Connect with us

Storie di vita

Чому ти так накидаєшся на їжу? — голос чоловіка пролунав серед гостей.

Published

on

Куди ти стільки їси? — грубий голос чоловіка пролунає серед запрошених гостей, — як свиня від’їлася…

Лідія нервово посміхнулася під жалісливими поглядами колег, хіхікнула і, як завжди, намагалася перевести все на жарт:

— Коханий, ти ж любиш мене будь-якою, а м’ясо таке смачне, — і продовжила їсти, хоча шматок вже в горло не йшов, але визнати перед всіма, що їй образливо до сліз, вона не могла.

Ця маска щасливої дружини так міцно прилипла до неї, що відрізнити, де справжні почуття, вже не вдавалося. З першого дня шлюбу їй довелося зробити вибір — терпіти всі коментарі чоловіка, перетворюючи їх на жарт, або залишити його. Відійти вона боялася, кому вона ще потрібна?

Задумалася — такі дрібниці можна і пробачити. Але з кожним роком цих дрібниць ставало все більше і більше, і тепер, що б вона не робила, в голові лунав голос чоловіка, коментуючи і критикуючи: готувати не вмієш; та хто так миє? руки з одного місця; подивись на себе — страховище!

З кожним словом вона все більше вірила, що товста, страшна, нікому не потрібна і нічого не вміє робити нормально. Навчилася посміхатися, коли він принижував її прилюдно, навчилася ковтати сльози і мовчати, коли він розповідав про свої походеньки.

Вона пробачала і вважала, що їй пощастило з чоловіком. Хто ще її прийме? Та й люди осудять, якщо піде.

Коли гості розійшлися, вона прибирала зі столу, втомлено складаючи посуд у мийку. Вечірка не вдалася. Чоловік напився і лежав на дивані, невнятно бурмочучи собі під ніс.

— Лідія! Лі-і-і-до! Іди сюди, моя корівонько! — язик у нього плутався.

Вона не відгукнулася. Хотілося піти з дому і бродити темними вулицями, тільки б не чути і не бачити цю п’яну фізіономію.

— Лізодія! Лідо! — не вгамовувався чоловік.

Вона увійшла в кімнату, витираючи руки рушником:

— Що?

Чоловік спробував піднятися, але зміг лише сповзти з дивану. Його обличчя покрилося червоними плямами, як кожен раз, коли він випивав, сорочка вилізла з штанів, пом’ялась, оголивши відвислий живіт, очі бігали, сфокусувати погляд не вдавалося.

— Іди до мене!

— Лягай спати, вже пізно, — відповіла Лідія, зморщившись від запаху перегару. Підійшла до нього, спробувала підняти на ноги, але він схопив її і повалив поруч на підлогу. Вона спробувала його відштовхнути, але він вчепився ведмежою хваткою і поліз цілувати шию і рот, дихаючи перегаром.

Й тут у неї в голові щось клацнуло. Вона повернула голову, ухиляючись від слинких поцілунків, відштовхнула його з усієї сили й встала. Він кулем валився на спину, незграбно розкидаючи руки і дивлячись на неї з нерозумінням.

І вона побачила: ось він, людина, що все свідоме життя критикує кожен її крок.

Ось він, п’яний, товстий, нездатний навіть яєчню приготувати самостійно, купити продукти без її керівництва, знайти свою сорочку без її вказівок, лежить мерзою масою і вважає, що вона його не достойна. Вважає себе благодійником, упевнений, що все життя крутиться тільки навколо нього.

А вона роками цю впевненість підтримує, потурає, приймає всі образи і підтримує для всіх ілюзію, що він у домі головний. Він господар і все вирішує.

І тільки зараз вона зрозуміла — ця людина їй не потрібна. Вона більше не хоче так жити, не хоче бачити його щоранку, не хоче більше слухати гидоти, ловити жалісливі погляди від сторонніх, коли він кричить на неї. Досить, вона втомилася.

— Лідія! Ти чого? А? Лідо? — від її погляду він трохи протверезився.

— Я йду від тебе, — просто сказала вона і пішла в спальню збирати речі. Як стало легко всередині! Вона ніби скинула величезний камінь, який роками носила на собі.

— Що? Куди? Лідія! Куди ти підеш?

Куди пішла, а ну вернися!

Але вона вже не слухала.

Розкрила стару валізу і неквапливо стала складати речі…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотирнадцять + 6 =

Також цікаво:

Storie di vita58 хвилин ago

Qualche tempo fa, un mercoledì mattina, mi svegliai con mille pensieri per la testa

☕ Buongiorno e buon mercoledì! A volte basta un piccolo gesto per trasformare una giornata qualunque in un ricordo prezioso....

IT3 години ago

Il campanello che Teresa si è regalata da sola

Ho settantaquattro anni e vivo da sola in un appartamento di tre stanze a Bologna, secondo piano, balcone su via...

Storie di vita6 години ago

Mio figlio mi ha comunicato la sua decisione durante il pranzo della domenica, senza nemmeno chiedermi se fossi d’accordo.

«Mamma, io e Federica abbiamo deciso di trasferirci da voi. Così sarà più comodo per tutti!» Mio figlio mi ha...

Storie di vita6 години ago

Sono vedova da sei anni e lavoro come commessa in un supermercato vicino a Parma

«Mamma, perché non hai preparato niente per Serena? Lo sai che a quest’ora ha fame!» Mi ha rimproverata mio figlio...

IT7 години ago

Il mutuo di mia sorella e il prelievo che non ho più fatto

Mia moglie mi ha tolto la fiducia con un gesto che non ho visto arrivare, e io ancora adesso, alle...

Storie di vita7 години ago

Era un venerdì sera. Avevo appena finito di sparecchiare quando il cellulare di Roberto, lasciato sul tavolo della cucina, si illuminò.

«Guardo soltanto i profili di altre donne. Mica ti sto tradendo!» Mi disse mio marito dopo ventitré anni di matrimonio,...

IT9 години ago

Il garage di Matteo e il conto che non ho più intenzione di pagare

Avevo diciannove anni quando Simona mi disse che era incinta, in piedi davanti al distributore della Esso sulla statale, con...

IT10 години ago

Sunset Ridge, Quarant’Anni e la Torta di Noci che Ada Non Perse Mai

Per undici anni, mia suocera ha trovato il modo di sminuirmi a ogni festa, compleanno e pranzo della domenica —...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.