«Чи дійсно вона залишила мені доньку? – Страхітливе відкриття змусило Валентину спітніти. – Ні, цього бути не може. Вона обов’язково повернеться»

Українська адаптація:

«Залишила мені дитину? – Від жахливої здогадки Марію кинуло в жар. – Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.»

Марія повернулася з роботи й знайшла на столі короткий запис від доньки. Стосунки з Олесею були непрості, але вона й гадки не мала, що донька втече з дому. Перечитувала записку знову й знову, вивчила напам’ять, але все здавалося, що щось важливе пропустила, щось не зрозуміла.

Ніч була безсонною. То подушка була затвердою, то ковдра заважкою, то спека не давала дихати. То плакала, то вела нескінченні суперечки з Олесею в думках, згадувала їхні свари й щасливі миті…

Врешті, стомлена, встала, сіла за стіл і ввімкнула настільну лампу. Записка лежала поверх паперів, зім’ята від постійного читання.

Марія в сотий раз уважно прочитала. Ні, все було зрозуміло. Наче чула роздратований, докірливий голос Олесі:

«Я втомилася від твого контролю… Ти занадто строга… Хочу жити самостійно. Я доросла… Ти б таки не відпустила, тому йду, поки тебе нема вдома. Зі мною все добре. Я не сама. Не шукай мене. Я не повернуся…»

Лист без початку й підпису. «А як же я? – знову питала Марія, ніби донька могла почути. – А якщо щось станеться зі мною, навіть повідомити буде нікому? Тобі байдуже, що зі мною буде?»

Може, Олеся й мала рацію по-своєму. Але Марія, як мати, хотіла, щоб донька здобула освіту, знайшла гарну роботу, щоб випадкове кохання чи незапланована вагітність не зруйнували її майбутнє. Хіба бувають матері, які дозволяють дітям усе?

Сама Марія вийшла заміж студенткою й пам’ятала, як кохання розвіялося, не витримавши випробувань безгрошжям, тіснотою гуртожитку й побутовими сварками.

А коли народилася Олеся, стало ще важче. Вони з чоловіком, таким само молодим студентом, перестали розуміти один одного. Може, мати була права й тоді варто було зробити аборт? Але Марії здавалося, що їхнє кохання подолає все. Наївна дурниця.

Через три місяці вони розійшлися. Марія взяла академвідпустку й повернулася до батьків. Дивно, але мати одразу полюбила онуку, хоча сама наполягала на аборті. Навіть відпустила Марію закінчити навчання, а сама доглядала за Олесею й розтинала її.

Поки жили батьки, лихо обминало їхній дім. Мати завжди поруч, дитина під наглядом. Після інституту Марія два роки працювала вчителем англійської, а потім влаштувалася перекладачем.

А ось з особистим життям не щастило. Мати казала, що треба шукати дорослого, самодостатнього чоловіка. Але Марії траплялися або одружені, які пропонували лише роль коханки, або розлучені, що шукали, до кого б притулитися.

Коли батьки пішли з цього світу, вони з Олесею залишилися самі. Ріднішої за доньку людини у Марії не було. Віддавала їй усе, але, як виявилося, Олесі це було й не потрібно. Зіпсута бабусею, вона вважала матір занадто суворою. Мріяла не про кар’єру, а про вільне життя. І ось пішла…

«Я дочекаюся. Що мені лишається? Колись ти повернешся. Я ж мати, я люблю й пробачу. Лише б із тобою нічого не сталося…» Марія зідхнула, вимкнула лампу й лігла. Година котилася за годиною, але врешті вона заснула тривожним сном.

Не могла змиритися з виходом доньки. Чекала, стрибала від дзвінків, від кожного шороху за дверима. Окрім роботи в офісі, набрала замовлень із перекладами й сиділа над текстами до пізньої ночі. Спала по кілька годин.

Через півтора року дзвінок у двері перервав її роботу. Зняла окуляри, протерла очі. Переклад ішов добре, шкода було відволікатися. Дзвінок повторився.

Відчинила двері. Перед нею стояла схудла, змарніла Олеся. Марія ахнула й кинулася до неї:

«Олесю! Нарешті! Я так чекала!»

Але зустріла холодний погляд. Коли донька увійшла, Марія помітила на її руках дитину.

«Це твоя? Давай сюди.» Взяла на руки. «Дівчинка?» – зраділа.

Занесла дитину в кімнату, а коли почула, як зачиняються двері, зрозуміла – Олеся пішла.

У передпокої лежала лише пухка сумка. Виглянула у вікно – нікого.

«Залишила мені дитину? – Знову жахаюча думка. – Ні, не може бути. Вона обов’язково повернеться!»

У сумці знайшлися лише дитячі речі, документи на ім’я Іринка Леонідівна Шевченко. І ще записка: «Нехай побуде з тобою трохи.»

Почалося нове життя. Марія перейшла на домашню роботу, щоб бути поряд з онукою. Втомлювалася, але відчувала, що життя набуло сенсу.

Іринка була спокійною, кмітливою дівчинкою. Називала Марію не «бабусею», а просто «Маро».

Олеся не поверталася, не давала вісток. Коли прийшов час вести Іринку до школи, Марія звернулася до наКоли Іринка закінчила школу, Марія зрозуміла, що справжнє щастя — не в тому, щоб утримувати близьких поруч, а в тому, щоб відпускати їх з любов’ю, довіряючи їхньому власному шляху.