Чи не краще залишити бабусю й дати їй свободу?” – запитала Маша з викликом.

Травневий вечір. Запис у щоденнику.

“Мам, може, нехай бабуся піде та заблукає? Усім буде легше,” — викликаюче промовила Олеся.

“Олесю, не забудь замкнути двері,” — втомлено відповіла мати, підводячись із столу.

“Мам, ну скільки можна? Тепер до кінця життя мені нагадуватимеш?” — обурилася п’ятнадцятирічна донька.

“Не до кінця, а поки бабуся з нами. Якщо вона вийде на вулицю…”

“…то заблукає й помре під парканом, а ми житимемо з почуттям провини. Може, й нехай?” — голос Олесі звучав жорстко.

“Що ‘нехай’?” — не зрозуміла мати.

“Нехай іде. Ти ж сама казала, що втомилася від неї.”

“Як ти можеш? Вона ж моя свекруха, не рідна мені, але твоя бабуся!”

“Бабуся?” — Олеся примружила очі, як завжди, коли злилася. — “А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли не хотіла зі мною сидіти? З рідною онукою? Вона тебе жаліла, коли ти працювала, як кінь, за копійку? А ще й звинувачувала тебе, що чоловік пішов…”

“Годі!” — скрикнула мати. — “Дарма я тобі це розповіла. Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема милосердя до ближнього. Мені страшно. Коли я постаріюся, ти так само мене відштовхнеш? Ти ж завжди була доброю! Навіть кошенят безпритульних не могла мимо пройти. А бабуся — не кошеня…” Вона гірко похитала головою. — “Вона й так покарана. Твій батько відмовився не лише від нас, а й від неї.”

“Мам, іди на роботу, запізнишся,” — провинувато промовила Олеся.

“Та й справді… А то ще наговоримо лишнього.” Але мати не рухалася.

“Мам, вибач, але на тебе дивитися боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, як стара, ледве ноги волочиш. Завжди втомлена. Чого ти так дивишся на мене? Хто тобі правду скаже, як не рідна дитина?” Олеся не помітила, як знову підняла голос.

“Дякую. Дивись, щоб вона газ не вмикала й воду не залила.”

“Ось воно що! Ми прив’язані до неї, як до дитини. Ніякого життя. Може, віддамо її у будинок для літніх? Там за нею доглядатимуть. Вона ж нічого не тямить…”

“Ти знову?!” — різко перервала її мати.

“Усім буде краще, і їй перш за все,” — не помічаючи маминого роздратування, продовжувала Олеся.

“Більше не хочу це слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома…”

“Та вона нас переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю,” — глузливо додала Олеся.

“Вибач. Я на тебе весь цей тягар переклала… Усі гуляють, а ти стережеш бабусю.”

Вони балакали, не помічаючи, що двері у кімнату бабусі відчинені. Та, звичайно, все чула, але чи розуміла? За хвилину забуде.

Мати пішла, а Олеся зазирнула у колишню свою кімнату, де тепер жила бабуся.

“Ба, щось хочеш?”

Погляд старої був порожній.

“Ходи, дам тобі цукерку,” — Олеся підвела бабусю та повела на кухню.

“А ти хто?” — бабуся дивилася на неї, ніби бачила вперше.

“Пий чай,” — зітхнула Олеся, кладучи перед нею цукерку.

Бабуся обожнювала солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, видаючи по одній. Олеся спостерігала, як та розгортає яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся проглядала бліда шкіра голови. Дівчина відвела погляд.

Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила брови, малювала яскраво губи. Чоловіки оберталися, коли вона проходила повз. Аж поки не почала втрачати розум.

Олеся не розуміла, що відчуває до неї — жаль, образа, злість? Раптом у двері подзвонили.

“Мам, мабуть, щось забула,” — подумала вона й пішла відчиняти.

Але на порозі стояв її друг, старшокласник Тарас. Мати не схвалювала їхніх зустрічей, тому він приходив, коли її не було.

“Привіт. Чого так рано? Мати тільки пішла,” — прошепотіла Олеся.

“Знаю. Вона мене не помітила.”

“Надю!” — почувся з кухні бабусин голос.

“Хто така Надя?” — запитав Тарас.

“Так вона маму називає. Вважає її своєю донькою. Зараз я її відведу. Заходь у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні ‘ясність’,” — Олеся підштовхнула його до дверей.

“Там нікого нема,” — увійшовши на кухню, вона побачила порожню чашку та обгортку на столі.

“Я чаю хочу,” — сказала бабуся.

“Але ж ти…” — Олеся зрозуміла, що пояснення марні.

Стара швидко все забувала, особливо те, що трапилося щойно. Але далеке минуле пам’ятала добре. Часто плутала їх із мамою, не впізнавала. Проте інколи до неї поверталася свідомість — рідко й ненадовго.

Олеся не могла зрозуміти — то бабуся хитрить, щоб отримати ще цукерку, то й справді забула, що вже пила чай. Хто розбере? Вона зітхнула, знову налила чаю й поклала ще одну цукерку.

Коли бабуся заВони з Тарасом сиділи на кухні, коли раптом зрозуміли — хоч життя з бабусею важке, але вони не мають права здаватися, бо саме в цьому й полягає справжня родина.