Чоловік одружився на сусідці після втрати дружини: і обірвав усі зв’язки з родиною

Наш дід, Іван Степанович, у свої сімдесят років завжди був опорою нашої великої родини. Його слово було законом, його мудрість — провідним світлом. Ми, його діти, онуки та правнуки, шанували його і прислухалися до кожної поради. Так було аж до недавніх подій. Іван Степанович і наша покійна бабуся Марія прожили душа в душу понад п’ятдесят років. Разом вони виростили трьох дітей – наших батьків, п’ятьох онуків і двох правнуків. Наша родина була справжнім кланом, об’єднаним спільними радощами й бідами, святами та випробуваннями.

Дід і бабуся були для нас найміцнішою опорою. Їхній просторий дім у тихому селі під Житомиром, оточений доглянутим садом і городом, був для нас другим домом. Вони з радістю доглядали за господарством, і ми дивувалися, звідки в них бралися сили. Наша родина була неймовірно дружньою: ми збиралися на всі свята, разом їздили на озеро Світязь, а для діда й бабусі влаштовували поїздки до найкращих санаторіїв Карпат.

Ми ділили витрати, робили все, щоб наші старенькі були щасливі. Вони ж ніколи не оставляли нас у біді: присилали домашні заготовки, допомагали грошима, а одного разу навіть дали гроші на купівлю квартири для нашої молодої родини. Їхня любов і турбота були для нас безцінними.

Але два роки тому бабуся пішла з життя, і все змінилося. Дід залишився один, і ми бачили, як важко йому переживати втрату. Він кинувся у роботу, намагаючись заповнити порожнечу. Дім і ділянка вимагали сил, яких у нього вже не було. Ми благали його переїхати до нас у місто – навіщо мучитися самому у селі? Але дід був непохитний.

– Це моя земля, – говорив він твердо. – Тут я народився, тут і помру. З господарством упораюся, не бійтеся. А Надія мені допоможе.

Надія, сусідка, почала частіше навідуватися до діда. Спочатку приносила домашню їжу – дід ніколи не був майстром кухні. Ми були їй вдячні, адже не хотіли, щоб він почувався самотнім. Але незабаром Надія переїхала до діда назавжди. Ми навіть зраділи: дід, ще міцний і повний життя, знову почав усміхатися, у його очах з’явився блиск. Ми навідувалися, намагалися підтримувати зв’язок.

Надія, треба визнати, з самого початку викликала у нас сумніви. Щось у ній було тривожне, але ми відганяли ці думки – головне, щоб дідові було добре. Однак через рік після смерті бабусі вони з Надією оголосили, що одружуються. Це був як ножем по серцю. Ми не очікували, що діло зайде так далеко. Дід просто поставив нас перед фактом, і ми не змогли нічого змінити.

На весілля поїхали не всі. Мій батько, старший син діда, був у шаленстві від гніву. Він вважав, що дід занадто швидко забув бабусю, зрадивши її пам’ять. Саме тоді у нашій родині почався розкол. Але справжній жах почався пізніше, коли Надія, ставши дружиною діда, показала своє справжнє обличчя.

Вона почала встановлювати свої правила. Тепер ми не могли приїхати до діда без попереднього дзвінка – Надія вимагала, щоб її попереджали. Сімейні свята, які ми завжди відзначали разом, були скасовані. Дід і Надія тепер проводили час з її родичами, а про нас, здавалося, просто забули. Навіть з онуками й правнуками, яких колись так любив, дід перестав спілкуватися.

Ще гірше – усі родинні коштовності бабусі, які повинні були перейти нам, Надія роздала своїм донькам. Ми намагалися говорити з дідом, але вона завжди стояла поруч, контролювала кожне слово, змушувала увімкнути гучний зв’язок під час розмов. У рідкісні моменти, коли її не було поруч, дід все одно відвертався. Він став чужим, холодним, ніби під її впливом забув, хто ми такі.

Ми намагалися пояснити, що нам не потрібні його будинок чи спадщина. Ми просто хотіли зберегти родину, повернути того діда, який колись був для нас усім. Але він лише повторював: «Тримайтеся подалі від моєї нової родини». Ці слова боліли найбільше. Як мігла людина, яка була центром нашого життя, так повернутися до нас спиною? І як нам тепер жити, знаючи, що наша родина, колись така міцна, розсипається на очах?