Час для смутку і час для радості…

Є час для смутку і є для радості…

Марину вела впевнено, великі калюжі вона старанно об’їжджала. Їхала до рідного села, до батьківської хати. Рішення провести тут відпустку вона прийняла ще влітку, спакувала речі теплі, затишні, улюблені: два пледи, піжаму, вовняні шкарпетки, книги, дорогий кавовий набір, хороший чай. Кіт на ім’я Граф гордо розташувався на валізах, байдуже дивлячись у вікно. Здається, за два роки життя лише тим і займався, що подорожував автомобілем. Село, так село, головне, щоб не забували годувати й гладити частіше.

Раніше у відпустку завжди їздила на море. Чоловіка не стало рік тому, і в душі ще живе біль втрати, син вже має свою сім’ю, інші інтереси, і морем вона перенаситилася. Хотілося бродити лісом, дихати густим запахом сосен, збирати гриби, готувати печеню з білих, солити гриби зі смородиновим листом, ласувати брусницею, варити з неї варення, пекти пироги, пити свіже молоко, слухати, як журавлі прощально курличуть, відлітаючи на південь, і сказати їм: повертайтеся. Що це, запитувала вона себе, чому так хочеться ходити босоніж по чисто вимитій широкій підлозі, сидіти на лавочці біля печі з книжкою і час від часу ворушити догоряючі поліна? Хочеться бачити нічне небо в росипі зірок, щоб воно було куполом, видним із самої землі, а не від даху сусідньої багатоповерхівки. Ранком хочеться прокидатися від співу птахів, від звуків природи, а не від шуму машин. Може, це втома від міста, від багатолюдних вулиць? Чи так буває, коли тобі за 40?

Село живе, є продуктовий магазинчик, і якщо що, місто недалеко всього 15 км. Є ще три тижні відпустки, є вересень на календарі.

Іноді приходить думка залишитися в будинку на зиму, але ще не впевнена, чи зможе вона це. Настав час прислухатися до себе, вийняти на світ божий приховані мрії й втілити їх у реальність. У будь-якому випадку, якщо стане важко, можна повернутися в будь-який момент.

Граф вийшов з машини, обережно озираючись і притискаючись до ніг, наче вірний собака: трава така висока, в ній можуть ховатися вороги. Він міський житель, звиклий жити в квартирі, а тут чагарники якісь, пташки співають, метелики пурхають.

Відчинила двері навстіж, вікна теж, принесла оберемок дров із сараю. Піч два рази незадоволено випустила клуби диму в дім, а потім заспокоїлася, сухі дрова затріщали, розгорілися. Заодно розтопила застарілу баньку, в якій все ще пахло березовим віником і сухим соняшником. Наводила лад, засучивши рукава, перекушувала бутербродами, намазуючи скибки хрусткого багета насиченим арахісовим маслом, запивала чаєм. Граф, підкріпившись шматочком вареної курки, спостерігав за її метушнею, вмостившись у кріслі. І вона раптом, віджимаючи миючу ганчірку, зрозуміла, що співає. Слів пісні не пам’ятає, просто муркоче мотив із якогось фільму з Інною Чуриковою. Здивувалась сама собі, давно не співала.

Вересень — місяць збору врожаю в селі: того ж дня вона купила у найближчих сусідів овочі, яйця, відро яблук, банку меду й зайшла в місцевий магазинчик.

У бані пахло травами, сріблилась студена колодязна вода в відрах, сердито шипіло розпечене каміння. Жар обволікав, пестив тіло, зігрівав кожну клітинку, і тим приємніше було облити себе прохолодною водою. Відпочивала на ґанку, закутавшись у пухнастий махровий халат. У ранніх осінніх сутінках затишно світились віконця в будинках, сусідські собаки перемовлялися. На небі бог увімкнув Місяць, випустив прогулятися Велику Ведмедицю з маленьким ведмежам, сів у крісло читати вечірню газету, погойдуючи ногами у хутряних капцях біля теплого каміна. Дрова час від часу потріскували, іскрилися, а іскри летіли вниз, на землю. Ось, дивіться, зірка падає, говорили в цей час люди.

Граф знайшов у траві жабку і не знав, що з нею робити. Вечір пахнув фіалкою, стиглою малиною та яблуком.

Поки в старенькій духовці рум’янився капустяний пиріг, вона крупно нарізала великий стиглий помідор, сир та житню булку, відкрила банку з оливками, заварила чай з корицею. Вечеря була пізньою, але смачною.

Вранці прокидалась рано, йшла до лісу. Дихала, нюхала, посміхалася, розмовляла з дятлом, цікавилася, чи не болить у нього голова, ділилася хлібною скоринкою з білкою. Гриби запікала в сметані, зі стиглої брусниці варила варення: з медом, з яблуком, з грушею.

Вересень радував теплими сонячними днями, тихими вечорами, заспокоював, як відвар пустирника, кликав на кухню варити каву, пекти імбирні печива на сніданок або сирний пиріг, обіймав вечорами за плечі теплим картатим пледом, грів ноги м’якими вовняними шкарпетками, саджав на ту саму лавочку й подавав до рук улюблену книгу.

Граф, як і раніше, не виявляв бажання знайомитися з місцевими визначними пам’ятками, але з радістю виходив увечері на ґанок, щоб помилуватися зоряним небом разом із господинею. Сусід днями покосив траву навколо хати, і тепер тут пахне кавуном. У покошеній траві шарудять мишенята, збираючи сухі травинки: стара миша змотає траву в клубки й зв’яже для холодної зими велике тепле покривало, що пахне солодким конюшиною.

Одного дня вибралася на місцеве кладовище, прибрати на могилках рідних. Біля одного зі свіжих горбків лежала собака. Звичайна дворняга, невелика, худа, з сумними очима. Від запропонованого пиріжка відвернулася. Сусіди потім пояснили: нещодавно померла одна старенька самотня, ось її собака тепер сиротою залишилася, всі дні напроліт тупцює там.

Вона прийшла вранці, сіла поруч з цим втіленням смутку й почала говорити. Про те, що старенькі люди йдуть, і нічого з цим не вдіяти, їх не повернути, як би ми не хотіли. Про те, що вона теж пережила біль утрати близьких людей і розуміє її горе. Тільки є час для смутку й є для радості. Час для смутку закінчився, час йти додому й жити далі. Я назву тебе Алька, говорила вона і гладила собаку. Ми ще будемо сюди приходити, обов’язково будемо, але жити будемо в будинку, будемо топити піч, варити кашу, чекати зими. Ви з котом будете дім охороняти, я — їздити на роботу. Узимку все завалить снігом, ми станемо розчищати доріжки, зліпимо сніговика, прикрасимо на Новий рік ялинку, зробимо годівницю для птахів. Ходімо, Алька, я дам тобі теплого супу, покрошу туди булку, все буде добре. І собака пішла…

… У листопаді, на померзлу землю випав сніг і вже не розтанув. Сонячних днів у останній місяць осені було мало, але це не заважало їхньому щастю. Воно, це щастя, було поруч, тут і зараз, у кожній дрібниці й не залежало від погоди: у чашці чаю, у вазочці з варенням, у калейдоскопі кольорів приголомшливих світанків, у відігрівшійся від горя собаці, яка їсть кашу, у притихлій, засинаючій до весни природі, в клубком згорнутому плюшевому коті, навіть у запаху гіркуватого диму топлячоїся лазні було щастя та у звуках наповнюючоїся в відро води з криниці. Не страшні морози й холоди, якщо на серці тепло, а в домі затишно. У кожної людини має бути куточок, де вона знаходить гармонію, де слухає й чує, де може загоїти душевні рани й забути неприємності. Вона знайшла це місце.

– Мамо, а ти що, в місто жити не переїжджаєш, зима скоро, запитував син телефоном. Я не можу, я Альці обіцяла. Вона ж мені повірила. Ми ще не зліпили сніговика. Краще ви приїжджайте до нас на Новий рік, буде чудово. Тут прекрасно! Я знайшла лижі на горищі, дві пари. Рибу спечемо з травами… Вона говорила й посміхалася, а небо над нею було куполом і починалося від самої землі.

Зима готувалася вкрити світ пухнастим товстим покривалом.