З життя
Чоловік пішов, але не врахував наслідків

Чоловік пішов, але помилився
Коли Дмитро повернувся додому в п’ятницю ввечері, у хаті пахло смаженою картоплею й чимсь кислим. Він зморщився: Олена знову готувала капусту, хоч знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на вішалку й пішов на кухню.
— Привіт, — пробурмотів він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт з нафтогазової сфери, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Олена мовчала. Вона стояла біля плити в старенькому домашньому халаті, волосся було зібране у пучок. На обличчі — втома. Їй справді було все одно — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Дмитро сів за стіл, відкрив пляшку мінеральної води. По очах дружини промайнуло щось на зразок докору.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Зверхній. Ніби я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Дмитро.
— Лено, ти це серйозно? Та я працюю цілими днями! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нове авто, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос їй задрижав. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер я можу забезпечувати». А тепер ти дивишся, ніби я дармоїдка.
Дмитро відсунув тарілку.
— Та тобі просто заздрісно. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано відсунув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Тоді Дмитро був менеджером у рекламному агентстві, а Олена — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали недорогі подарунки один одному. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні фільми.
Потім усе змінилося, коли Дмитра запросили до нового агентства, пообіцявши посаду директора з розвитку. Зарплата — утричі вища. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Олена звільнилася з роботи — за його наполяганням: «Навіщо тобі ця школа? Я забезпечу».
Спершу усе нагадувало казку. Але згодом Олена почала відчувати, що в їхньому домі поселився хтось третій — холод. Він приходив із Дмитром у вечірніх костюмах, у запаху дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди й KPI. Дмитро змінювався, а Олена — лишалася такою ж. І це його дратувало.
— Я все думаю, — сказала Олена подрузі, Наді, за чашкою кави, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олено. Просто криза у стосунках.
— Це навіть не справа в роботі. Дмитро ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як предмет інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Надя зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші розкривають начинку. І не у всіх там гарно й чисто.
Одного разу Дмитро прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Він був у гарному настрої, з пакетом із бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Олена розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не для неї.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдемо зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Чи зробив вигляд.
Корпоратив проходив у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах і сукнях. Олена почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто й заливала нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з веранди, Дмитро сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна посмішка. Олена помітила, як та торкнулася його руки. Дмитро не відсмикнувся.
У авто Олена мовчала. Тільки біля дому сказала:
— Хто вона?
— Просто піарниця. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй лапати себе?
— Не видумуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш драми? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що в тебе є дружина? — Олена обернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову заводиш стару платівку. Що тобі треба, Олено?
Вона мовчала. Бо сама не знала. Мабуть, поваги. Інтересу. КохаВона пішла, і лише тоді він зрозумів, що справжній успіх — це не мільйони на рахунку, а тепло її рук, яке він вже ніколи не відчує.
