Чужа родина

Відчужена родина

— Мамо, що це за лист ти весь час ховаєш? — Та це з села, від дідуся, — відмахнулася вона і взялася за приготування вечері. — А що у нас є дідусь? Ти казала, що на твоїй лінії вже нікого не залишилося.

Мама на мить зупинила нарізання овочів, а потім продовжила з подвоєною швидкістю. — Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а тепер маю все залишити і кинутися на допомогу. Вона заплакала, а я не знала, що сказати. У нашій родині не було прийнято говорити про її рідних, я лише знала, що мама приїхала до міста одразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, потім народилася я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А мені й запитати було ні в кого, що сталося тоді, багато років тому. Ввечері, коли мама заснула, я тихенько забрала лист із її кімнати і прочитала – почерк був красивий, дрібний, явно не належав старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен хороший догляд та дорогі ліки. Просили маму, якщо можливо, забути колишні образи і свою гордість, адже мова йшла про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім недалеко від нашого міста, у подруги дача була за декілька кілометрів від нього. По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь. Яка ж несправедливість, чому мама так вчинила з нами… Наступного дня я, як завжди, вранці зібралася до університету, тільки прихопила ще гроші та сумку зі змінним одягом і вирушила на автовокзал.

Виходячи з автобуса, я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, йти довелося недовго, старенька хатинка стояла за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я зайшла на подвір’я. — Ви до кого? — почула я чийсь голос, під яблунею сиділа жінка років сорока, перебираючи щойно зібрані гриби. — Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь. — А, значить, Шурчина донька, — усміхнулася вона, — ну, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи легше стало йому.

У хатині було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралась біля плити, я змогла трохи її розглянути. Вражаюче, як вона схожа на маму, такий самий погляд розкосих очей, чорне, як смола, волосся, навіть в інтонації була схожа. Я перевела погляд на портрет на стіні, це була стара поцвіла фотографія, де зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками, дуже схожими одна на одну.

Уловивши мій погляд, жінка сказала: — Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона. — Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула? Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні. Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках. — У образі твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не виходила зі мною з лікарень, батько, зрозуміло, працював день і ніч, щоб прогодувати нас та оплатити лікування. Шура жила спочатку з бабусею, а потім часто тато залишав її у сусідки. Звісно, майже вся увага батьків приділялася мені. З дитинства вона вклала собі в голову, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все наче й налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала. — Ти пий чай, напевно, голодна з дороги, зараз мої прибіжать і все зметуть. Двоє діток у мене — Оленка і Льоня, сама піднімаю, давно вже питали, чи є у нас якась рідня, от уже зрадіють… Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом та сестрою. Всі були дуже раді мені, а я нарешті зрозуміла, що це таке, коли говорять про велику та дружню родину, зібрану за одним столом. Я залишилася в гостях ще на кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і доглядати за батьком. — Ось злетиш з бюджету, хто твою освіту оплачуватиме? — кричала в телефон мама, — я для тебе все робила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.

— Мам, про що ти? Ти адже навіть адресу свою не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він насамперед мій дід. А вже події минулого часу пора б і забути… Йому потрібні догляд і турбота. Якщо ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Даремно ти так, мам… Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили. Через тиждень я повернулася до міста, потрібно було продовжувати навчання, у мене був випускний курс, а серце було не на місці. Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства на тиждень, я надсилала в село. Але це, звісно, були сущі дрібниці…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть умудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки до села. Так пройшов рік, у метушні, клопотах та постійних сварках і скандалах. Отримавши диплом на руки, я тут же зібрала речі та поїхала. У селі тітка походатайствувала для мене про роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже встав на ноги і здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав доньку…

Вересень наповнив моє життя метушнею та приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожного дня бігла на роботу, немов на свято. А тут краєм ока стала помічати, що я подобаюсь нашому вчителю історії, теж нещодавньому випускнику міського вишу, і що його теж у село занесло, думала я, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…

— Аню, ти б не списувала Олексея з рахунків, — шепотіла колись тітка, — хлопець хороший, руки з правильного місця ростуть, он який будинок вибудував. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна одиниченька, сам він сирота, ось і живуть. Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став вхожим у наш дім, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію, благословив нас. Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами поралися на кухні, готуючись до майбутнього святкування, в двері тихо постукали… Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала. — Я… я зовсім ненадовго, от приїхала привітати тебе… Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити і кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь. Він обняв доньку, вони ще довго стояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі пошепки, а вона плакала…

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружня родина, підростають діти, я дотепер веду уроки в початкових класах, а головне – нарешті я знайшла рідних людей, яких колись мама вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається…