З життя
Час для смутку, час для радості…
Є час для смутку і є для радості…
Вона впевнено керувала автомобілем, об’їжджаючи великі калюжі, прямуючи в рідне село до батьківського дому. Відпочинок тут вирішила провести ще влітку, зібравши теплі, затишні, улюблені речі: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книжки, дорогий каву та добрий чай. Кіт на ім’я Гетьман гордо розлігся на сумках, байдужо дивлячись у вікно, ніби за всі свої два роки життя лише й робив, що подорожував автомобілем. У село, так у село, головне, щоб не забували годувати і частіше гладити.
Раніше вони завжди їздили у відпустку на море. Чоловіка не стало рік тому, і в душі ще залишається біль втрати, у сина своя сім’я, інші інтереси, а море вже набридло. Хочеться побродити лісом, подихати густим запахом хвої, збирати гриби, готувати жарке з біляків та солити зелениці з зеленим листям смородини, ласувати брусницею та варити з неї варення, пекти ватрушки, пити парне молоко, чути, як жалісливо прощаються гуси, що летять на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це таке, запитувала вона себе, чому так хочеться плескати босими ногами по чисто вимитим широким підлогам, сидіти на лавці біля печі з книжкою і час від часу ворушити догораючі поліна, бачити нічне небо в зоряних веснушках, щоб воно простягалося як купол від самої землі, а не від даху сусіднього багатоповерхівки. Уранці хочеться прокидатися від співу птахів, звуків природи, а не від шуму машин. Може, це втому від міста, від багатолюдних вулиць? Чи це буває, коли тобі за 40?
Село оживлене, є продуктова крамничка, і, якщо що, від міста недалеко, всього 15 км. У неї ще є три тижні відпустки, а на календарі вересень.
Іноді приходить думка залишитися в будинку на зиму, але вона ще не впевнена, чи впорається? Настав час прислухатися до себе, витягти на світло Божий приховані мрії та втілити їх у реальність. У разі чого, можна повернутися в будь-який момент.
Гетьман вийшов із машини, боязко озираючись навколо і притискаючись до її ніг, ніби вірний пес: трава така велика, в ній можуть ховатися вороги. Він хлопець міський, звиклий до життя у квартирі, а тут — зарості якісь, пташки співають, метелики пурхають.
Двері розчинила навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров із сараю. Піч двічі недовільно випустила в дім клуби диму, а потім таки подобріла, заспокоїлася, сухі дрова зашуміли, зайнялися. Заодно запалала й банька, в якій все ще пахло березовим віником і сухим соняшником. Займалася справами з підкачаними рукавами, перекушувала бутербродами, намазуючи скибки хрусткого багета ситним арахісовим маслом і запивала чаєм. Гетьман підкріпився шматочком вареної курки і зручненько вмостився в кріслі, дивлячись на її суєту. А вона раптом, віджимаючи підлогу ганчіркою, зловила себе на тому, що наспівує. Слів пісні не пам’ятала, просто муркала мотив з якогось фільму з Адою Роговцевою. Здивувалася сама собі, давно не співала.
Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у найближчих сусідів овочі, яйця, кошик яблук, банку меду і заглянула у місцевий магазинчик.
У бані пахло завареними травами, блищала холодна кринична вода у відрах, сердито сичав розжарений камінь. Спека обгортала, пестила тіло, зігрівала кожну клітинку і тим приємніше було окатити себе прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, загорнувшись у пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світліли віконця в будинках, собаки перемовлялися. На небі Бог ввімкнув Місяць, випустив на прогулянку Велику Ведмедицю з ведмежам, сів в кріслі читати вечірню газету, погойдував ногою в хутряному тапці біля теплого каміна. Палаючі дрова час від часу фыркали, іскрилися, а іскри летіли вниз, на землю. «Ой, дивись, зірка падає», — казали в цей час люди.
Гетьман знайшов у траві жабу і не знав, що з нею робити. Вечір пахнув фіалкою, спілою малиною та яблуком.
Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий спілий помідор, сир та житню булочку, відкрила банку з оливками, заварила чай із корицею. Вечеря була пізньою, але смачною.
Вранці прокидалася рано, ходила в ліс. Вдихала на повні груди, усміхалася, розмовляла з дятлом, запитувала, чи не болить голова, ділилася скоринкою хліба з білкою. Гриби запікала в сметані, з варенням з брусниці: з медом, з яблуком, з грушею.
Вересень балував теплими сонячними днями, спокійними вечорами, заспокоював, ніби ромашковий чай, запрошував на кухню зварити каву, пекти імбирне печиво на сніданок чи сирний пиріг, огортав по вечорах теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, вмощував на ту саму лавочку і подавав у руки улюблену книжку.
Гетьман, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими пам’ятками, але із задоволенням виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом із господинею. Сусід на днях покошував траву навколо дому і тепер пахло кавуном. У покошуваній траві шурхотіли мишата, збирали сухі травинки: стара миша здійме траву в клубки і зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.
В один із днів вона вирушила на місцеве кладовище, прибратися на могилах рідних. Біля одного з свіжих пагорбів лежала собака. Звичайна двірна, невелика, худа, з печальними очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Пізніше сусіди пояснили: померла недавно старенька, самотня, от її собака тепер сиротою залишилася, весь час проводить там.
Вона прийшла вранці, присіла поруч із цим втіленням смутку і почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і з цим нічого не вдієш, їх не повернути, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль втрати близьких і розуміє її горе. Тільки є час для смутку і є для радості. Час смутку закінчився, пора йти додому і жити далі. Я назву тебе Алкою, говорила вона і гладила собаку. Ми будемо приходити сюди, обов’язково будемо, але жити будемо в домі, будемо топити піч, варити кашу, чекати зиму. Ви з котом будете охороняти дім, я — їздити на роботу. Зимою все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, зліпимо снігову бабу, нарядимо на Новий рік ялинку, зробимо годівницю для птахів. Пішли, Алка, я дам тобі теплого супу, накришу туди булку, все буде добре. І собака пішла…
…У листопаді, на підморожену землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів в останньому місяці осені було мало, але це не заважало їх щастю. Воно, те щастя, було поряд, тут і зараз, у кожній дрібниці і не залежало від погоди: у чашці чаю, у вазочці з варенням, у калейдоскопі фарб неймовірних світанків, у відійшлій від горя собаці, що пожирає кашу, у заспокоєній, засинаючій до весни природі, у понюшкованому в клубок плюшевому сновиді-коті, навіть у запаху гіркуватого диму, що палає у бані, було щастя і в звуках набираючоїся у відро води з колодязя. Морози і холоди не страшні, якщо на серці тепло, а в домі затишно. У кожної людини повинен бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає і чує, де може залікувати душевні рани і забути про неприємності. Вона знайшла це місце.
– Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, скоро зима? — запитував син по телефону. Я не можу, я Алке обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили снігову бабу. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я знайшла лижі на горищі, дві пари. Рибу запечемо з травами… Вона говорила і усміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.
Зима готувалася накрити світ пухнастою товстою ковдрою…
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...