Чемодан для пригод

Чемодан на колесах

— Мамо, я вже доросла. Хоч раз можу зробити те, що хочу? — обурювалась Олеся.

Вони сперечались вже кілька днів, з того часу, як Олеся оголосила матері, що зі своїм хлопцем хоче на тиждень поїхати до Львова.

— А навчання? Сесія ж не за горами.

— Я ж добре вчуся. Наздійма. Ну, будь ласка, мам, — благала Олеся.

— Ти ж його зовсім не знаєш. А що потім? — У Надії вже не було сил і слів, щоб відмовити доньку.

— Якщо не відпустиш, втечу з дому й не повернусь ніколи, — крикнула Олеся, сіла на диван, притиснула до живота подушку й відвернулась до вікна.

«А раптом і справді піде?» — прокралася в серце тривожна думка й розрослася до паніки. Донька — сенс її життя, єдина рідна людина. Втратити її вона не могла.

— Мам, ти завжди була правильною й залишилася сама. Хочеш, щоб і я так саме? — У голосі Олесі пролунали істеричні нотки.

— Доню, усе в тебе буде, не поспішай… — говорила Надія, але розуміла: донька закохана й не чує її.

Олеся втулила обличчя в подушку й заплакала.

«Що я, справді, ворог своїй дитині? Час інший. У них усе швидко. Може, якби я колись була сміливішою, роздивилась би свого майбутнього чоловіка і розчарувалась — моє життя склалося б інакше». Надія зітхнула.

— Гаразд. Їдь. Але щоб дзвонила кожного дня. Багато грошей дати не можу. Знаєш, що на ремонт коплю, — здалася втомлена від суперечок Надія.

Олеся відкинула подушку, підбігла до матері й обняла її.

— Мамо, дякую! Гроші не потрібні. У Дмитра є. Дзвонитиму щодня. Кілька разів. Не хвилюйся. Усе буде добре, — щебетала вона радісно.

«Як не хвилюватися? Коли в тебе буде своя донька — подивлюся, як не хвилюватимешся», — подумала Надія, але вголос не сказала. Даремно, все одно не зрозуміє.

Донька побігла у свою кімнату й вийшла з чемоданом.

— Ти вже й речі зібрала? Справді б втекла? — Догадка заболіла в серці.

— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Дмитрові подзвоню. — Олеся схопила телефон, але не подзвонила, а підійшла до матері.

— Ти б і сама кудись поїхала? До тітки Тетяни, наприклад. Ну що ти будеш робити вдома сама? Відпустка ж, — вже примирливо сказала Олеся.

— Знайду, чим зайнятися. Ти там обережніша. Розумієш, про що я? — буркнула Надія.

Настрій був такий, що так і хотілося заскиглити.

— Мам, я вже доросла. Усе розумію. — Олеся набрала номер.

Серце єкнуло. За розмовою Надія зрозуміла — донька зараз поїде.

— Ну все, мам, таксі вже чекає внизу. — Олеся з чемоданом пішла у передпокій. Надія кинулась за нею.

— Мам, не проводжай. Як сядемо у потяг, подзвоню. За тиждень повернусь. — Олеся чмокнула маму в щоку й, не помічаючи сліз, що набігли у неї на очі, випорхнула з квартири.

«Ось і виросла. Мама більше не потрібна. Навіть проводити не дозволила». Надія кинулась на кухню й виглянула у вікно. Унизу стояло жовте таксі, біля якого нетерпливо ходив молодий чоловік. «Нічого, схожий на нормального. Може, й справді все обійдеться? Від усього ж не вбережеш…»

Надія сумним поглядом провела таксі, пішла у кімнату й сіла на диван, де ще недавно сиділа її донька. На очі навернулися сльози. «Ось я й залишилася сама. Тихо, порожньо. Я тут з розуму зійду. Терпить треба. Розлучатися з дорослою донькою — доля всіх матерів».

Так Надія сиділа довго, нічого не могла робити. «А може, справді теж махнути кудись? На південь, наприклад. Відпустка ж. Там, звичайно, вже не літо, але тепліше, ніж тут». Вона пішла у кімнату доньки, увімкнула комп’ютер і почала шукати квитки.

Дешевий квиток знайшовся на ранковий рейс до Одеси. Надія довго не вагалася, одразу купила квиток туди й назад через п’ять днів. Надокучило на всьому економити. Сидіти й чекати дзвінків від доньки? Тиждень здаватиметься вічністю.

Надія почала збиратися. У метушні забула про тривогу за Олесю. Донька подзвонила ввечері й на одному диханні випалила, що на вокзалі, чекають потяга, усе добре… — почувся її щасливий сміх, і вона відключилася.

Після сьогоднішніх подій Надія не могла заснути. «Нічого, в літаку посплю», — вирішила вона й, здаючись у боротьбі з безсонням, викликала таксі, вдягла осіннє пальто й поїхала в аеропорт.

Не дивлячись на ранню годину, аеропорт гув, як розбурханий вулик. Люди прощалися, кудись бігли, дзвонили.

Вона пройшла повз пару, що стояла посеред залу в обіймах. Дівчина з заплаканим обличчям вдивлялася у хлопця й повторювала безжитим голосом:

— Ти повернешся? Обіцяєш? Я люблю тебе… — Вона схлипнула й вРаптом у кишені задзвонив телефон, і Надія побачила невідомий номер, а коли відповіла, то почула голос Дмитра, який запитував: «Вибачте, чи це ви забрали мій чемодан на колесах?».