З життя
Чоловік повернувся додому і був вражений… Півроку тому йому подарували маленьке кошеня
На порозі свого будинку чоловік мало не знепритомнів… Півроку тому йому подарували маленького кошеня, якого назвали Кулем. Його племінниця, яка час від часу навідувалась із сім’єю, знайшла це маля на вулиці і, передаючи його, сказала:
— Ти живеш сам, ніяк собі пари не знайдеш. Робота у тебе нервова – водій маршрутки. Прийдеш додому, а тут тобі раді. Коти створюють затишок і спокій…
Ото як! Він і повірив: може, й справді так. Прийдеш додому, втомлений від пасажирів та водіїв, яким не хочеться поступатись дорогою, а тут – диванчик, на ньому муркоче котик. Радіє, лізе на руки, гладити себе хоче.
Ну, ви й самі розумієте, пані і панове, це він через своє невігластво так думав. Кіт не виправдав сподівань і перетворився на підлітка-непосидька. Сидіти на руках він недолюблював, а от пустувати? Залюбки!
За своє невігластво чоловік придбав мухобійку, якою ляскав мух. Маленьких вертких або величезних, яких із невідомої причини називали гнойовими. Куль уважно стежив за чоловіком, що лупцює мух, напевно, інформацію набирав. І одного дня вирішив порадувати свого господаря. І порадував…
Тож повернемось до моменту, з якого почали.
***
Чоловік увійшов до хати і мало не закляк. Нічого! Рівним рахунком нічого не лежало й не стояло в його домівці. Розгардіяш такий, що можна було подумати, ніби дві банди гангстерів влаштували розбірки прямо в його оселі і орудували вони… битами!
Стільці були перевернуті. Вази, склянки та взагалі усе, що стояло або лежало на столі, підвіконнях і тумбочках, тепер покривало підлогу, рівномірно розподіливши скалки скла, глини і пластмаси…
Штори нагадували смужки спідниці якоїсь модниці, а на кухні… Кетчуп змішався з соленими помідорами і варенням. Поруч купками лежали сіль, цукор, перець. Вилки і ложки валялись розсіяними групками. Штори на кухні були відірвані разом із карнизами і валялись у всій тій розкоші, а на зовсім порожньому обідньому столі…
Сидів дуже задоволений Куль, а перед ним була муха. Величезна, як літак. Куль дивився на свого господаря поглядом переможця і задоволено муркотів.
Наразі! Наразі його похвалять. Цілий день, не шкодуючи лап і зусиль, він ганявся по квартирі за цим нахабним шкідником. Втомився страшенно, але зловив! І тепер може продемонструвати свою здобич і отримати заслужену нагороду.
Від таких приємних думок Куль аж почав переминатися лапками. Чоловік підняв стілець і сів на нього. Він не знав, із чого почати: прибирати, вечеряти чи лаяти Куля. Але незабаром дзвінок у двері розв’язав усі його сумніви. Пройшовши до передпокою, він відчинив двері, і здивування його посилилося ще більше.
У коридорі стояли троє поліцейських, а за ними зібралась десятка сусідів. Поліцейські тримали руки на рукоятках пістолетів.
— До нас надійшов дзвінок… — почав один із них.
— Багато дзвінків, — додав інший. — Сказали, що у вас у квартирі коїться щось недобре: меблі падають, тарілки розбиті, нічого, окрім жахливого шуму і виття. Не могли б ви дозволити нам увійти та переконатися, що все в безпеці, а також… будь ласка, підніміть руки, схрестіть їх на голові і відійдіть у дальній куток кімнати.
Сусіди дивились на чоловіка з острахом і осудом.
— Ось як, — сказав чоловік. І продовжив: — Прошу, заходьте!
Він відійшов у дальній куток і схрестив руки на голові. Поліцейські обійшли всі кімнати, спостерігаючи страшний розгром, і щось шукали.
— Що шукаєте? — поцікавився чоловік.
— Тіло, — відповів один із поліцейських. — І ваше пояснення цього хаосу.
— Ага, тіло! Тіло я вам покажу, — погодився чоловік.
Поліцейські миттєво насторожились, опустивши руки на пістолети. Обережно, рухаючись уздовж стінки і намагаючись не робити різких рухів, чоловік пройшов на кухню і, відчинивши двері, зробив широкий жест.
— Будь ласка! — сказав він. — Ось тіло.
Поліцейські, відштовхнувши його вбік, увірвались на кухню. Витріщене тіло сиділо на столі й нахабно усміхалося, демонструючи свою увагу. А перед ним лежала муха. Декілька секунд кімната була в тиші, поки поліцейські приходили до тями. Врешті-решт, перше засміявся той, хто завів розмову, а потім за ним зареготали і всі інші.
Вони не могли зупинитися від сміху, а Куль дивився на них і на чоловіка впевненим поглядом, ніби говорячи: «Бачиш? Усі задоволені. Значить, не дарма старався!».
Після цього ще пів години поліцейські фотографувалися з мухою і Кулем на руках на фоні влаштованого безладу. Всі сміялися і були дуже задоволені. Найбільше задоволеним був кіт. Ще б пак! Усі гідно оцінили його зусилля.
***
Коли поліція і сусіди розійшлися, чоловік знову сів на стілець.
— Я вам допоможу, — почувся голос, і чоловік обернувся.
Поруч стояла жінка з першого поверху.
— Сьогодні вихідний, — усміхнулася вона. — Ви самі до ночі провозитесь, а разом ми швидше впораємось.
— Мені незручно вас турбувати, — трохи засоромився чоловік.
— Що ви! — усміхнулася жінка у відповідь. — Все добре. Все одно мені нема чим зайнятися. Я сама. Нікого у мене нема. Тільки мама неподалік живе. А ви будете сварити цього пустуна, ну, або хоч трохи лаяти? — запитала вона, кивнувши на Куля.
Той сидів на столі в кухні і гнав лапою жирну муху.
— Хіба сварити… — зітхнув чоловік. — Зараз посварю…
Він піднявся і, підходячи до Куля, взяв його на руки:
— Ти ж такий неслухай! Хіба можна так? Ні, не можна.
Куль переберав лапками — тато сварив його. Причому так гарно і лагідно, що втриматися було неможливо, і він, потягнувшись вгору, лизнув свого господаря у ліву щоку, а чоловік… Поцілував його у носик.
— Ну і добре. Значить, ти все правильно зрозумів. Щоб більше так не робив.
І опустив кота на підлогу. Куль задер хвіст і почав тертися об ноги жінки. Вона сміялась.
— Як ви його гарно насварили, — усміхнулася вона. — А чому я вас раніше не помічала?
— Не знаю, — відповів чоловік. — Може, тому, що я раніше нещасним був, а тепер, як Куль у мене з’явився, одразу щастя додалося.
І рукою вказав на безлад, що вчинив кіт.
Жінка набрала номер знайомого майстра, і наступного дня чоловікові встановили міцну дрібну сітку на всі вікна. І Куль тепер міг спокійно лежати на підвіконні і спостерігати за пташками і великими жирними мухами.
А жінка і чоловік прибрали весь безлад, винесли і викинули весь розбитий посуд, помили підлогу, зняли порвані штори. Вони поїхали в магазин вибирати нові. Повернулися вони під вечір, чоловік накупив різної закуски і смачний тортик. І пляшку шампанського. Ну, ви розумієте, пані і панове, аби відсвяткувати в новій-старій оселі разом із жінкою.
Вони сиділи за кухонним столом, їли, пили та розмовляли. І їм було добре, а особливо добре було Кулю. Він лежав на колінах у жінки і задумав… нову допомогу татові.
***
Зрештою, все закінчилося чудово. І Куль, звісно, відчайдушно допомагає обом. Татові та новій мамі. Яка прийшла в їхню оселю лише тому, що знайшла його, Куля. І визнала в ньому свого рідного котика.
І тепер тато з мамою разом усувають наслідки його «допомоги». А що ви собі думаєте? А як інакше? Інакше ніяк.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...