Чи справді це така біда?

— Та ні, не кажіть, що це біда…

Зіткнувся в коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона похвалилася картонною коробкою.

Я запитую:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені в заторі подарував старий товариш (на коробці надпис: «Медтехніка»)
— Це на що натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що і сама йому можу подарувати дезодорант, і він також щиро зрадіє. Ми познайомилися у 98-му. У мене тоді були великими проблеми з машиною. Молода була, дурна, купила собі автівку в перегонника, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення липове, і ще до знайомих ментів звернулася, гроші взяли, обіцяли допомогти, та нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішники по дорозі забрали з кишені останні гривні, щоб не евакуювали.

Отже, машина дорога, а її тепер тільки на запчастини…
Приїхала у свій двір, припаркувалася біля сміттєвих баків, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані додому йти…
Стук в вікно, відкриваю. Мужчина з лопатою, в оранжевому жилеті вибачається і весело говорить:

— Не могли б ви відійти на п’ять метрів? Зараз будемо тут перед сміттяркою майданчик асфальтувати. А чого ви плачете, щось сталося?
Тут я хотіла його послати підальше і зачинити вікно, щоб асфальтом не так смерділо, але сама не знаю чому, в двох словах розповіла свою біду.

Він відповів:
— Та ні, не кажіть, яка це біда, головне, щоб всі були здорові… Такі смачні рогалики їсте, не пригостите?

Я розсердилася на себе, що поділилася своєю бідою з робітником по дорожнім роботам і на його нахабність, але машинально простягнула в вікно рогалик.
Мужчина:
— А можна ще один, для напарника, нас ж таки двоє…
Я була в шоці від такої нахабності, але вручила й другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила плакати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин за десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло запитую:
— Ви за рогаликами!?

Мужчина:
— Ні, у вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: Це домашній номер, подзвоніть туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал поліції і напевно вам допоможе…

Мужчина попрощався і зник у сивому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі, не знаючи, що й думати.
Ввечері все ж зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже через два дні, зранку в МРЕО мою машинку урочисто зареєстрували і видали нові номерні знаки! (даішники аж з вікон своїх повискакували, щоб мені догодити…)

Я тиждень ганялася за дорожнім робітником Геною, щоб сказати дякую і все ж таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, ще й так близько, що аж генерал передавав привіти йому і його дружині…

І Гена розповів, що ще півроку назад він був дуже небідною людиною, займався медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює на трьох місцях — добу через троє, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня в своєму житті, пішла у шкільну їдальню мити посуд.

І все задля того, щоб «не випасти з обойми», адже жили вони в величезній двохсотметровій квартирі елітного дому і, сцепивши зуби, рвали жили. Продали зі свого дому все, крім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча лише на комунальні платежі та охорону, в місяць йшло 24 тисячі гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на п’ятсот гривень в місяць на трьох (добре хоч донька в звичайну школу ходила).
Відтоді ми з Геною здружилися родинами. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не минуло й двох років, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:
— Олено, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай з задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй…