З життя
Час для смутку, час для радості…
Час для суму і час для радості…
Вона впевнено вела автомобіль, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи до рідного села, до батьківського дому. Ще влітку вирішила провести тут відпустку, зібравши теплі та затишні речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий каву, якісний чай. Кіт на ім’я Граф гордо і незворушно лежав на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби всі два роки життя тільки й робив, що їздив у авто. До села, так до села, аби не забували годувати і частіше гладити.
Раніше на відпустку завжди їхали на море. Чоловік помер рік тому, і в душі ще живе біль втрати, у сина своя родина, інші інтереси, і морем вона наситилась вдосталь. Хочеться побродити по лісу, вдихнути густий аромат сосни, збирати гриби, готувати жарке з білих грибів та солити опеньки з листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, почути, як жалібно прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться шльопати босими ногами по чисто вимитій широкій фарбованій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книгою і час від часу ворушити тліючі поліна, хочеться побачити нічне небо, всипане зірками, щоб воно прямо куполом було видно, щоб починалося від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Вранці хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Можливо, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Або так буває, коли тобі за 40?
Село заселене, є продуктовий магазинчик, і якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в домі на зиму, але ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, дістати потаємні мрії на світ божий і втілити їх у реальність. У всякому разі, якщо стане складно, можна повернутися в будь-який момент.
Граф вийшов з машини, насторожено поглядаючи по боках і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, у ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звик до квартирного життя, а тут якісь зарості, пташки співають, метелики пурхають.
Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров з сараю. Піч двічі невдоволено виплюнула клуби диму в дім, а потім пом’якшилася, заспокоїлась, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила стареньку баню, в якій досі пахло березовим віником і сухим соняшником. Навела порядок, засучивши рукави, перекусила бутербродами, намащуючи скибки хрусткого багету насиченим арахісовим маслом і запиваючи чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, дивився на її клопоти, влаштувавшись у кріслі. А вона раптом, віджимаючи ганчірку для підлоги, впіймала себе на тому, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив з якогось фільму з Інною Чуриковою. Сама собі здивувалася — давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду і заглянула в місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, сріблилася холодна кринична вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар огортав, окутував, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облитися прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. В ранніх осінніх сутінках затишно світилося віконце в будинку, собаки пліткували. На небі Бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногою в хутряній тапочці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фуркали, іскрилися, а іскри падали на землю. “Дивіться, зірка падає”,— говорили в цей час люди.
Граф знайшов у траві жабу і не знав, що тепер робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янів капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир і житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря вийшла пізньою, але смачною.
Зранку вставала рано, йшла в ліс. Дихала, нюхала, усміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, з стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, наче відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, обіймав у вечори теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, садовив на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книгу.
Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але з задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом з господинею. Сусід нещодавно скосив траву навколо будинку, і тепер тут пахне кавуном. У скошеній траві шурхотять мишенята, збирають сухі травинки: стара миша зіткне траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вибралась на місцевий цвинтар, прибрати на могилках рідних. Біля одного з свіжих горбків лежала собака. Звичайна двірняжка, невелика, худенька, з тужливими очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: померла нещодавно старенька, одинока, от її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт там топчеться.
Вона прийшла зранку, сіла поруч із цим втіленням печалі і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдієш, їх не повернеш, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку, а є для радості. Час для смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алькою, казала вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Взимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, ліпити снігову бабу, наряджати на Новий рік ялинку, робити годівничку для птахів. Піду, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останній місяць осені було мало, але це не заважало їм бути щасливими. Щастя було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, в вазочці з варенням, в калейдоскопі фарб приголомшливих світання, в відтаявшій від горя собаці, що поїдає кашу, у притихлій, засинаючий до весни природі, в згорнутому клубком плюшевому кітсі-сплюшці, навіть у запаху гіркого диму топленої лазні було щастя і в звуках, що набираються у відрі води в колодязі. Не страшні морози і холоди, якщо на душі тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про негаразди. Вона знайшла це місце.
— Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима,— питав син по телефону. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я лижі на горищі знайшла, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнатим, товстим покривалом.
DO I REMEMBER? I CAN’T FORGET! “Polly, listen… Remember my illegitimate daughter, Anastasia?” My husband spoke in riddles, making me uneasy. “Do I remember? I can’t forget! Why?” I sat down, bracing for bad news. “Well… Anastasia is begging us to take in her daughter—my granddaughter,” he mumbled. “And why on earth should we, Alex? Where’s Anastasia’s husband? Disappeared into thin air?” I was intrigued. “The thing is, Anastasia doesn’t have much time left. She never had a husband. Her mother remarried and lives in America. They’re estranged, and she has no other family. That’s why she’s asking…” Alex couldn’t meet my eyes. “So, what’s your plan?” I had already decided. “Well, I’m asking you, Polly. Whatever you say, that’s what we’ll do,” he finally looked at me. “How convenient. You made mistakes in your youth, and now I’m to shoulder the burden of a stranger’s child? Isn’t that right?” My husband’s feebleness made me furious. “Polly, we’re a family. We should decide together,” Alex pushed back. “Oh, you remembered now! Yet, when you fooled around, did you consult me? I’m your wife!” Tears welled up and I stormed out… In school, I dated a boy named Peter, until a new boy, Alex, arrived and swept me off my feet. I broke up with Peter. Alex noticed me, walked me home, kissed my cheek, and picked flowers for me. A week later, he led me to his bed. I didn’t protest—I fell head over heels for Alex. After we graduated, he went off to serve in the army in another city. We wrote to each other for a year. Then Alex returned on leave. I was overjoyed. He promised we’d marry when he came back for good—already considered me his wife. His sweet words melted me every time, even years later: one loving look from Alex, and I’d melt like chocolate in the sun. Alex went back to the army. I waited, confident I was a betrothed bride. Six months later, a letter arrived: Alex had found “real love” in his garrison town and wasn’t coming back. But I was already carrying Alex’s baby. So much for a wedding—just as my gran warned me. When the time came, I gave birth to my son, Ivan. Peter, my old boyfriend, stepped in to help. Desperate, I accepted. Yes, Peter and I became intimate. I’d long given up hope of seeing Alex again. Then he turned up, surprised to see Peter there. “Can I come in?” Alex asked. “Come on in, since you’re here,” Peter reluctantly allowed. Sensing the tension, Ivan clung to Peter, wailing. “Peter, why don’t you take Ivan for a walk?” I was at a loss. When they left, Alex asked, “Is he your husband?” “What’s it to you? Why are you here?” I was angry and confused. “I missed you. I see you’ve made a life with Peter—you didn’t wait for me. Well, I’ll go—sorry to intrude on your happy family,” he said, heading for the door. “Wait, Alex. Why have you come—just to hurt me? Peter helps me cope with loneliness. He’s been raising your two-year-old son, by the way,” I tried to keep him there. My love for him hadn’t died. “I’ve come back for you, Polly. Will you have me?” Alex asked, hope in his voice. “Come in, dinner’s ready,” my heart leapt—he came back, so he hadn’t forgotten. Why resist? Peter was shoved aside. My Ivan needed his real father. Later, Peter married a lovely woman with two children. A few years passed. Alex could never love Ivan as his own—he was convinced Ivan was Peter’s son. Alex never really cared for Ivan. He always had an eye for the ladies. He was forever chasing after women, easily smitten, just as easily moving on—including some of my own friends. I cried but kept loving him, determined to hold my family together. It was easier for me than for him—the one who loves is always blinded by hope. I never needed to lie or invent excuses; I just loved him. He was my sun. Sometimes I wanted to leave, but then I’d scold myself: Where would I go, who could compare? Besides, Alex would be lost without me. I was wife, lover, and mother to him. Alex lost his own mother at fourteen—she died in her sleep. Maybe that’s why he always looked for lost affection elsewhere. I forgave everything. Once, after a bitter argument, I threw him out. He moved in with his relatives. Months passed—I forgot why we argued—but he didn’t return. At last, I went to his family’s house. His aunt was surprised to see me. “Polly, why do you want Alex? He said you’d divorced—he has a new girlfriend now.” I found out where she lived and paid them a visit. “Hello! Could I see Alex, please?” I asked politely. She just smirked and slammed the door in my face. I left in silence. A year later, Alex came back. By then the girl had given birth to his daughter, Anastasia. To this day, I blame myself for throwing him out—maybe that girl wouldn’t have scooped him up otherwise. I tried harder to please and adore Alex. We never talked about his illegitimate daughter. It seemed if we did, our family would fall apart. We let sleeping dogs lie. After all, what’s one stray child? It happens. I blamed the “temptresses” instead. In time, Alex settled down. Flings ended. He stayed home watching TV. Our son married early, gave us three grandkids. Then, out of nowhere… Anastasia, Alex’s daughter from long ago, reappeared—asking us to take in her daughter. How would I explain a new little girl to Ivan? He never knew about his father’s youthful escapades. In the end, we took legal guardianship of five-year-old Alina. Anastasia passed away, gone at thirty. Graves grow over with grass, but life goes on. Alex spoke to Ivan man-to-man. After hearing his father’s confession, Ivan said, “What’s done is done, you don’t answer to me. But the girl should stay—she’s family.” Alex and I breathed easier. We’d raised a kind son. Now, Alina is sixteen. She adores her Grandpa Alex, whispers secrets to him, calls me Granny, and says she’s my spitting image at her age. I never argue…
DO I REMEMBER? I COULD NEVER FORGET! Polly, darling, theres something I must tell you Well, do you recall my...
Winter had blanketed Andrew’s garden with soft snow, but his loyal dog Duke, a massive German Shepherd, was acting strangely. Instead of curling up in the large kennel Andrew had lovingly built for him last summer, Duke stubbornly insisted on sleeping outside, right in the snow. Watching from his window, Andrew felt a pang of worry—Duke had never behaved like this before. Each morning, as he stepped outside, Andrew noticed Duke watching him tensely. Whenever he approached the kennel, Duke positioned himself between Andrew and the entrance, growling softly and looking at him pleadingly, as if to say: “Please, don’t go in there.” This odd behaviour was so out of character for their years of friendship, it made Andrew uneasy—what was his best friend hiding? Determined to get to the bottom of it, Andrew came up with a plan—he lured Duke into the kitchen with a tempting piece of steak. While the dog, locked inside, barked desperately at the window, Andrew crept towards the kennel and crouched down to peer inside. His heart skipped a beat as his eyes adjusted to the darkness and he saw something that froze him on the spot… …There, curled up in a blanket, was a tiny kitten—dirty, freezing, and barely breathing. Its eyes barely opened, and its frail body shivered with cold. Duke had found it somewhere, and instead of chasing it away or leaving it to its fate, he had sheltered it. He had slept outside to avoid scaring it and guarded the entrance as if there was treasure inside. Andrew held his breath. He reached out, gently lifted the tiny creature and pressed it to his chest. In that moment, Duke raced over and nestled beside his shoulder—not growling, but gently, eager to help. “You’re a good dog, Duke…” Andrew whispered, clutching the kitten. “Better than most people.” From that day on, there were no longer just two friends living in the garden, but three. And the lovingly built kennel found its purpose again—as a little home for souls in need of saving.
Winter had blanketed Davids garden in a soft layer of snow, but his loyal dog Byron, a huge English Mastiff,...
The Little Girl Who Wouldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Found Her Voice and Our Family Was Forever Changed
A Little Girl Who Couldn’t Eat: The Night My Stepdaughter Finally Found Her Voice and Everything Changed 8 December 2025...
A 7-Year-Old Boy, Covered in Bruises, Walked Into A&E Carrying His Baby Sister—What He Said Next Broke Everyone’s Heart
Just after one oclock in the morning, a seven-year-old boy, covered in bruises, pushed his way into the A&E at...
My Son Skipped My 70th Birthday, Claiming He Had to Work—That Evening I Saw Him on Social Media Celebrating His Mother-In-Law’s Birthday at a Fancy Restaurant
The phone rang precisely at noon, shattering the careful anticipation that hung in the air. Margaret Palmer hurried to pick...
No Place to Call Home: Nina’s Journey from Heartbreak and Loss to an Unlikely Friendship with a Homeless Gentleman in the English Countryside
HOMELESS There was nowhere left for Emily to go. Nowhere at all, in fact. Perhaps I could stay a couple...
Aunt Rita: The Story of a 47-Year-Old Londoner, a Self-Confessed Cynic, Who Finds Unexpected Purpose and Family in Helping a Struggling Young Mother and Her Children in a Tower Block, Transforming Both Their Lives and Her Own
Aunt Rita I am forty-seven years old. Just an ordinary womanone might say a bit of a plain Jane. Not...
A STRAY CAT SNEAKED INTO THE BILLIONAIRE’S HOSPITAL ROOM WHILE HE WAS IN A COMA… AND WHAT HAPPENED NEXT WAS A MIRACLE EVEN THE DOCTORS COULDN’T EXPLAIN…
A STRAY CAT slipped into the room of the comatose billionaireand what happened next was a miracle the doctors couldnt...