Чоловік повернувся додому і з порога оголосив: “Нам потрібно серйозно поговорити

Увійшов Олександр у квартиру, ще з порогу, не знявши ні взуття, ні верхнього одягу, заявив:
– Олена! Нам треба серйозно поговорити…

І тут же, на одному подиху, широко розкривши і без того великі очі й не витримавши паузи:
– Я закохався!
«Ой-ой, — подумала Оленка, — Ось і до нас в сім’ю криза середнього віку завітала. Ну, привіт, привіт…», але нічого не сказала, лише уважно подивилася на чоловіка, чого не робила вже років п’ять чи шість (чи, може, вже вісім?).

Кажуть, що перед смертю все життя пролітає перед очима, так от, у Оленки почали пролітати всі роки, проведені з чоловіком. Познайомилися вони, як часто буває, в Інтернеті. Оленка трохи підкоротила собі вік, а майбутній чоловік додав собі кілька сантиметрів росту, і таким нехитрим чином, хоч із зусиллям, але вони все ж змогли втиснутися в критерії пошуку одне одного й… знайтися.

Оленка вже й не пам’ятала, хто кому перший написав, але точно знала, що лист майбутнього чоловіка був без натяку на вульгарність і з легкою самоіронією, що їй дуже сподобалося. У тридцять три роки і при посередній зовнішності, вона тверезо оцінювала свої шанси на шлюбному ринку й чітко усвідомлювала, що перебуває, якщо й не в останньому ряду, то в передостанньому вже точно, тому твердо вирішила на перше побачення прикусити язик, розкрити вуха, надіти рожеві окуляри й мереживну білизну, а в сумочку покласти домашнє печиво і книжку Тургєнєва.

Перша зустріч пройшла, на диво, легко (ось що значить вдягтися в правильний образ!), їхній роман розвивався дуже бурхливо й стрімко. Разом їм було цікаво, тому після півроку регулярних зустрічей і постійного тиску батьків, які втратили надію ще за життя побачити онуків, майбутній чоловік наважився зробити Оленці пропозицію. Вони швиденько познайомили свої родини, і умова наречених відсвяткувати весілля у вузькому сімейному колі була беззастережно і одноголосно схвалена батьками. Боячись, що хтось може передумати, вони обрали перший із можливих вільний день для одруження.

Жили вони, на Оленчину думку, добре. Клімат у сім’ї переважав тропічний із невеликими сезонними коливаннями температури, без спекотних африканських пристрастей, але дружній і поважливий — хіба це не щастя? Чоловік, будучи типовим представником чоловічої статі й тому більш простим і прямолінійним, скинув свій тісний костюм-образ «емпатичного-ніжно-романтичного мачо-тверезника з золотими руками» вже через кілька тижнів після весілля й постав перед Оленкою таким, яким був — простим, працьовитим і дбайливим чоловіком у зручних домашніх штанях.

Оленка ж, як представниця більш складної жіночої статі, потроху послабляла тугий корсет свого образу «глухо-німої сексапільної господині-інтелектуалки», ледве-ледве відчутно, але стрімка вагітність різко прискорила цей процес, і вже через рік вона теж, із радістю, повністю розпрощалася зі своїм образом, що тріщав по швах, і, полегшено зітхнувши, переодяглась в затишний домашній халат.

Той факт, що, незважаючи на обопільну відмову від своїх образів, ніхто з відносин не втік і навіть не пред’являв один одному претензій, остаточно переконав Оленку у правильності прийнятого колись рішення й зміцнив її віру в осередок їхнього суспільства.

Побут і виховання двох, одного за іншим, народжених дітей, звісно, розгойдували їхній сімейний човен часом дуже навіть сильно, але кораблетрощі не траплялось, а потім, коли шторм утихав, вони знову продовжували розмірено й чинно дрейфувати по хвилях свого сімейного життя. Щасливі бабусі й дідусі допомагали їм, як тільки могли, на роботі вони повільно, але впевнено повзли вгору по кар’єрних сходах, не забуваючи при цьому подорожувати, приділяти час своїм хобі й, звісно ж, одне одному, не вибиваючись при цьому з середньостатистичних даних.

І ось вони одружені вже дванадцять років, і за весь цей час чоловік жодного разу не був спійманий на невірності або навіть просто помічений у легкому флірті з ким би то не було, хоча Оленка була жінкою зовсім не ревнивою, і він міг би собі таку дрібницю, без наступного скандалу, дозволити. Вона уявила чоловіка, що фліртує, і невимушено усміхнулася, бо картинка, яка спливла в її голові, була дуже вже смішною й навіть абсурдною. Справа в тому, що Оленчин чоловік, після кількох невдалих спроб зробити комплімент традиційним способом, ще на початку їхніх стосунків і зрозумівши, що це не його стезя, вирішив змінити тактику й тепер робив компліменти виключно мовчки (чи за допомогою ультразвуку, якого Оленка не могла вловити?), просто витріщаючи очі, як довгоп’ят.

За роки їхнього спільного життя, Оленка, по ступеню округлості очей чоловіка, навчилася розрізняти всю палітру його емоцій: від дикого захоплення, задовільного схвалення, мимовільного здивування, несподіваної розгубленості, сильного нерозуміння й повного обурення. І ось вона уявила, як чоловік робить один за одним компліменти якійсь щурій, розпахуючи свої очі все ширше й ширше, і ширше…

У Оленки пересохло в горлі, уявляючи трансформацію чоловіка в довгоп’ята, вона нервово усміхнулася й прошепотіла:
– Ну, і як звати твою щура..?

Очі чоловіка тепер справді полізли на лоб, і він судомно риється по всьому тілу, затинаючись, заговорив:
– Як? Як ти… як… як взагалі… ти змогла… здогадатися, що я закохався у щура?! Не, ну ти даєш… Ти розумієш, я просто не міг пройти мимо, я був уражений, коли її побачив… тільки подивися, яка вона класна, яка м’яка, яка красива… як вона схожа на тебе…
Чоловік витягнув з-за пазухи маленьку сіру щурку з рожевими прозорими вушками, рожевим носиком і чорними очима-намистинками.

Далі Оленка вже нічого не чула. Вона милувалася своїм чоловіком, його новою подружкою, їхніми взаємними ласками й була безмежно щаслива, що він закохався саме в цю щура, яка була така схожа на неї…