Чемодан тестя: несподівана зустріч

Весняне сонце просвітило в вікно, переливаючись проміннями на свіже пофарбованій стіні. Мар’яна стояла біля плити, помішуючи борщ і поглядаючи на годинник. Треба було встати раніше — обіцяла чоловікові приготувати його улюблене блюдо. Сергій усю минулу вечір ходив хмуро, і вона зважилася його порадити.
– Мар’янко, ти не бачила мій синій галстух? – Сергій виглянув з кімнати, роздягнений наполовину.
– У шафі дивись, в правий відсік, я вчора його гладила, – відповіла Мар’яна, не відволікаючись від плити.
Сніданок проходив у звичної тиші. Сергій переглядав новини в телефоні, болісно помітивши інколи, а Мар’яна ловила, як він їсть. Їй хотілося спитати, що його гриє, але вона вирішила позатримати — якщо щось важливе, він сам скаже.
– Смачно, дякую, – Сергій допив чай і поставив чашку. – Послухай, я хотів тобі сказати… Якось мій батько приїжджає. Уночі. Поживе у нас трохи.
Мар’яна затаїла дух. Микола Іванович? Той самий, який на їхньому весіллі зробив скандал завдяки тому, що невістка «недостатньо гожа» для свого сина? Який потім два роки не підключався до них і навіть не вітав з подіями?
– Коли приїже? – тільки й змогла Мар’яна висловити.
– Вечором. Я його з прагу зустріну, – Сергій ухиляв погляд. – Понимаєш, у нього з новою матір’ю не склалося. Говорить, хоче пару тижнів пожити у нас, поки не перевірить.
– Пару тижнів? – Мар’яна поставила чашку й підстрибнула. – Сергію, він ж… Ти не ти, як він до мене став?
– Він змінився, – невпевнено сказав Сергій. – Після інфаркту добрався все мається. Не міг йому відмовити, Мар’янко. Він тільки мій батько.
– Тобі треба було спершу зі мною обговорити, – Мар’яна збирала посуд зі столу. – У мене важливий проект. Я плани роботу у дому.
– Вибач, – Сергій наблизився й обійняв її. – Я знаю, що мав би сказати раніше. Просто боявся твоєї реакції.
– І правильно боявся, – Мар’яна визволилася з рук. – Іди, завізь. Вечором засвідкуємо.
Весь день пролетів, ніби в тумані. Мар’яна прагла зосередитися на праці, але думки повертоди до попереднього візиту. Микола Іванович був чоловіком старої школи — колишній військовий, звиклий командувати. Після смерті матері Сергія він вклався жінкою на двадцять років молодшою від себе, і, здається, тепер цей шлюб трі.setUser за швами.
К вечору Мар’яна перебігаючи усю квартиру, вмістила постіль на гостевій кімнаті й приготував ужин. «Будь що будь», – вирішила вона, складаючи тарілки.
У двері дзвонили рівно в сім вечора. Мар’яна глибоко зітхнула й пішла відчиняти.
На порозі стояв Сергій, а за ним — високий сірий чоловік з армійською поставою. В руці він тримав знесено бірюзовий чемодан.
– Слава Богу, Микола Іванович, – Мар’яна присила присміхнися, хоч губи не слухали.
– Добрий вечір, Мар’яно, – голос батька лунає геть хоч, ніж вона пам’ятає. – Дякую, що приютили старика.
– Проходимо, будь ласка. Ужин практично готовий.
Від ужину говорив в основному Сергій. Розповідав про працю, як недавно поміняли авто, про плани відпочинку. Микола Іванович кивав і ставав запитання, а Мар’яна тишково клалила їжу до тарілок.
– Дуже смачно, – несподівано сказав батько, звертаючись до Мар’яни. – Ти завжди так добре готуєси?
– Училася під час одного, – відповіла вона, дивуючись комплекту.
– Моя Світлана, хліб у небесах, теж смачно готувала, – зітхнув Микола Іванович. – А Оленка тільки вареники розігріти вміє. «Не життє во. – говорить, – у плити стояти». Сучасна жінка, що з неї брати.
Мар’яна подивилася на Сергій. Той не помітив від рук.
– Микола Іванович, я покажу вам вашу кімнату, – сказала Мар’яна, коли ужин закінчився. – Там є окрема ванна й телевізор.
Батько проходив за нею в гостеву кімнату, дивився й ставив чемодан біля ліжка.
– Добре тут, – говорив він, плескаючи по спинці крісла. – Умовно. По-домашньому.
– Дякую, – Мар’яна почула, як натягне трохи відпускає. – Якщо щось знадобиться, звертайте.
Уранці Мар’яна прокинулася через вигуки на кухні. Годинникка показували шість ранку. Сергій ще спав. Вона накинула халат і вийшла подивитися.
На кухні правили Микола Іванович. На плиті кипів чайник, а батько, одягнений у спорткові костюми, нарошов хліб.
– Доброго дня, – сказав він, побачивши Мар’яну. – Вибач, якщо розбудив. Привичка рано вставати залишилася з армії.
– Нічого страшного, – Мар’яна перейшла до холодильника. – Я зараз приготую сніданок.
– Не треба, я уже зробив собі бутерброд. А ви з Сергієм сплять, ще рано.
Мар’яна здивовано дивилася, як батько аккуратно прибирав ручки із столу, мив ніж і чашку.
– Я на пробіжку, – сказав він рушаючи до дверей. – У парк ваш, поруч. Повернусь через годину.
Коли Микола Іванович пішов, Мар’яна подзвонила подруга Тетяні.
– Таню, не повіриш! До нас батько приїхав. Також саме. Але щось він змінився. Відвідливий, спокійний. І навіть посуду за собою помив!
– Не верю, – сміялася Тетяна. – Може, це його подвоєнник? Згадай, як він на вашому весіллі буйнув? А як тебе назвали, коли ви йому казали, що квартиру брали в позику без його допомоги?
– Згадаю, — зітхнула Мар’яна. – Але люди змінюються, навряд.
– Або прикидаються. Будь обережна, подруга.
Увечорі Сергій завізься на працю, і Мар’яна лишилася з батька на одіне. Вона готувала ужин і відчувала на собі його погляд.
– Можна сердити? — несподівано спитав Микола Іванович.
– Так, можете порізати овочі до салату, — Мар’яна віддавала різальну доску.
Декілька хвилин вони працювали мовчки. Потім батько прокашлявся.
– Мар’яно, я хотів відповісти перед тобою.
Вона майже не випадково не випадково зронила ложку.
– За що?
– За все. За весілля, за образи, за те, що не підтримував вас. Я був не прав.
Мар’яна обережно відпустила ложку і повернулася до нього.
– Що сталося, Миколо Іванови? Чому ви вдруге вирішили…
– Інфаркт, – він гірко усміхнувся. – Знаєш, коли лежиш під капельничою й не знаєш, довживеш чи не довжив до утра, все виходить інакше. Я поняв, що залишився один. Син не спілкується, мати… – він махнув рукою, – з Оленкою ми чужинці. І аби б внучків нянчили, якби не був таким непримірним ослом.
Мар’яна не знала, що відповісти. Цей новий, відкритий Микола Іванович був так не схожий на того грозного батька, який відомий їй раніше.
– Все ми допускаємо помилки, — нарешті сказала вона. – Головне — збагнути їх учасно.
– Я, можна, не вчасно, але збагнув, – Микола Іванович відіплив ножа. – І знаєш, що саме обідне? Оленка. Я думав, вона любить мене, старика. А виявилось — тільки мою пенсію й квартиру. Як тільки захворів, одразу почала документи якісь підсилювати, дарувальні. А потім я випадково почула, як вона по телефону говорила, що «старик довиг не протягне». Представляєш?
Мар’яна зображила. Оленка, яскрава блондинка років сорок п’ять, завжди здавалась їй розрахованою особою.
– І що тепер буде з вашою квартирою?
– А нічого, – усміхнувся батько. – Я свою думку не міняв. Документи не підписав. Сказав Оленці, що вирушаю до свинка на час, а сам хочу побачити, як вона себе пошире. Якби звалилась — повернуся. А не — так і розійдеться на старості років.
Двері хлопнули — прийшов Сергій. Побачивши дружину й батька, мирно спілкуються на кухні, він зупинився в дверях.
– Все добре? — осторонньо спитав він.
– Все добре, синку, – Микола Іванович погладив його по плечу. – Ми з твоєю дружиною знайшли спільну мову. Добряки вона у тебе.
За ужином Микола Іванович розповів синові те ж, що й Мар’яні. Сергій слухав, замислювався, але нічого не говорив. Після вечері він забрав Мар’яну до спальни.
– Ти йому віри? — шепотів він.
– Не знаю, — чесно відповіла Мар’яна. — Але він здається відкритим. І, знаю, я можу уявити Оленку як олівця під наслідком.
– Да уж, — Сергій покрутив головою. — Я завжди казав, що вона до нього не профільно прибилася. Молодий, ефектний — і вдруге заміж за пінкета?
– П.setUser жити у нас, поки не розбереться зі своїми справами, — вирішила Мар’яна. — У кінцевому підсумку, він твій батько.
Дні йшли за днями, і Микола Іванович поступово став частиною їхнього дому. Він вставав рано, зробляв зарядку, готував собі росзяк і йшов на прогулянку в парк. Днем допомагав по дому — щось відремонтував, повісив поли в ванній. Увечері вони часто сиділи втролє, дивились телеозор або просто спілкувалися.
Одного дня Мар’яна випадково почула розмову чоловіка з батьком.
– Папа, я не збільшив, чому ви раніше так ставилися до Мар’яни? — запитував Сергій. — Ви завжди були такою добрим.
– Я тобі скажу, синку, — голос Миколи Івановича говорив вину. — Я боявся. Боявся, що вона заберу тебе у мене. Що ти перестанеш бути моїм сином. Егоїзм, звичайно. Тільки коли сам опинився один, збагнув, як був не прав.
Мар’яна заплющила, слухаючи цю розмову. Вона згадкала свою бабусю, яка колись казала: «Люди не злі, дочко. Вони просто поранені й наплющуються».
В неділю до них на обід прийшли Тетяна з чоловіком. Побачивши, як Микола Іванович допомагав Мар’яні накривати стол, вона розізлила очі.
– Да, я також спочатку не вірила, — шепнула їй Мар’яна. — Але він дійсно змінився.
Після обіду, коли чоловіки пішли дивитися футбол, Тетяна звеліла подруга в сторонку.
– А ти не думаєш, що він щось задумав? Квартиру вашу хоче або гроші які-небудь?
– Думаю, що ні, — розвела плечима Мар’яна. — У нього своя трьохкімнатна є. І пенсія чудова, військове.
– Ну, стежи, — недовірливо протягнула Тетяна. — Якось це все підозріло.
Через дві тижні після приїзду Микола Івановича дзвінок. Мар’яна відкрила двері і побачила жінку років сорок п’ять, ефектно одіяну, з яскравим макіяжем.
– Де мій чоловік? — без предисловій запитала вона.
– Ви, здається, Оленка? — здогадалась Мар’яна. — Проходьте, Микола Іванович вдома.
Оленка прошла до квартир, щелкнула високими черевичками.
– Коля! — сказала, побачивши чоловіка, йдучи з кімнати. — Нарешті я тебе знайшла! Я так тривожилася!
– Не зовсім? — сухо спитав Микола Іванович. — А я думав, ти була рада від мене відійти.
– Як ти можеш так говорити! — Оленка злякла руками. — Я сходила з ума! Дзвонила всім! Даже в поліцію хотіла звернутися!
– Ні, лги, Галя. Я знаю, ти встигли перевірити, невідпустно сберкнижка, поміняні замки в квартирі і не пропали документи.
Оленка замовка.
– Я… я просто турбувався про наше майно.
– Про мое майно, ти хочеш сказати, — поправляв її Микола Іванович. — Ну що ж, поговоримо начистоту. Я всю почує, Оленко. І про те, що «старик довиг не протягне», і про плани продати мою квартир.
Обличчя Оленки перекорялося.
– Це неправда! Ти все не так зрозумів!
– Я все правильно зрозумів. На щасливу, начасно. І знаєш що? — Микола Іванович піднявся во весь зріст. — Я подаю на розлучення. Можеш забрати свої речі і вироби, які я була мобі. Решту моє.
– Да як ти смеєш! — визивгала Оленка. — Після усього, що я для тебе зробила!
– А що ти для мене зробила, Оленко? — втомлено запитав Микола Іванович. — Готувала? Ні. Турбувала, коли я болів? Також ні. Любила? Очевидно, ні.
Оленка перевела погляд на Мар’яну, розглядає тихо в стороні.
– А, зрозуміло! Це все вона! Наставила тебе проти мене! Решила на старика нашого націлються!
– Не казати глупості, — відрубав її Микола Іванович. — Мар’яна счастлива з моїм сином. І, знати, я тільки зараз зрозумів, чому. Потому що вона любить його. Не його гроші, не його перспективи, а його самого. То, чого ти ніколи не відчувала до мене.
Оленка, зрозумівши, що програла, різко обернулася і вийшла з квартири, щоб перекочили двері, що забився люстра.
– Вибачте за цю сцену, — Микола Іванович соромливо подивився на Мар’яні. — Спробуй, це наша остання зустріч з Оленкою.
– Усе добре, — Мар’яна й ніжно засміялася. — Хочете чаю?
Увечорі, коли прийшов Сергій, йому розповіли про візит Оленки.
– Значить, все вирішене? — запитав він батька. — Ти дійсно подаєш на розлучення?
– Так, — покивав Микола Іванович. — Хай мені глупості робити на старості давати. Поживу один, спокійно.
– Ти завжди міг залишитися з нами, — запропонувала Мар’яна, до власного ж подиву.
– Дякую, дочка, — растрогано відповів батько. — Але я не хочу вам заваджити. У вас своя у року. Я повернусь у свою квартиру. Але буду приїжджати в гості, якщо дозволите.
– Звісно, дозволимо, — Сергій обійняв батька за плечі. — Ти завжди необхідний гість у нашому домі.
Через тиждень Микола Іванович зібрав свій чемодан. На порозі він обійняв сина, потім повернувся до Мар’яни.
– Висловлю тебе, — сказав він тихо. — За те, що прийняли мене, не нехтував минуло. За те, що дали шанс все виправити. Я багату чему вивчив у вас з Сергієм.
– Чому? — здивовано запитала Мар’яна.
– Тому, як повинна видаватися дійсна сім’я. Без притвору, без кориси. Коли люди просто люблять один одного.
Коли двері за батьком закрилася, Мар’яна прилигла до чоловіка.
– Кто б згадав, що все так обернеться, — сказала вона.
– Да уж, — Сергій поцілував її в чуприну. — Інколи людям просто треба час, щоб збагнути, що їм дійсно важливо.
Увечорі звонок. Сергій взяв трубку, послухав і передав телефон Мар’яні.
– Це папа, — сказав він.
– Мар’яно, — голос Миколи Івановича лунає в зворушено. — Я просто хотів розповісти… Я горжусь, що у мого сина така дружина. І… якщо вдруге у вас з’являться діти… я був би щасливий стати дідусем.
Мар’яна подивилася на Сергій і засміялася.
– Воно-то, Миколо Іванови, ми як раз готувались вам сказати… Приблизно через сім місяців ви станете дідусем.
На тиску того повісилася тиша, а потім розігнав задоволений вигук:
– Правда? Хлопець чи дівчинка?
– Ще не знаємо, — засміялася Мар’яна. — Але коли дізнаємося, ви будете першим, кому ми скажемо.
Половивши трубку, вона прижалася до чоловіка.
– Знаєш, я рада, що твій дідусь приїхав до нас. Даже з цим стамі чемоданом.
– І я радий, — Сергій м’яко погладив довгий живий чач і. — Нашому маленькому повезе з дідусем. Не у кожного дитинки є дідусь, який міг змінити свою життя в сімдесят років.
За вікном починало дощ, але в квартирі було тепло й уют року. Інколи життя робить неочікувані повороти, приносячи чемодани з проблемами. Але ще частіше воно дає шанс все виправити. Головне — не впустити цей шанс.