Час для смутку, час для радості…

Час для суму і час для радості…

Вона впевнено вела автомобіль, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи до рідного села, до батьківського дому. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, зібравши теплі та затишні речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий каву, якісний чай. Кіт на ім’я Граф гордо і незворушно лежав на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив у авто. До села, так до села, аби не забували годувати і частіше гладити.

Раніше на відпустку завжди їхали на море. Чоловік помер рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя родина, інші інтереси, і морем вона наситилась вдосталь. Хочеться побродити по лісу, вдихнути густий аромат сосни, збирати гриби, готувати жарке з білих грибів та солити опеньки з листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитій широкій фарбованій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книгою і час від часу ворушити тліючі поліна, хочеться побачити нічне небо, всипане зірками, щоб воно прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Можливо, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Або так буває, коли тобі за 40?

Село заселене, є продуктовий магазинчик, і якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, на календарі вересень.

Іноді приходить думка залишитися в домі на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, дістати потаємні мрії на світ божий і втілити їх у реальність. У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.

Граф вийшов з машини, насторожено поглядаючи по боках і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, у ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики пурхають.

Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч двічі невдоволено виплюнула клуби диму в дім, а потім пом’якшилася, заспокоїлась, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила стареньку баню, в якій досі пахло березовим віником і сухим соняшником. Навела порядок, засучивши рукави, перекусила бутербродами, намащуючи скибки хрусткого багету насиченим арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, дивився на її клопоти, влаштувавшись у кріслі. А вона раптом, віджимаючи ганчірку для підлоги, впіймала себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму з Інною Чуриковою. Сама собі здивувалася — давно не співала.

Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.

У бані пахло завареними травами, сріблилася холодна кринична вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар огортав, окутував, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облитися прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. В ранніх осінніх сутінках затишно світилося віконце в будинку, собаки пліткували. На небі Бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряній тапочці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фуркали, іскрилися, а іскри падали на землю. “Дивіться, зірка падає”,— говорили в цей час люди.

Граф знайшов у траві жабу і не знав, що тепер робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.

Поки в старенькій духовці рум’янів капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшла пізньою, але смачною.

Зранку вставала рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, усміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.

Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав у вечори теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книгу.

Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але з задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід нещодавно скосив траву навколо будинку, і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шурхотять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша зіткне траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.

В один із днів вибралась на місцевий цвинтар, прибрати на могилках рідних. Біля одного з свіжих горбків лежала собака. Звичайна двірняжка, невелика, худенька, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька, одинока, от її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт там топчеться.

Вона прийшла зранку, сіла поруч із цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдієш, їх не повернеш, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку, а є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, казала вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, ліпити снігову бабу, наряджати на Новий рік ялинку, робити годівничку для птахів. Піду, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…

…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їм бути щасливими. Щастя було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світання, в відтаявшій від горя собаці, що поїдає кашу, у притихлій, засинаючий до весни природі, в згорнутому клубком плюшевому кітсі-сплюшці, навіть у запаху гіркого диму топленої лазні було щастя і в звуках, що набираються у відрі води в колодязі. Не страшні морози і холоди, якщо на душі тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про негаразди. Вона знайшла це місце.

— Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима,— питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.

Зима готувалася накрити світ пухнатим, товстим покривалом.