Через два місяці після втрати чоловіка, на порозі Тетяни з’явилась загадкова жінка.

Після смерті чоловіка Тетяни минуло всього два місяці, коли на її порозі з’явилася красива жінка років п’ятдесяти.

-Доброго дня, – усміхаючись, привіталася гостя. – Ви вдова відомого професора Соколовського?

– Так, – кивнула Тетяна. – Я його вдова. А ви хто?

– Я?.. – Гостя загадково усміхнулася. – Я Анна. Анечка, як мене колись називав ваш покійний чоловік. І у мене до вас дуже серйозна розмова. Ви мене запросите до дому?

– Так-так, звичайно, – розчинила ширше двері Тетяна, натягнуто усміхнувшись, а в серці її щось тривожно защеміло. – Проходьте… Анечка… Тоді вже і ви мене називайте просто Тетяною, і без по батькові.

– Добре, – безтурботно відповіла жінка. – Тетяна… Я давно хотіла вас побачити. Чесно кажучи, я вас такою і уявляла. Типова дружина професора, котра все життя слугує чоловікові. Чи не так?

Господиня на таке колюче зауваження промовчала, але вона відчула ще більшу тривогу в серці.

– Сідайте, будь ласка. – Тетяна вказала на одне з крісел, коли вони опинилися у вітальні. – Чи правильно розумію, ви колишня коханка мого чоловіка?

– Як швидко здогадалися. – Гостя гордо усміхнулася. – Але я не просто його коханка. І про це трохи пізніше. Отже, ви, все-таки, підозрювали, що у Марка була ще якась жінка?

– Ні! – різко відповіла господиня. – Але якщо Марк називав вас не просто Анною, а… Анечкою… Ви ж не просто так мені про це сказали, правда?

– Ну так… Не просто так. Справа в тому, Тетяно, що у нас із Марком є спільна донька.

– Донька? – Господиня завмерла, і лише тоді повільно опустилася в інше крісло. – Дивно…

– Чому дивно? – безтурботно засміялася Анна. – Теоретично, у кожного одруженого чоловіка може народитися дитина від іншої жінки. Хіба не так?

– Так, звісно, може, – сумно зітхнула Тетяна. – Але річ у тому, що у нас з Марком дітей немає. І знаєте чому? Через його безпліддя. І це можуть підтвердити численні медичні довідки. Вам їх показати, чи на слово повірите?

– Ну так, ну так… – знову засміялася гостя. – Я чула від Марка такі ж слова, коли повідомила йому про вагітність. Тому він мені й не повірив, і ми навіть посварилися через це, а потім і розійшлися. Але як би то не було, я від нього народила, і це тепер легко підтвердить аналіз ДНК. Нам з донькою потрібен тільки біоматеріал для аналізу. І ми його знайдемо. А коли знайдемо і зробимо аналіз, тоді ви зрозумієте, що тепер моя дитина – єдина спадкоємиця вашого чоловіка. Раз у вас з ним дітей не було.

– Але це ж абсурд, – нервово знизала плечима Тетяна. – Як ви могли народити від безплідного чоловіка?

– Мабуть, сталося диво? – нахабно заусміхалася Анна. – Кажуть, раз у житті і палиця стрілить.

– Скільки вашій дівчинці років?

– Вже вісімнадцять.

– О, вона вже зовсім доросла. Чому ж вона не прийшла сюди разом з вами?

– По-перше, ми живемо в іншому місті. – Анна сміливо дивилася в очі господині, насолоджуючись своєю безцеремонністю. – А по-друге, навіщо ж я відразу буду втягути дитину в судові справи, не поговоривши попередньо з вами з очей на очі. Вона поки взагалі не знає, хто її батько.

– Дивно. – На обличчі Тетяни з’явилася недовірлива усмішка. – Ви приходите до мене одна, заявляєте, що ваша донька – це дочка мого чоловіка, і хочете, щоб я вам повірила на слово? Невже я схожа на дурепу?

Обличчя гості миттєво змінилося й стало напруженим.

– Я прийшла попередити вас, що у вашого чоловіка є гіпотетична спадкоємиця, яка дуже скоро стане спадкоємицею законною. Ви повинні знати, що половина цієї квартири, і частина всього вашого майна належить моїй дитині. Як тільки буде документально доведено, що моя Марія – дочка Марка, ми – через суд – почнемо ділити майно. Тільки тому я тут, щоб ви були готові.

– Ну що ж… – Таня раптом посміхнулася. – Дуже добре. Навіть, я би сказала – прекрасно.

– Чого? – На обличчі гості з’явилося здивування. – Чому прекрасно?

– Бо ви навіть не уявляєте, як я рада такому повороту подій. Може, вас прислав до мене навіть сам Бог. І знаєте, якби у вас були вже зараз аналізи ДНК, я б вас навіть розцілувала! Я готова просто зараз погодитися, що дівчинка, про яку я сьогодні вперше почула, дійсно є дочкою мого чоловіка.

– І чому ви цьому раді? – Анна трішки розгубилася. – Вас що, нічого не бентежить?

– Звичайно, мене багато що бентежить, але… – Тетяна піднялася з крісла і схвильовано почала ходити по кімнаті назад-уперед. – Зараз я вам теж дещо розповім, щоб і ви були готові. Поки Марк угасав від хвороби, – а ми ж боролися за його життя три довгих роки, – ми назбирали на його ім’я гору кредитів. Мені банки кредити давати відмовлялися, адже я ніде ніколи не працювала. А у Марка була чудова кредитна історія. У нього ж була дуже велика зарплата. Дуже великі гроші… Але тепер… Ви знаєте, що ця квартира й досі знаходиться в іпотеці, яку ми давно – щойно Марк захворів – перестали погашати. І тепер її забирає банк. І взагалі, я ледве кінці з кінцями зводжу. Я продала все, що можна було продати, але… – Тетяна знову усміхнулася. – Але тепер, наскільки я знаю, за законом спадкоємиця Марка успадкує не тільки майно, але й усі борги покійного. Тому те, що ви сьогодні тут з’явилися – це таке щастя!

– Зачекайте! – Анна напружилася. – Як це може бути? Адже ваш чоловік – знаменитий у всьому світі професор… Ви хочете сказати, що на ньому висять якісь зобов’язання перед банком?

– Не перед одним банком, а одразу перед п’ятьма! Так! Ми з ним винні величезні суми! Майже п’ятдесят мільйонів з копійками… Я ж кажу, ми боролися за його життя, робили дорогі операції, купували ліки, які коштують мільйони. Але, на жаль… Ми програли… Коли відберуть цю квартиру, залишиться ще майже тридцять мільйонів боргу. Тому благаю вас – поспішайте провести аналізи. Я можу вам надати речі Марка, на яких може бути біологічний матеріал. Мені не терпиться відмовитися від усіх цих пригнічуючих боргів на вашу користь. У мене є друзі-адвокати, які з радістю мені допоможуть.

– Зачекайте-зачекайте! – Анна підскочила з крісла. – Але чому я досі нічого не знаю про його борги? І про його хворобу я теж не знала!

– А ви, коли останній раз спілкувалися з ним?

– Ну… – Анна зробила невдоволене обличчя. – Востаннє ми говорили по телефону, мабуть, років десять тому. Я ж кажу, ми з донькою живемо в іншому місті.

– Ах, ви в іншому місті… І вже десять років… Ну, звісно, тому ви нічого й не знали. Скажіть, а яка ваша прізвище? І ще мені хотілося б знати вашу адресу та номери телефонів. Телефон вашої доньки, і ваш особистий.

– Навіщо?

– Я повідомлю всі ці дані колекторській службі, яка мене вже замучила. Хай тепер вимагатимуть борги у вас та вашої доньки.

– З якої раді?!

– Як з якої? Ваша донька – гіпотетична спадкоємиця, яка скоро стане спадкоємицею законною. Ви самі мені це сказали. Я ж відмовляюся від спадщини мого чоловіка на користь його дочки. Зрештою, по венах вашої Марії тече кров Марка – так буде чесніше!

– Ні! – несподівано закричала Анна. – Цього не може бути!

– Що не може бути?

– Мабуть, я все-таки помилилася. Ваш чоловік мав рацію, це не його дочка. Я зараз згадала! У той час я зустрічалася ще з однією людиною… Взагалі, прощавайте! Забудьте про цю розмову і про нас із донькою. І взагалі, вашого чоловіка я бачила всього один раз, випадково. Він читав лекцію в нашому університеті.

Анна швидко направилася в прихожую, і через декілька секунд вже грюкнула вхідними дверима.

– Ну от… – Тетяна беззвучно засміялася. – Ще одна гіпотетична спадкоємиця відпала. І скільки ж вас ще буде в моєму житті? Хто наступний? Треба все-таки попросити знайомих журналістів написати десь в пресі про мій – нібито жахливий – стан. Щоб мені не доводилося брехати.