З життя
Чоловік повернувся додому і був вражений… Півроку тому йому подарували маленьке кошеня
На порозі свого будинку чоловік мало не знепритомнів… Півроку тому йому подарували маленького кошеня, якого назвали Кулем. Його племінниця, яка час від часу навідувалась із сім’єю, знайшла це маля на вулиці і, передаючи його, сказала:
— Ти живеш сам, ніяк собі пари не знайдеш. Робота у тебе нервова – водій маршрутки. Прийдеш додому, а тут тобі раді. Коти створюють затишок і спокій…
Ото як! Він і повірив: може, й справді так. Прийдеш додому, втомлений від пасажирів та водіїв, яким не хочеться поступатись дорогою, а тут – диванчик, на ньому муркоче котик. Радіє, лізе на руки, гладити себе хоче.
Ну, ви й самі розумієте, пані і панове, це він через своє невігластво так думав. Кіт не виправдав сподівань і перетворився на підлітка-непосидька. Сидіти на руках він недолюблював, а от пустувати? Залюбки!
За своє невігластво чоловік придбав мухобійку, якою ляскав мух. Маленьких вертких або величезних, яких із невідомої причини називали гнойовими. Куль уважно стежив за чоловіком, що лупцює мух, напевно, інформацію набирав. І одного дня вирішив порадувати свого господаря. І порадував…
Тож повернемось до моменту, з якого почали.
***
Чоловік увійшов до хати і мало не закляк. Нічого! Рівним рахунком нічого не лежало й не стояло в його домівці. Розгардіяш такий, що можна було подумати, ніби дві банди гангстерів влаштували розбірки прямо в його оселі і орудували вони… битами!
Стільці були перевернуті. Вази, склянки та взагалі усе, що стояло або лежало на столі, підвіконнях і тумбочках, тепер покривало підлогу, рівномірно розподіливши скалки скла, глини і пластмаси…
Штори нагадували смужки спідниці якоїсь модниці, а на кухні… Кетчуп змішався з соленими помідорами і варенням. Поруч купками лежали сіль, цукор, перець. Вилки і ложки валялись розсіяними групками. Штори на кухні були відірвані разом із карнизами і валялись у всій тій розкоші, а на зовсім порожньому обідньому столі…
Сидів дуже задоволений Куль, а перед ним була муха. Величезна, як літак. Куль дивився на свого господаря поглядом переможця і задоволено муркотів.
Наразі! Наразі його похвалять. Цілий день, не шкодуючи лап і зусиль, він ганявся по квартирі за цим нахабним шкідником. Втомився страшенно, але зловив! І тепер може продемонструвати свою здобич і отримати заслужену нагороду.
Від таких приємних думок Куль аж почав переминатися лапками. Чоловік підняв стілець і сів на нього. Він не знав, із чого почати: прибирати, вечеряти чи лаяти Куля. Але незабаром дзвінок у двері розв’язав усі його сумніви. Пройшовши до передпокою, він відчинив двері, і здивування його посилилося ще більше.
У коридорі стояли троє поліцейських, а за ними зібралась десятка сусідів. Поліцейські тримали руки на рукоятках пістолетів.
— До нас надійшов дзвінок… — почав один із них.
— Багато дзвінків, — додав інший. — Сказали, що у вас у квартирі коїться щось недобре: меблі падають, тарілки розбиті, нічого, окрім жахливого шуму і виття. Не могли б ви дозволити нам увійти та переконатися, що все в безпеці, а також… будь ласка, підніміть руки, схрестіть їх на голові і відійдіть у дальній куток кімнати.
Сусіди дивились на чоловіка з острахом і осудом.
— Ось як, — сказав чоловік. І продовжив: — Прошу, заходьте!
Він відійшов у дальній куток і схрестив руки на голові. Поліцейські обійшли всі кімнати, спостерігаючи страшний розгром, і щось шукали.
— Що шукаєте? — поцікавився чоловік.
— Тіло, — відповів один із поліцейських. — І ваше пояснення цього хаосу.
— Ага, тіло! Тіло я вам покажу, — погодився чоловік.
Поліцейські миттєво насторожились, опустивши руки на пістолети. Обережно, рухаючись уздовж стінки і намагаючись не робити різких рухів, чоловік пройшов на кухню і, відчинивши двері, зробив широкий жест.
— Будь ласка! — сказав він. — Ось тіло.
Поліцейські, відштовхнувши його вбік, увірвались на кухню. Витріщене тіло сиділо на столі й нахабно усміхалося, демонструючи свою увагу. А перед ним лежала муха. Декілька секунд кімната була в тиші, поки поліцейські приходили до тями. Врешті-решт, перше засміявся той, хто завів розмову, а потім за ним зареготали і всі інші.
Вони не могли зупинитися від сміху, а Куль дивився на них і на чоловіка впевненим поглядом, ніби говорячи: «Бачиш? Усі задоволені. Значить, не дарма старався!».
Після цього ще пів години поліцейські фотографувалися з мухою і Кулем на руках на фоні влаштованого безладу. Всі сміялися і були дуже задоволені. Найбільше задоволеним був кіт. Ще б пак! Усі гідно оцінили його зусилля.
***
Коли поліція і сусіди розійшлися, чоловік знову сів на стілець.
— Я вам допоможу, — почувся голос, і чоловік обернувся.
Поруч стояла жінка з першого поверху.
— Сьогодні вихідний, — усміхнулася вона. — Ви самі до ночі провозитесь, а разом ми швидше впораємось.
— Мені незручно вас турбувати, — трохи засоромився чоловік.
— Що ви! — усміхнулася жінка у відповідь. — Все добре. Все одно мені нема чим зайнятися. Я сама. Нікого у мене нема. Тільки мама неподалік живе. А ви будете сварити цього пустуна, ну, або хоч трохи лаяти? — запитала вона, кивнувши на Куля.
Той сидів на столі в кухні і гнав лапою жирну муху.
— Хіба сварити… — зітхнув чоловік. — Зараз посварю…
Він піднявся і, підходячи до Куля, взяв його на руки:
— Ти ж такий неслухай! Хіба можна так? Ні, не можна.
Куль переберав лапками — тато сварив його. Причому так гарно і лагідно, що втриматися було неможливо, і він, потягнувшись вгору, лизнув свого господаря у ліву щоку, а чоловік… Поцілував його у носик.
— Ну і добре. Значить, ти все правильно зрозумів. Щоб більше так не робив.
І опустив кота на підлогу. Куль задер хвіст і почав тертися об ноги жінки. Вона сміялась.
— Як ви його гарно насварили, — усміхнулася вона. — А чому я вас раніше не помічала?
— Не знаю, — відповів чоловік. — Може, тому, що я раніше нещасним був, а тепер, як Куль у мене з’явився, одразу щастя додалося.
І рукою вказав на безлад, що вчинив кіт.
Жінка набрала номер знайомого майстра, і наступного дня чоловікові встановили міцну дрібну сітку на всі вікна. І Куль тепер міг спокійно лежати на підвіконні і спостерігати за пташками і великими жирними мухами.
А жінка і чоловік прибрали весь безлад, винесли і викинули весь розбитий посуд, помили підлогу, зняли порвані штори. Вони поїхали в магазин вибирати нові. Повернулися вони під вечір, чоловік накупив різної закуски і смачний тортик. І пляшку шампанського. Ну, ви розумієте, пані і панове, аби відсвяткувати в новій-старій оселі разом із жінкою.
Вони сиділи за кухонним столом, їли, пили та розмовляли. І їм було добре, а особливо добре було Кулю. Він лежав на колінах у жінки і задумав… нову допомогу татові.
***
Зрештою, все закінчилося чудово. І Куль, звісно, відчайдушно допомагає обом. Татові та новій мамі. Яка прийшла в їхню оселю лише тому, що знайшла його, Куля. І визнала в ньому свого рідного котика.
І тепер тато з мамою разом усувають наслідки його «допомоги». А що ви собі думаєте? А як інакше? Інакше ніяк.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...