Чужа родина

Власна родина

— Мамо, що за лист ти постійно ховаєш? — запитала я.
— Це з села, від діда, — відповіла вона, махнувши рукою, та взялася готувати вечерю.
— У нас є дідусь? Ти казала, що по твоїй лінії нікого вже немає…

Мама на мить зупинилася, нарізаючи овочі, а потім з новою силою продовжила.
— Так, є… І що з того? Багато років тому я покинула дім, була тоді не потрібна, а зараз маю все кинути та їхати рятувати його.
Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не було прийнято говорити про маминих родичів. Я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, а потім з’явилася я, а батько пішов ще до мого народження.

Мама носила образу на своїх рідних. А я навіть питати не могла, що ж трапилося тоді, багато років тому.
Ввечері, коли мама заснула, я тихо взяла лист з її кімнати і прочитала. Почерк був гарний, акуратний, навряд чи старого, хворого чоловіка. Писали, що дідусь зовсім лежачий, йому потрібен хороший догляд та дорогі ліки. Просили, якщо можливо, маму забути давні образи і свою гордість, адже йдеться про життя людини.

Підпису не було. Я поглянула на адресу. Це село знаходилося недалеко від нашого міста, у подруги була дача у кількох кілометрах звідти. По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так вчинила з нами…
Наступного дня я, як завжди, зранку збиралася в університет, тільки прихопила з собою ще гроші і сумку з речами та попрямувала на автовокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я зайшла у двір.
— Ви до кого? — почула я чийсь голос, бачу, прямо під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить Шурчина донька, — усміхнулася вона — ну привіт! Заходь у дім, я чай поставлю, дідусь після обіду заснув. Трохи полегшало йому.
У хаті було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її розглянути. Дивно, як вона скидалась на маму, такий самий погляд розкосих очей, чорне волосся, навіть у промовах була схожа інтонація. З жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіта фоторгафія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, які дуже нагадували одна одну.

Помітивши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас ніколи не чула. Мама казала, що у нас немає нікого з рідні.
Вона зітхнула, сіла за стіл і почала наливати чай у чашки.
— У обиді твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворілою, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько працював, щоб нас прогодувати і лікувати. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто тато залишав її у сусідки. Природно, майже вся увага батьків була приділена мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить, навіть коли все налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала у місто, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала.
— Пий чай, голодна з дороги, мабуть. Зараз мої діти прийдуть — усе змітають. Двоє у мене — Галя і Льоня. Давненько питали, чи є у нас хто з рідні, ну вони будуть раді…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом із сестрою. Усі мені були раді, а я нарешті зрозуміла, що таке коли говорять про велику і дружну родину, зібрану за одним столом. Я залишалася в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Мама декілька разів телефонувала мені та просила терміново повернутися додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати та доглядати за ним.
— Як ти полишиш бюджет, хто оплачуватиме твоє навчання? — кричала мама в слухавку — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З тими, хто і пальцем не ворухнув, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, про що ти? Ти ж навіть свій адрес не надсилала п’ятнадцять років… чужі, рідні… він насамперед мій дід. А події минулого вже пора б і забути… йому потрібен догляд, турбота. Якщо ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Марно ти так, мамо…
Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
За тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце моє не на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я відсилала в село. Але це були мізерні копійки…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, вона навіть примудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так минув рік у метушні, клопотах і постійних сварках та скандалах.
Отримавши диплом, я тут же зібрала речі і поїхала.
У селі тітка посприяла мені щодо роботи в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже вставав на ноги та здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на дочку…

Вересень наповнив моє життя метушнею і приємними клопотами, мені дали першачків, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу, як на свято. А тут краєм ока стала помічати, що мені симпатизує наш вчитель історії, теж недавній випускник міського університету, і що його занесло в село, думалося мені, зазвичай всі в місто рвуться. А тут…

— Анюто, ти б не списувала Олексія зі рахунків, — шептала іноді тітка — хлопець хороший, руки з того місця ростуть, вон хату яку побудував. А те що в місті не остався, так бабуся у нього тут, сам він сирота, ось і живуть.
Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став частим гостем у нашому домі, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначене на кінець квітня, я завчасно повідомила маму про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч…

Напередодні дня шлюбу, коли ми з тіткою і двома моїми подругами метушилися на кухні, готуючись до майбутнього торжества, в двері тихо постукали…
Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я…я зовсім ненадовго, ось прийшла тебе привітати…
Я запросила її зайти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго стояли, витираючи один одному сльози. Дідусь щось говорив мамі тихим голосом, а вона плакала…

Ось вже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна родина, підростають діти, я як і раніше веду уроки у початкових класах, а головне, нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті примирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…