Чи знову яйце з рисом, мамо? Скільки можна терпіти цю бідність!

— Знову гречка з салом, мамо? Я вже не можу це терпіти! — розлючено скрикнув син.

Мати здригнулася. Дерев’яна ложка випала з її тремтячих рук. Вона опустила очі, щоб сховати сором.

— Це все, що є, сину… — прошепотіла вона ледве чутно.

Хлопець зі стуком поставив миску на стіл. Гречка розсипалась по долівці.
Кілька крупинок прилипли до її обличчя.

— Тоді їж сама цю ганьбу! — вигукнув він і рвонувся до дверей.

Вона не заперечила.
Стала на коліна, тремтячи, і почала збирати зернятка по одному.
Ніби рятувала те, що лишилося… не лише їжу, а й власну гідність.

Потім пішла до своєї кімнати.
Стала навколішки біля ліжка, як робила щовечора.

І молилася. За нього.
Але син уже не відчував до неї нічого.
Навіть жалю.

Через кілька днів він оголосив:
— Я їду. Набридло жити, як жебраку. Поїду до Києва, знайду щось краще.

Вона не зупиняла його. Не плакала.

Але з болем у серці стиснула його руку й сказала:
— Пообіцяй лише одне: відповідай на мої дзвінки. Благаю тебе, сину… благаю.

Він зітхнув, наче це його дратуванням.

Тоді вона додала, зламаним голосом:
— Я відчуваю… що мій час добігає кінця.

Коли я перестану дзвонити… значить, мене вже не буде.
Він вирвав руку й вийшов, навіть не обійшовши її.

⸻

Київ виявився не таким, як у його мріях.
Працював де попало: розвантажував фури, охороняв бари, носив цеглу на будмайданчиках.

Поїсти — уже щастя. А грошей завжди не вистачало.
Та щодня… телефон дзвонив.

— Привіт, сину… як справи?
— Нема часу, мам. Бувай.

І клав трубку. Все різкіше. Все холодніше.
Аж одного дня… дзвінків не стало зовсім.
І ця тиша… була страшнішою за будь-які слова.
Він цілий день дивився на екран.

Вечір настав. І він подумав:
“Вона померла”.
Він не заплакав.

Навіть не спробував передзвонити.
Та й на похорон не поїхав.

Грошей не було. Але навіть якби були — не поїхав би.

⸻

Минули дні. Він знав: мати більше немає.

Зневірившись, погодився на одну справу:
— Робота легка. Треба лише відвезти машину, — сказав знайомий.

У багажнику були наркотики. Він це знав.
Але хотів швидких грошей.

Тієї ночі він сів за кермо, поправив дзеркало, взявся за руль…
І раптом телефон завібрував.

Невідомий номер.
Він підніс трубку.

— Сину… не роби цього. Повертайся додому. Зараз же. Благаю тебе.

Цей голос… був її голос.
Серце вдарилося об ребра.

— Мамо?! Ти жива?!
— Послухай мене… Повертайся. І будь обережним.

І вона поклала слухавку.
Він натиснув “передзвонити”.

Але холодний голос оператора стиснув йому груди:
“Номер не існує”.

Він виліз із машини. Обливався холодним потом. Дихати було важко.
Продав усе: старий телефон, куртку, чоботи.

Назбирали трохи гривень — достатньо на квиток.

⸻

Коли приїхав, у будинку було тихо.
Сусіди подивилися на нього сумно.

— Твоя мати померла місяць тому…

Він опустився на землю.

— Не може бути… вона ж дзвонила мені вчора!
— Неможливо, сину. Її вже давно немає.

Він увійшов у хату.
У повітрі ще стояв її запах.
Тиша була нестерпною.

У кімнаті, біля ліжка, на підлозі були дві витеріВін обійняв порожній подушок і вперше за багато років відчув, як сльози розтопили його зачерствіле серце.