«Чому я відмовилася впускати родичку у свою квартиру»

На кухні Олеся смажила вареники, коли раптом у двері застукали. На порозі стояла Надія Петрівна — свекруха, як завжди без тіні усмішки й з пронизливим поглядом.

“Я прийшла не на чаювання”, — холодно кинула вона, не чекаючи запрошення, і зайшла всередину. “Справа важлива.”

“Яка саме?” — Олеся витерла руки рушником і напружено посміхнулась.

“Олена з Максимом після весілля живуть у мене. Квартира маленька, тісно втрьох. У тебе ж стоїть порожня — бабусина. Впусти туди молодих.”

“Ні. Після всього — точно ні”, — чітко відповіла Олеся й стала навпроти, схрестивши руки.

“А що я такого зробила?” — щиро здивувалася свекруха, ніби дійсно не розуміла, про що йдеться.

Олеся досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля зовиці. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Оленою були теплі, майже дружні. Вона була впевнена, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Олена позичала в них п’ятдесят тисяч на свято.

“Раптом нас взагалі не запросять”, — з іронією тоді кинув Олексій, чоловік Олесі.

“Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять?” — тоді ще з надією відповіла вона.

Олеся навіть заздалегідь дістала з шафи свою найкращу сукню й туфлі. Чекала. Сподівалася.

Але весілля наближалося, а запрошення не було. Ні від Олени, ні від Надії Петрівни. За три дні до свята Олеся з тягарем у серці зрозуміла — їх просто проігнорували.

Сльози самі котилися по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Олексій, як завжди, був спокійний. “Краще посплю у вихідний”, — лише й сказав він.

Через пару днів після весілля подзвонила свекруха. Сказала, що хоче зайти. Олеся вирішила спитати прямо:

“Чому ви нас не запросили?”

“Ну… вирішили запросити лише молодь. Вам уже за тридцять”, — невпевнено пробубоніла Надія Петрівна.

Олеся майже повірила. Та потім, зустрівши у магазині сестру свекрухи, дізналася: на весіллі були й літні, й далекі родичі. І ні слова про вік.

“А чого вас не було?” — здивовано запитала та.

Олесі стало соромно. Соромно за тих, хто мав бути близькими.

Вдома вона розповіла все Олексію, і той запропонував подзвонити матері.

“Надіє Петрівно, скажіть чесно: чому нас не запросили?” — різко почала Олеся. “Тільки не брешіть. Я ось годину тому розмовляла з вашою сестрою, вона розповіла, хто був на весіллі.”

“Ми з Оленою вирішили запросити лише «потрібних» людей”, — спокійно відповіла свекруха. “Хто міг би подарувати щось цінне або допомогти у майбутньому.”

“А п’ятдесят тисяч, які ми дали Олені, це не цінність?”

“Ви ж їх потім попросите назад. Ось якби подарували — інша річ.”

Олеся не впізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?

Минуло два тижні. Надія Петрівна знову з’явилася. Без дзвінка. Без вибачень.

“У тебе квартира пустує, а в мене молодим тісно”, — з натяком на турботу почала вона.

“Вона не ваша. Хай стоїть. Годувати не просить”, — відрізала Олеся.

“Чого ти така зла? Ми ж родина.”

“Родина? Ви згадали про нас лише тоді, коли вам стало незручно. А до того ми були зайвими”, — голос Олесі тремтів від злості.

“Ну що ми тобі зробили?”

“А ви справді не розумієте?! Ви принизили нас, проігнорували, а тепер просите ключі. Ви хоча б знаєте, що Олена не повернула нам гроші?”

“Не впустиш — і не побачиш їх”, — нахабно заявила свекруха. “Подумай добре.”

Олеся не втрималася — схопила чашку з водою й плеснула Надії Петрівні в обличчя.

“Олексію, скажи щось!” — скрикнула та, витираючись рукавом.

“Ті, кого ви запрошували, нехай тепер і допомагають”, — спокійно сказав Олексій.

Надія Петрівна, більше нічого не кажучи, розвернулася й вийшла, гучно хлопнувши дверима.