З життя
Чужа родина
Відчужена родина
— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш? — Та це з села, від дідуся, — відмахнулася вона і взялася за приготування вечері. — А що у нас є дідусь? Ти казала, що на твоїй лінії вже нікого не залишилося.
Мама на мить зупинила нарізання овочів, а потім продовжила з подвоєною швидкістю. — Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а тепер маю все залишити і кинутися на допомогу. Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не було прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім народилася я, а батько нас залишив ще до мого народження.
Мама тримала образу на своїх родичів. А мені й запитати було ні в кого, що сталося тоді, багато років тому. Ввечері, коли мама заснула, я тихенько забрала лист із її кімнати і прочитала – почерк був красивий, дрібний, явно не належав старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен хороший догляд та дорогі ліки. Просили маму, якщо можливо, забути колишні образи і свою гордість, адже мова йшла про життя людини.
Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім недалеко від нашого міста, у подруги дача була за декілька кілометрів від нього. По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь. Яка ж несправедливість, чому мама так вчинила з нами… Наступного дня я, як завжди, вранці зібралася до університету, тільки прихопила ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.
Виходячи з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, йти довелося недовго, старенька хатинка стояла за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я зайшла на подвір’я. — Ви до кого? — почула я чийсь голос, під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи щойно зібрані гриби. — Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь. — А, значить, Шурчина донька, — усміхнулася вона, — ну, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи легше стало йому.
У хатині було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралась біля плити, я змогла трохи її розглянути. Вражаюче, як вона схожа на маму, такий самий погляд розкосих очей, чорне, як смола, волосся, навіть в інтонації була схожа. Я перевела погляд на портрет на стіні, це була стара поцвіла фотографія, де зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.
Уловивши мій погляд, жінка сказала: — Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона. — Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула? Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні. Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках. — У образі твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не виходила зі мною з лікарень, батько, зрозуміло, працював день і ніч, щоб прогодувати нас та оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто тато залишав її у сусідки. Звісно, майже вся увага батьків приділялася мені. З дитинства вона вклала собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все наче й налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…
Вона зітхнула і додала. — Ти пий чай, напевно, голодна з дороги, зараз мої прибіжать і все зметуть. Двоє діток у мене — Оленка і Льоня, сама піднімаю, давно вже питали, чи є у нас якась рідня, от уже зрадіють… Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом та сестрою. Всі були дуже раді мені, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику та дружню родину, зібрану за одним столом. Я залишилася в гостях ще на кілька днів, купила всі необхідні ліки.
Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком. — Ось злетиш з бюджету, хто твою освіту оплачуватиме? — кричала в телефон мама, — я для тебе все робила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.
— Мам, про що ти? Ти адже навіть адресу свою не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він насамперед мій дід. А вже події минулого часу пора б і забути… Йому потрібні догляд і турбота. Якщо ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Даремно ти так, мам… Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили. Через тиждень я повернулася до міста, потрібно було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце було не на місці. Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я надсилала в село. Але це, звісно, були сущі дрібниці…
Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть умудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки до села. Так пройшов рік, у метушні, клопотах та постійних сварках і скандалах. Отримавши диплом на руки, я тут же зібрала речі та поїхала. У селі тітка походатайствувала для мене про роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже встав на ноги і здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав доньку…
Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожного дня бігла на роботу, немов на свято. А тут краєм ока стала помічати, що я подобаюсь нашому вчителю історії, теж нещодавньому випускнику міського вишу, і що його теж у село занесло, думала я, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…
— Аню, ти б не списувала Олексея з рахунків, — шепотіла колись тітка, — хлопець хороший, руки з правильного місця ростуть, он який будинок вибудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна одиниченька, сам він сирота, ось і живуть. Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожим у наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію, благословив нас. Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…
Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього святкування, в двері тихо постукали… Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала. — Я… я зовсім ненадовго, от приїхала привітати тебе… Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь. Він обняв доньку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі пошепки, а вона плакала…
Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружня родина, підростають діти, я дотепер веду уроки в початкових класах, а головне – нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Need to Work!” My Friend Tom Was Sure His Rich Mother-in-Law Would Provide Forever, But Life Had Other Plans
Mate, let me tell you a story about my friend, James. Hes always been the type to look for an...
I Lost the Will to Help My Mother-in-Law After Discovering What She Did—But I Also Can’t Bring Myself to Leave Her Alone
I lost the urge to help my mother-in-law when I found out what shed done. But I cant just leave...
“We Really Should Have Prepared for the Baby’s Arrival Sooner! – My Unforgettable Hospital Discharge: My Husband Left Everything Till the Last Minute, the House Was a Mess, and Nothing Was Ready for Our Newborn—Should I Blame Him, My Family, or Myself?”
You should have got everything ready for the baby sooner! My leaving the hospital was rather unusual. My husband was...
“I Don’t Want to Be a Mum! I Want to Go Out!” – My Daughter’s Confession That Shook Our Family My daughter became pregnant at 15 and kept it a secret for months. My husband and I only found out when she was five months along—abortion wasn’t an option. We never learned who the baby’s father was; she barely remembered his age. We were devastated, but our daughter insisted she wanted to be a mum. I knew she didn’t understand what that meant. After a difficult birth, she quickly lost interest in her son, leaving me to care for both of them. When I begged her for help, she replied, “You love him, so adopt him! I’ll be his sister—I want to go out, have fun with my friends, go clubbing!” We feared postnatal depression, but it turned out she simply felt no maternal bond. We eventually became our grandson’s guardians as our daughter grew distant, leaving at night and ignoring her child. For years, nothing changed—until, suddenly, everything did. Our grandson thrived, and one day his mother’s heart melted. She became a devoted mum, cherishing every moment and declaring, “I’m so happy I have a son—he’s the most precious thing in my life!” At last, our family found peace and happiness.
“I don’t want to be a mum! I want to move out!” my daughter tells me. My daughter fell pregnant...
This Is Exactly What I Did When I Found Two Cruise Vouchers in My Husband’s Pocket—One of Them Was in Another Woman’s Name
Honestly, you wont believe what happened. So, this is what I did when I found two vouchers for a sea...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose and Won the Perfect Daughter-in-Law for My Beloved Son
I paid for my sons happiness For a long time, I wrestled with the thought, but eventually decided I would...
For About an Hour, I Watched Two Soon-to-Be Parents—Barely Out of Sixth Form—at the Gynaecologist’s Waiting Room Recently, I had an appointment with my gynaecologist. As usual, there was a queue and the doctor was running late. Behind me stood a heavily pregnant girl, about eighteen, accompanied by the soon-to-be dad of the same age. These “parents” paid no mind to the queue and acted as they fancied. The father was loudly giggling up and down the corridor because he was having a son: – Isn’t it brilliant, it’s a boy? Heeeeeeeeeeee… He said this about ten times, then suddenly realised: – Oh, we haven’t named him yet! Let’s name him after one of the doctors! He paced the hallway, reading off doctors’ names and making comments on each. On completing his ’rounds’, he plopped down next to the girl, still giggling. An elderly woman passing by politely asked him: – Young man, would you please calm yourself? The lad looked at her, baffled, and replied: – Granny’s pregnant too! Hoo-ha-ha-ha… His girlfriend giggled softly, both of them with equally vacant expressions. With some effort, I managed not to start an argument with the pregnant girl. Next, the soon-to-be dad launched into a new topic—food. – I’m famished! Ya-ya-ya-ya-ya… – I’m hungry, and it’ll be another half hour in this queue… – Let’s go get sausage rolls! We’ll come back after! – I don’t want sausage rolls. – You’ve become so picky! Hoo-ha-ha-ha… Everyone’s head was pounding from listening to them, but thank goodness, the pair finally left—I don’t know if they went for sausage rolls or pasties, but that was irrelevant. The important part was that they were gone. With horror, I thought about what kind of upbringing their child would get. Chances are, that child will turn out just as poorly raised. Maybe the grandparents will step in, but if they raised these two, I doubt things will be any different with the grandchild.
For nearly an hour, I watched the soon-to-be parents, both barely out of sixth form. Not long ago, I had...
I Used to Accuse My Husband of Living in My House—One Weekend He Packed His Bags and Left
I gave my husband an earful, accusing him of living in my flat. One weekend, he quietly packed his bags...