З життя
Час для смутку, час для радості…
Є час для смутку і є для радості…
Вона впевнено керувала автомобілем, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи в рідне село до батьківського дому. Відпочинок тут вирішила провести ще влітку, зібравши теплі, затишні, улюблені речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книжки, дорогий каву та добрий чай. Кіт на ім’я Гетьман гордо розлігся на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби за всі свої два роки життя лише й робив, що подорожував автомобілем. У село, так у село, головне, щоб не забували годувати і частіше гладити.
Раніше вони завжди їздили у відпустку на море. Чоловіка не стало рік тому, і в душі ще залишається біль втрати, у сина своя сім’я, інші інтереси, а море вже набридло. Хочеться побродити лісом, подихати густим запахом хвої, збирати гриби, готувати жарке з біляків та солити зелениці з зеленим листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, чути, як жалісливо прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це таке, запитувала вона себе, чому так хочеться плескати босими ногами по чисто вимитим широким підлогам, сидіти на лавці біля печі з книжкою і час від часу ворушити догораючі поліна, бачити нічне небо в зоряних веснушках, щоб воно простягалося як купол від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Уранці хочеться прокидатися від співу птахів, звуків природи, а не від шуму машин. Може, це втому від міста, від багатолюдних вулиць? Чи це буває, коли тобі за 40?
Село оживлене, є продуктова крамничка, і, якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. У неї ще є три тижні відпустки, а на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в будинку на зиму, але вона ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, витягти на світло Божий приховані мрії та втілити їх у реальність. У разі чого, можна повернутися в будь-який момент.
Гетьман вийшов із машини, боязко озираючись навколо і притискаючись до її ніг, ніби вірний пес: трава така велика, в ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звиклий до життя у квартирі, а тут — зарості якісь, пташки співають, метелики пурхають.
Двері розчинила навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров із сараю. Піч двічі недовільно випустила в дім клуби диму, а потім таки подобріла, заспокоїлася, сухі дрова зашуміли, зайнялися. Заодно запалала й банька, в якій все ще пахло березовим віником і сухим соняшником. Займалася справами з підкачаними рукавами, перекушувала бутербродами, намазуючи скибки хрусткого багета ситним арахісовим маслом і запивала чаєм. Гетьман підкріпився шматочком вареної курки і зручненько вмостився в кріслі, дивлячись на її суєту. А вона раптом, віджимаючи підлогу ганчіркою, зловила себе на тому, що наспівує. Слів пісні не пам’ятала, просто муркала мотив з якогось фільму з Адою Роговцевою. Здивувалася сама собі, давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у найближчих сусідів овочі, яйця, кошик яблук, банку меду і заглянула у місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, блищала холодна кринична вода у відрах, сердито сичав розжарений камінь. Спека обгортала, пестила тіло, зігрівала кожну клітинку і тим приємніше було окатити себе прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, загорнувшись у пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світліли віконця в будинках, собаки перемовлялися. На небі Бог ввімкнув Місяць, випустив на прогулянку Велику Ведмедицю з ведмежам, сів в кріслі читати вечірню газету, погойдував ногою в хутряному тапці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фыркали, іскрилися, а іскри летіли вниз, на землю. «Ой, дивись, зірка падає», — казали в цей час люди.
Гетьман знайшов у траві жабу і не знав, що з нею робити. Вечір пахнув фіалкою, спілою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий спілий помідор, сир та житню булочку, відкрила банку з оливками, заварила чай із корицею. Вечеря була пізньою, але смачною.
Вранці прокидалася рано, ходила в ліс. Вдихала на повні груди, усміхалася, розмовляла з дятлом, запитувала, чи не болить голова, ділилася скоринкою хліба з білкою. Гриби запікала в сметані, з варенням з брусниці: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, спокійними вечорами, заспокоював, ніби ромашковий чай, запрошував на кухню зварити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, огортав по вечорах теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, вмощував на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книжку.
Гетьман, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але із задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом із господинею. Сусід на днях покошував траву навколо дому і тепер пахло кавуном. У покошуваній траві шурхотіли мишата, збирали сухі травинки: стара миша здійме траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вона вирушила на місцеве кладовище, прибратися на могилах рідних. Біля одного з свіжих пагорбів лежала собака. Звичайна двірна, невелика, худа, з печальними очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Пізніше сусіди пояснили: померла недавно старенька, самотня, от її собака тепер сиротою залишилася, весь час проводить там.
Вона прийшла вранці, присіла поруч із цим втіленням смутку і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і з цим нічого не вдієш, їх не повернути, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких і розуміє її горе. Тільки є час для смутку і є для радості. Час смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алкою, говорила вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете охороняти дім, я — їздити на роботу. Зимою все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, зліпимо снігову бабу, нарядимо на Новий рік ялинку, зробимо годівницю для птахів. Пішли, Алка, я дам тобі теплого супу, накришу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останньому місяці осені було мало, але це не заважало їх щастю. Воно, те щастя, було поряд, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, у вазочці з варенням, у калейдоскопі фарб неймовірних світанків, у відійшлій від горя собаці, що пожирає кашу, у заспокоєній, засинаючій до весни природі, у понюшкованому в клубок плюшевому сновиді-коті, навіть у запаху гіркуватого диму, що палає у бані, було щастя і в звуках набираючоїся у відро води з колодязя. Морози і холоди не страшні, якщо на серці тепло, а в домі затишно. У кожної людини повинен бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про неприємності. Вона знайшла це місце.
– Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима? — запитував син по телефону. Я не можу, я Алке обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я знайшла лижі на горищі, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнастою товстою ковдрою…
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...