутував, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облитися прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. В ранніх осінніх сутінках затишно світилося віконце в будинку, собаки пліткували. На небі Бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряній тапочці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фуркали, іскрилися, а іскри падали на землю. “Дивіться, зірка падає”,— говорили в цей час люди.
Граф знайшов у траві жабу і не знав, що тепер робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янів капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшла пізньою, але смачною.
Зранку вставала рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, усміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав у вечори теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книгу.
Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але з задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід нещодавно скосив траву навколо будинку, і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шурхотять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша зіткне траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вибралась на місцевий цвинтар, прибрати на могилках рідних. Біля одного з свіжих горбків лежала собака. Звичайна двірняжка, невелика, худенька, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька, одинока, от її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт там топчеться.
Вона прийшла зранку, сіла поруч із цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдієш, їх не повернеш, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку, а є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, казала вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, ліпити снігову бабу, наряджати на Новий рік ялинку, робити годівничку для птахів. Піду, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їм бути щасливими. Щастя було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світання, в відтаявшій від горя собаці, що поїдає кашу, у притихлій, засинаючий до весни природі, в згорнутому клубком плюшевому кітсі-сплюшці, навіть у запаху гіркого диму топленої лазні було щастя і в звуках, що набираються у відрі води в колодязі. Не страшні морози і холоди, якщо на душі тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про негаразди. Вона знайшла це місце.
— Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима,— питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнатим, товстим покривалом.
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...