Connect with us

З життя

Чому одне внука обожнюють, а іншого не помічають: загадка упередженості свекрухи

Published

on

Молодший онук — не вважається? Чому свекруха любить одного, а другого наче й не помічає…

Іноді найглибші рани завдають не вороги, а ті, кого ми колись називали родиною. Моя історія саме про це. Мене звуть Оксана, я вже шість років дружина з Богданом, у нас є чудовий синко Ярко. Але, на жаль, з моменту його народження в нашому житті живе тінь — байдужість його бабусі по батькові, моєї свекрухи.

Все почалося ще до появи Ярка. Коли я познайомилася з Богданом, він уже два роки був у розлученні. Його сину від першого шлюбу тоді виповнилося п’ять. Богдан не приховував, що платить аліменти й бачиться з сином, але запевняв, що стосунки з колишньою дружиною давно в минулому. Ми обидва вірили, що в нас все буде по-новому.

Свекруха з перших днів була холодна. Не сказати, щоб груба, але трималася осторонь. Я розуміла: можливо, вона ще сподівається, що перша невістка повернеться. Або вважає мене «той, що розбила сім’ю», хоча Богдан пішов із попереднього шлюбу задовго до нашої зустрічі. Я намагалася не звертати уваги на її холодність. Але те, що трапилося потім — болючіше за будь-які слова.

Коли народився Ярко, свекруха навіть не подзвонила. Жодних вітань, жодного візиту — лише мовчання. У той час, як старшого онука вона продовжувала бачити регулярно: забирала на вихідні, водила на гуртки, дарувала подарунки. А про Ярка — наче й не чула.

Богдан був засмучений, але вірив, що вона відійде, звикне. «Мама трохи консервативна, — казав він. — Їй потрібен час». Він запропонував самі відвезти Ярка до бабусі, але я відмовилася. Як можна залишати дитину з жінкою, яка навіть не бачила його в очі? А раптом вона й не прийме його?

Минали роки. Нашому синові вже майже чотири. Він росте жвавим, веселим хлопчиком. Його часто відвідує старший брат, і це тішить — діти знайшли спільну мову, незважаючи на різницю у віці. Мої батьки обожнюють онука, приїжджають що вихідних. А бабуся по батьковій лінії так і не прийшла.

Ні на перші іменини, ні на другі, ні на треті. Ми не запрошували — навіщо нав’язуватись? Ми не нагадували — не хотіли принижуватися. Усередині мене було стільки болю, стільки образу, що я просто вирішила: нехай буде так. Не потрібна — то й не треба. Яка вона бабуся, якщо їй байдуже?

Але найгірше — бачити Богданові очі. Він мовчить, не скаржиться, але я ж бачу: йому боляче. Він завжди вважав матір доброю, чуйною. Він не розуміє, як можна так легко відвернутися від власного онука. Ми багато розмовляли про це. Він навіть намагався поговорити з нею, але вона відповідала ухильно, немов у неї немає ані сил, ані здоров’я, ані часу.

Я розумію, що в душі він ще сподівається. Що одного разу вона постукає у двері, принесе торт і скаже: «Пробач, я була неправа». Але я більше не чекаю. І не хочу, щоб мій син виростав у очікуванні дива, якого може й не бути.

Ми дали Яру все, що можемо: любов, турботу, підтримку. У нього є батьки, які його обожнюють, дідусь із бабусею з мого боку, старший брат. І якщо бабуси по батьковій лінії в його житті немає — значить, так має бути. Я не збираюся силою втягувати в наше життя людину, яка сама відвернулася.

І все ж — серце матері не з каменю. Інколи я ловлю себе на думці: а раптом одного разу він спитає, чому бабуся до нього не приходить, чому не запрошує в гості, чому у брата є бабуся, а в нього — ні? Що я йому скажу? Що вона його не любить? Що він їй чужий?

Я не хочу, щоб мій син відчував себе нелюбимим, непотрібним. Але й брехати йому не буду. Нехай краще виросте з розумінням, що любов не можна вимагати. Її або дарують — або ні.

Богдан поки що не змирився. Він сподівається, що одного дня його мати зрозуміє, що обділила увагою невинну дитину. Що захоче наздогнати втрачене. А я лише молюся, щоб Ярко не відчув того холоду, який колись відчула я. Бо ніщо так не болить, як байдужість близьких.

І якщо свекруха колись прочитає ці рядки — нехай знає: двері нашого дому відчинені. Але не назавжди. І любов онука треба заслужити — не гучними словами, а вчинками. Поки не пізно.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять − 1 =

Також цікаво:

З життя2 години ago

23 Роки Відданості Сину: Секрети, Які Виявило Приховане Відео

Двадцять три роки я віддав свого життя паралізованому синові. Потім прихована камера показала правду, яку я ніколи не міг уявити....

З життя5 години ago

Я уявляла, що знайшла своє щастя…

Мені снилося, що я заміж вийшла… Поки Оксана розраховувалась за продукти в київському супермаркеті “Родина”, Михайло відсторонено стояв біля вітрини...

З життя5 години ago

Любов, що зародилася з обману

Одарка Миколаївна стояла перед директоркою, пальці переплутались у паперах. «Ганно Василівно, благаю! Не звільняйте! Дві дитини, кредит на хатину!» –...

З життя8 години ago

Порив, що врятував моє життя

— Оленко, ти що витворяєш?! — голос Миколи гримів по хаті. — Куди це ти зібралась у такому?! — До...

З життя9 години ago

Кинута з дочкою: коли свекруха прийшла з злісною усмішкою, Лена…

Замовляючи торт для донечкиного дня народження, Оксана Михайлівна таємно додала до листа побажань маленького ангелочка з цукру, символ того, що...

З життя11 години ago

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Та годі тобі, мамо! — Ігор різко відвернувся від вікна, де вдивлявся в машини, що проїжджали. — Хіба мало...

З життя12 години ago

Сміх у залі очікування: як слова хірурга змінили все

У приймальні Харківської міської лікарні стояв звичайний робочий гул. Відвідувачі, похмурі від тривог, розсілися у залі очікування — хто гортав...

З життя15 години ago

Хлопчик, що прислухався до гробу матері, сказав слова, які зав froze церкву.

В церкві стояла глибока, майже відчутна тиша. Повітря насичене ладаном, слізьозами й тією болючістю, що за словами. Люди сиділи, похиливши...