Чистота вікна: коли бажання слабше за втому.

Лідія Петрівна сиділа біля вікна. Хотілося б його помити, та ні сил, ні бажання не було. Город заростав кропивою та лопухами. Та й це Лідію Петрівну не турбувало. Зима, що минула, забрала останнє здоров’я. Навіть за бажання боротися з бур’янами Лідія Петрівна не могла б. По дому теж ледве пересувалася. Який там город.

Зима була суворою, морозною. Стара піч диміла. Мабуть, забився димар. Та й дрова потрібно було економити, тому Лідія Петрівна намагалася палити піч не щодня. Тоді ходила по хаті в валянках і старому пальто.

До магазину виходила ще рідше. Чи багато їй треба. У лютому вона злягла від сильної застуди. Думала, все, не вибереться. На щастя, сусідка Ганна забігла навідатись. Вона і викликала лікаря. Лікар оглянув Лідію Петрівну недовго. Потім покачав головою й задумався.

— Ліки не завжди допомагають. Важливо бажання жити й боротися з хворобою.

— Віджила своє, — відповіла Лідія Петрівна й відвернулася.

Це бажання жити тануло з кожним днем. А нащо? Для кого? Але хвороба відступила. Ганна навідувалася щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не метушіться так, Ганю. — Переконувала Лідія Петрівна. — У тебе самої справ до біса.

— Нічого, нічого, все встигнеться, — відповідала Ганна, жваво топлячи піч. — Я Василеві своєму наказала, він у суботу прийде, дров наколе. Вам тепло треба, а ви…

Ганні було трохи за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Лідії Петрівни, вчилися в одному класі. Микола поїхав потім вступати до міста. Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, була красуня. Ніжна, правда, міська.

Бувало, приїдуть у гості, та ні води набрати в колодязі, ні з прополкою допомогти. Але Лідія Петрівна за це на невістку не сердилася. Лише аби Коленька був щасливий. Потім і онук з’явився — Славко. Смішний такий, був карапуз. Як трохи підріс, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те — і повітря свіже, і простір. З Ганиними синами й зростав.

Потім приїжджати став рідше. Як і вся родина. Пару разів на літо та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу, докоряла:

— Лідіє Петрівно, ну навіщо вам такий город засаджувати? У вашому віці.

— А ви в серпні приїжджайте, зберемо врожай. На всю зиму вам овочів вистачить, — виправдовувалася Лідія Петрівна.

— Мамо, справа Олена каже, — вторив дружині Микола. — Ну, що ми не купимо, чи що?

— Та то в магазині, хімія одна! — відмахувалася Лідія Петрівна. — А тут усе своє, натуральне.

До кінця серпня Лідія Петрівна крутила банки з хрусткими огірочками та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають добрим словом. А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки й рукавички. Для Олени менші, рожеві або жовті з візерунком зі сніжинок. Для Миколи зі Славком сірі, та сині. А вже на зимові канікули дарувала.

— Ну куди ви стільки нав’язали? — хмурилася Олена. — Вдома цілий склад.

— Зате в теплі, — посміхалася зніяковіло Лідія Петрівна. Вона й сама розуміла, що не носять її подарунки особливо. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все ж в’язала дбайливо петлю за петлею.

Кілька разів кликав Микола матір переїхати до міста.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.

— Ні, синочку, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про твого батька. Тут моє життя. Ви краще в гості частіше приїжджайте.

— Частіше… А робота?

— А ви у відпустку, — з надією говорила Лідія Петрівна.

— Відпустка в селі? — дивувалася Олена. — Рік працювати заради відпустки в селі. Ну вже ні!

Лідія Петрівна лише кивала у відповідь. Ближче до сина їй хотілося, але переїжджати вона не наважувалася. Все її життя пройшло тут. Лише раз їздили з батьком Миколи в обласне місто. Молоді ще були. Хотілося подивитися, як у великому місті живуть. А потім не до того було. Та й що там у місті — суєта, штовханина, пилюка. То чи справа тут у селі. Добре їм тут було, щасливо.

Чоловік Лідії Петрівни помер двадцять років тому. Микола ще в інституті навчався.

Незвично, самотньо Лідії Петрівні було, але не кликала сина назад. Розуміла, які ж у селі перспективи. Отак і жила в очікуванні, коли син із родиною черговий раз приїдуть. А тепер чекати нема кого. Загинули вони минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб у лоб з вантажівкою. Усі троє загинули.

З того дня і зник інтерес до життя у Лідії Петрівни. Тепер, сидячи біля пилючого привідкритого вікна, вона згадувала маленького Коленьку, Славка, обличчям схожого на матір, але повадками на батька. Згадувала й сльози повільно котилися зморшкуватим обличчям.

— Тітко Лідо, як здоров’я?! — Дзвінкий голос Ганни повернув Лідію Петрівну до дійсності. Сусідка стояла біля низенького паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Ганю. У самої як?

— Ото й добре! Пиріжків напечу зараз, з лучком свіжим, забіжу на чай ввечері, — відгукнулася Ганна й поспішила до будинку.

Через кілька годин Лідія Петрівна все так само сиділа біля вікна. Тільки прикрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі. Сусідські ворота розчинилися, з них вискочив Шурко, дванадцятирічний син Ганни. Слідом вийшла сама Ганна, несучи, уку сану рушником тарілку. За нею поспішала Анюта, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестрички були восьми і трьох років. Родина у Ганни була велика. Четверо старших синів, дві молодші доньки. Та й зараз Ганна була при надії. Василь, чоловік Ганни, чоловік міцний, що не п’є, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тому з дитинства мріяв про велику дружну родину. Ганна була цьому тільки рада.

— Шурко, води натягай! — командувала Ганна синові, заходячи в дім Лідії Петрівни. — Зараз, тітко Лідо, хутко впорається. Не встигнуть пироги вистигнути.

— Ганю, водишся ти зі мною, старухою.

— Ну не чужі, поворіт слічей живемо. Таблетки пили сьогодні? — швидко говорила Ганна, дістаючи з шафи чашки.

— Пила, — зітхнула Лідія Петрівна. — Та куди вони мені. Щоб швидше вже всевишній забрав.

— Це ви даремно! А раз вірите в Всевишнього, то повинні знати, гріх таке говорити. Не всі земні справи ще переділали. От і не забирає.

— Які вже в мене справи.

— Бабусю Лідо, а це що? — запитала Анюта, вказуючи на недов’язану рукавичку, з якої стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуку чогось цікавого.

— Це рукавичку я в’язала, та не закінчила, — відповіла Лідія Петрівна.

— Гарна. Рожева. М’яка яка. — Анюта ніжно погладила рукавичку. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите, — усміхаючись попросила дівчинка.

— Чому б і не подарувати, — розгубилася Лідія Петрівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете, менші? Червоненькі.

— Угомонися! — шутливо закричала на доньку Ганна.

— А я, може, і сама в’язати навчусь, — мрійливо промовила Анюта. — І собі й Зої зв’яжу. І Шурці. І… всім зв’яжу! Бабусю Лідо, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Ане, — запрошувала Лідія Петрівна. — Да хоч завтра приходь, почнемо вчитися.

— Прийду! — пообіцяла Анюта.

Шурко повернувся з двома відрами води. Електрочайник, подарований колись Миколою, швидко закипів. Усілися чаювати.

— Знову хлопця обіцяють, — сказала Ганна, кивнувши на круглий живіт. Посміхаючись додала: — Якось невчасно цього разу зібралися. До кінця літа по терміну. А там якраз урожай. Як все встигну, ума не прикладу. Та якось упораємося.

Ганна розповідала і розповідала. Що старший на літню практику цьогоріч у місті залишиться. Що середній ледь дві двійки річні не отримав. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І ще щось. Лідія Петрівна слухала впіввуха. Дивилася на Ганну. На дітлахів, що ласо їли пиріжки. І на душі у неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку стати здоровою, щоб вчити в’язати Анюта. Та й узагалі, пряжі скільки багато в шафі. І немовляті, яке незабаром з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеточок, рукавичок кольорових на всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.

А до кінця літа треба зовсім поправитись, бо, і справді, хто з засолками та з малими Ганні допоможе? Їхні з Василем батьки давно в живих немає. А малечі без бабусь погано. Бабусі обов’язково повинні бути. Сухі губи Лідії Петрівни розтягнулися в легкій посмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі й позіхнула.

— І казки, казки всі згадати треба, — заговорити вголос Лідія Петрівна.

— Які казки? — здивувалася Ганна.

— З щасливим кінцем. Обов’язково з щасливим кінцем, — Лідія Петрівна погладила сонну Зою по голівці.

Тепер вона знову відчувала, що потрібна…