Чужа родина

Не рідна сім’я

— Мамо, що це за лист ти ховаєш? — Та це з села, від діда, — махнула вона рукою і взялася за приготування вечері. — А що в нас є дід? Ти говорила, що з твого боку нікого вже не залишилось.

Мама на мить зупинилася різати овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.
— Ну є… і що з того? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а зараз мусиш кинути все і бігти йому на допомогу.
Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій сім’ї було не прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім народилася я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А я й спитати ні в кого не могла, що ж тоді сталося, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я тихо взяла лист з її кімнати і прочитала. Почерк був красивий, дрібний, явно не належав старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім лежить, йому потрібен хороший догляд і дорогі ліки. Просили маму, якщо можна, забути старі образи й свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім близько від нашого міста, в моєї подруги була дача за кілька кілометрів від нього. Мурашки пробігли по шкірі… я часто приїжджала до неї в гості, а поряд жив дідусь, ну як же так, чому мама нас так зрадила…
Наступного дня я, як завжди, зранку зібралася в університет, тільки взяла з собою ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза сільське повітря, йти довелося недовго, старий покосий будинок стояв за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я увійшла у двір.
— Ви до кого? — почула я чийсь голос, дивлюся прямо під яблунею розташувалася жінка, років сорока, перебираючи свіжі гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить, Шуркина дочка, — усміхнулася вона — ну привіт! Заходь у хату, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи йому легше стало.
У будиночку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її роздивитися. Вражаюче, як вона була схожа на маму, той самий погляд і чорне, як смола, волосся, навіть у вимові була схожа інтонація. З жінки я перевела погляд на портрет на стіні, це була стара вигоріла фотографія, на якій були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками дуже схожими одна на одну.

Уловивши мій погляд жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою й наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула. Мама вперто твердить, що в нас немає родичів.
Вона зітхнула, сіла за стіл і почала наливати чай у чашки.
— В образі твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама постійно перебувала зі мною в лікарнях, батько, ясна річ, працював день і ніч, щоб прогодувати нас і оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто тато залишав її у сусідки. Зрозуміло, що майже вся батьківська увага надавалась мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і вона нікому не потрібна, навіть коли все, здавалося б, і налагодилось. Закінчивши школу, Шура поїхала в місто, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала.
— Пий чай, ти, мабуть, голодна з дороги, зараз мої набіжать все змітають. Двоє діток у мене — Аленка і Льоня, сама їх піднімаю, вони давно вже питали, чи є у нас родичі, так зрадіють…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом та сестрою. Мені всі були дуже раді, і я нарешті зрозуміла, що таке, коли говорять про велику та дружну сім’ю, зібрану за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати й дивитися за батьком.
— От вилетиш із бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? — кричала в трубку мама — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не ворухнули, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, ти про що? Ти навіть свою адресу п’ятнадцять років не повідомляла… чужі, рідні… Він в першу чергу мій дід. А ті, що були роки тому, пора б і забути… Йому потрібен догляд, турбота. Якби ти не їхала, я б була з ним. До речі, в тебе чудова сестра й племінники. Даремно ти так, мамо…
Вона кидала трубку, сердилася, знову телефонувала, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце було не на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень я відправляла в село. Але це, звісно, були сущі копійки…

Стосунки з мамою нагадували натягнуті струни, колись вона навіть умудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так минув рік, у метушні, клопотах і постійних чварах і скандалах.
Отримавши на руки диплом, я відразу зібрала речі й поїхала.
У селі тітка похідотайствувала за мене щодо роботи в школі, життя пішло своїм чередом. Дідусь вже вставав на ноги й здійснював невеликі прогулянки по саду, він був дуже радий мені. Але очі залишалися сумними, він чекав доньку…

Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені дали першачків, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу, як на свято. А тут боковим оком почала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вишу, й що його теж в село занесло, думалось мені, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…

— Анютко, ти б не списувала Олексія зі рахунків, — шептала іноді тітка — хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он який будинок звів. А те що в місті не залишився, так тут у нього бабуся, одна одиночка, сам він сирота, от і живуть.
Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожий у наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначено на кінець квітня, я завчасно повідомила мамі про це листом. Відповіді не надходило, мені було дуже прикро, що в такий важливий день вона не буде зі мною поруч…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього свята, в двері тихо постукали…
Я кинулась відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я… я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала…
Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі півшепотом, а вона плакала…

От уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я все ще веду уроки в початкових класах, а найголовніше, нарешті, я здобула рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…