З життя
Чужа родина
Відчужена родина
— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш? — Та це з села, від дідуся, — відмахнулася вона і взялася за приготування вечері. — А що у нас є дідусь? Ти казала, що на твоїй лінії вже нікого не залишилося.
Мама на мить зупинила нарізання овочів, а потім продовжила з подвоєною швидкістю. — Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а тепер маю все залишити і кинутися на допомогу. Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не було прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім народилася я, а батько нас залишив ще до мого народження.
Мама тримала образу на своїх родичів. А мені й запитати було ні в кого, що сталося тоді, багато років тому. Ввечері, коли мама заснула, я тихенько забрала лист із її кімнати і прочитала – почерк був красивий, дрібний, явно не належав старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен хороший догляд та дорогі ліки. Просили маму, якщо можливо, забути колишні образи і свою гордість, адже мова йшла про життя людини.
Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім недалеко від нашого міста, у подруги дача була за декілька кілометрів від нього. По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь. Яка ж несправедливість, чому мама так вчинила з нами… Наступного дня я, як завжди, вранці зібралася до університету, тільки прихопила ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.
Виходячи з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, йти довелося недовго, старенька хатинка стояла за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я зайшла на подвір’я. — Ви до кого? — почула я чийсь голос, під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи щойно зібрані гриби. — Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь. — А, значить, Шурчина донька, — усміхнулася вона, — ну, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи легше стало йому.
У хатині було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралась біля плити, я змогла трохи її розглянути. Вражаюче, як вона схожа на маму, такий самий погляд розкосих очей, чорне, як смола, волосся, навіть в інтонації була схожа. Я перевела погляд на портрет на стіні, це була стара поцвіла фотографія, де зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.
Уловивши мій погляд, жінка сказала: — Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона. — Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула? Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні. Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках. — У образі твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не виходила зі мною з лікарень, батько, зрозуміло, працював день і ніч, щоб прогодувати нас та оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто тато залишав її у сусідки. Звісно, майже вся увага батьків приділялася мені. З дитинства вона вклала собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все наче й налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…
Вона зітхнула і додала. — Ти пий чай, напевно, голодна з дороги, зараз мої прибіжать і все зметуть. Двоє діток у мене — Оленка і Льоня, сама піднімаю, давно вже питали, чи є у нас якась рідня, от уже зрадіють… Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом та сестрою. Всі були дуже раді мені, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику та дружню родину, зібрану за одним столом. Я залишилася в гостях ще на кілька днів, купила всі необхідні ліки.
Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком. — Ось злетиш з бюджету, хто твою освіту оплачуватиме? — кричала в телефон мама, — я для тебе все робила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.
— Мам, про що ти? Ти адже навіть адресу свою не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він насамперед мій дід. А вже події минулого часу пора б і забути… Йому потрібні догляд і турбота. Якщо ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Даремно ти так, мам… Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили. Через тиждень я повернулася до міста, потрібно було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце було не на місці. Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я надсилала в село. Але це, звісно, були сущі дрібниці…
Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть умудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки до села. Так пройшов рік, у метушні, клопотах та постійних сварках і скандалах. Отримавши диплом на руки, я тут же зібрала речі та поїхала. У селі тітка походатайствувала для мене про роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже встав на ноги і здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав доньку…
Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожного дня бігла на роботу, немов на свято. А тут краєм ока стала помічати, що я подобаюсь нашому вчителю історії, теж нещодавньому випускнику міського вишу, і що його теж у село занесло, думала я, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…
— Аню, ти б не списувала Олексея з рахунків, — шепотіла колись тітка, — хлопець хороший, руки з правильного місця ростуть, он який будинок вибудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна одиниченька, сам він сирота, ось і живуть. Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожим у наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію, благословив нас. Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…
Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього святкування, в двері тихо постукали… Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала. — Я… я зовсім ненадовго, от приїхала привітати тебе… Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь. Він обняв доньку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі пошепки, а вона плакала…
Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружня родина, підростають діти, я дотепер веду уроки в початкових класах, а головне – нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…
His Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace — When Manipulation Backfires and Family Ties Are Tested
His wife packed her things and disappeared without a trace. “Stop acting like a saint. Itll all work out. Women...
Grandson Doesn’t Matter: When a Mother-in-Law Favors One Grandchild and Ignores the Other, a Father’s Loyalty is Tested
Mum thinks that Sophie cant cope, my husband finally muttered. She says she needs more help because she hasnt got...
Came Home Early: A Heavily Pregnant Wife Surprises Her Husband, but Instead of a Warm Welcome, She’s Sent Shopping for Beef and Left Waiting on the Street While He Cleans the Flat
Returned Home Early Tuesday, 7th March Are you at the bus stop? Toms voice shot up sharply on the phone....
The Carer for the Wife — What do you mean? — Lida thought she must have misheard. — Where am I supposed to go? Why? What for? — Oh, can we just skip the dramatics, please? — he grimaced. — What’s not clear here? There’s no one left for you to take care of. Where you go is none of my concern. — Ed, what’s wrong with you? Weren’t we planning to get married…? — That was your idea. I never said any such thing. At 32, Lida decided to turn her life around and leave her small hometown. What was left for her there? Endure her mother’s nagging? Her mother simply couldn’t stop scolding Lida about the divorce, constantly asking how she managed to “lose” her husband. Yet Vas’ka wasn’t worth a kind word—drunk and a womaniser! How did she end up marrying him all those eight years ago? Lida wasn’t at all upset about the divorce—in fact, she felt she could finally breathe again. But she argued constantly with her mum about it, and they also fought about money, which was always in short supply. So, she’d head off to the county town and land a great job there! Look at Svetka—her old school friend—she’d been married for five years to a widower. Who cares if he’s 16 years older and hardly a heartthrob, at least he has a flat and a decent income. And Lida reckoned she was just as good as Svetka! — Well, thank heavens! You’ve come to your senses! — Svetka encouraged her. — Pack your things, you can stay with us for a bit, and we’ll sort out the job situation. — Won’t your Vadim Petrovich mind? — Lida was unsure. — Don’t be silly! He does whatever I ask! Don’t worry, we’ll get by! Still, Lida didn’t want to stay long at her friend’s place. After just a couple of weeks and her first wages, she rented her own room. And just a couple of months later, she had a stroke of luck. — Why is a woman like you working in the market? — said one of her regulars, Edward Boris, with concern. Lida knew all her regulars by name by now. — It’s cold, it’s hard work—not ideal. — Gotta earn money somehow, — she shrugged, — unless you have another offer? Edward Boris wasn’t exactly a dreamboat in her eyes—twenty years older, a bit pudgy, starting to bald, and with a shrewd look in his eye. He was always particular about choosing his vegetables and paid to the penny. But he dressed well and drove a nice car—definitely not a down-and-out, not a drunk. He also had a wedding ring, so she never considered him as husband material. — You strike me as responsible, steady, and clean, — Edward Boris switched to a familiar tone, — have you ever cared for anyone who was ill? — I used to look after a neighbour, actually. She had a stroke, her children live far away, so they paid me to help. — That’s great! — he exclaimed, and then put on a somber face: — My wife, Tamara, has had a stroke too. The doctors say she has little chance of recovery. I’ve brought her home, but I haven’t got time to look after her. Will you help? I’ll pay you properly. Lida didn’t have to think long—much better to be in a warm flat changing bedpans than freezing on the market for ten hours a day serving picky customers! He even suggested she live there, so no more rent. — They’ve got three spare rooms! You could play football in there! — she delightedly told her friend. — No children either. Tamara’s mother was a real madam—even at 68, she acted half her age. She’d just remarried and was busy with her husband. No one else to care for the invalid. — Is she really that sick? — Oh yes, poor thing can’t move or speak. She won’t get better. — You almost sound happy about it, — Svetka eyed her. — Of course not, — Lida looked down, — but once Tamara’s gone, Edward Boris would be free… — Are you for real, Lida? Wishing someone dead for a flat?! — I’m not wishing anyone dead—I’m just not going to miss my chance! Easy for you to say, you’ve got it made! They had a huge fight and didn’t speak for half a year—until Lida confessed to Svetka her romance with Edward Boris. They couldn’t live without each other, but of course, he’d never leave his wife—not that type! So for now, she’d remain his lover. — So you’re shacking up with him while his wife is dying in the next room? — her friend was appalled. — Do you even see how vile that is? Or are you that blinded by his money—if he’s even got it? — Trust you to never say a kind word, — Lida retorted. They stopped talking again, but she barely felt guilty—well, perhaps just a bit. She cared for Tamara with real diligence, and since her affair with Edward Boris began, she took on all the housework too. After all, a man needs more than just a woman in his bed—he wants a good meal, crisp shirts, a clean flat. Lida thought her lover was very content, and she was enjoying her life too. She barely noticed Edward had stopped paying her for caring for his wife. Not that it mattered now—they were almost like husband and wife! He gave her money for shopping, and she managed the budget, not realising it was tight. And his job paid well enough—but never mind, once they got married it would all become clear. With time, the spark between them dulled, and Edward lingered less at home, but Lida put it down to the strain of having a sick wife. She pitied him, even though he barely spent a minute a day checking on Tamara. Even so, Lida wept when Tamara finally passed away. She’d given a year and a half of her life to that woman—you can’t get that time back. She organised the funeral too—Edward was “too grief-stricken.” He gave her the bare minimum for expenses, but she did everything properly. No one could accuse her of a thing. Even the neighbours, gossiping about her and Edward—nothing escapes them!—nodded approvingly at the funeral. His mother-in-law too seemed satisfied. So Lida never expected what Edward said next. — You understand there’s no need for your services anymore, so I’m giving you a week to move out, — he said on the tenth day after the funeral. — What do you mean? — Lida’s voice faltered. — Where should I go? Why? — Please, do we have to have this scene? — he sighed. — There’s no one left for you to care for, and where you go is none of my business. — Ed, what’s wrong with you? We were supposed to get married… — That’s your fantasy. I never said anything of the sort. Next morning, after a sleepless night, Lida tried to talk again, but he just repeated the same words and urged her to move quickly. — My fiancée wants to renovate before the wedding, — was all he said. — Fiancée? Who’s that? — None of your business. — Oh, none of my business?! Well, I’ll move out, but you’ll pay me for my work first. You were meant to pay forty grand a month. I only got paid twice. So you owe me £8,000. — You can do the sums, can’t you! — he snorted. — Don’t get carried away… — And you owe for cleaning too! I won’t nit-pick, just pay me ten grand and we’ll call it even. — Or what? You’ll go to court? There’s no contract. — I’ll tell Tamila—remember, your mother-in-law owns this flat. Edward’s face changed, but he recovered quickly. — Who’d believe you? — he huffed. — You know what? I don’t want to see you. Get out now. — You’ve got three days, darling. No ten grand, and there’ll be a scandal, — Lida replied, heading for a cheap hostel. She’d managed to save some of the housekeeping money. On the fourth day, having had no answer, Lida went back to the flat. Tamila, the mother-in-law, was there. Lida could see from Edward’s face she’d never get paid. So she told Tamila everything. — She’s making it all up! Don’t listen! — the widower protested. — Well, well, I’d heard rumours at the funeral, but I didn’t believe them — Tamila’s stare was fierce. — Now it all makes sense. And you, my dear son-in-law, don’t forget who owns this flat? Edward froze. — So, I want you out of here within the week. No—within three days. Tamila turned to leave, then paused at Lida. — And you, standing there like you expect a prize? Get out! Lida bolted from the flat, realising there’d be no money for her—not now. Back to the market again; there’d always be work there… **The Carer’s Devotion: Betrayal Behind Closed Doors in Suburban England**
A Carer for My Wife What do you mean? Linda could hardly believe what she was hearing. Where am I...
We Refused to Let Our Daughter in: A Family’s Tense Night of Tough Love, Despair, and Final Chances
Why didnt you let her back in? Kate finally asked, her voice barely above a whisper. It was the question...
Don’t Bother Unpacking – You’re Moving Out Tonight: Leona Was Sprawled on the Sofa When Irina Walked In, Only for Her Husband to Announce Their Divorce After a Fateful New Year’s Eve Discovery Involving a Dodgy “Bunny” Costume, Some Holiday Deceptions, and the Truth Unraveling Faster Than Tinsel on a Christmas Tree
Dont bother unpacking your suitcase youre moving out So, whats going on? demanded Emma, her voice leaving no room for...
The Summerhouse Standoff: A Daughter Takes Back What’s Hers
The Summer House Issue Daughter Gets Her Due Lucy, you have to understand, its a dire situation, Geoffrey Taylor pinched...
Even the Good Ones Get Left Behind
A fine woman can be left behind too In the looking glass, Alice saw herselfa lovely woman of thirty-five with...