З життя
Дай мені свободу
Відпусти мене
Інколи Оксана зупинялася. Завмирала на місці, потім різко озиралася і вдивлялася в темряву опухлими від сліз очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, проте відчувала.
*****
Оксана думала про свою кішку всюди: у порожній квартирі, на вулиці, у переповненій людьми маршрутці, за комп’ютером в офісі або стоячи в черзі біля кавового апарата.
Вона не переставала думати про це й тоді, коли заходила до магазину за продуктами та коли виходила з нього з важкими пакетами в руках.
Іноді їй навіть здавалося…
…що вона бачила її. Бачила!
Білий пухнастий хвіст Зірочки миготів перед очима та швидко зникав за рогом будівлі або махав їй привітно, визираючи з-за найближчої лавки.
Ах, яке це щастя: бачити. Бачити ту, без якої вона не могла жити. Ту, що завжди була поруч.
У такі моменти у згаслих очах жінки з’являвся вогник надії.
Маленький, майже примарний, але надії. Раптом усе, що сталося, це не насправді?
Ах, як хотілося в це вірити.
Але це було лише мить.
Мить між минулим і майбутнім. Минуле, яке не повернеш, і майбутнє…
… яке ніколи не настане.
Як не старалася Оксана знайти свою улюблену «блондинку» у безкрайніх сірих буднях, нічого не виходило, і сльози наверталися на очі.
Великі, гарячі краплі котилися по щоках, забираючи з собою сум, біль і останню надію.
– Ксю, ну не можна ж так! – казали їй подруги. – Відпусти її!
А вона не могла відпустити.
Як можна відпустити того, кого любиш? Як?! Відпустити – це значить забути? Забути?! Та ви при своєму розумі?
Вона пробувала, старалася, але нічого не виходило. Бо не могла забути.
Як забути, якщо вона думає про неї кожного дня?
Єдине, що вона хотіла забути й назавжди викреслити з пам’яті – це…
… той самий день, коли Зірочки раптом не стало.
Так, її кішка була вже немолодою і хворила останнім часом, але Оксана не думала, що це станеться так скоро. Не була до цього готова. Чи можна до такого підготуватися?
Ті, хто готується – вони готові відпустити. А вона не хотіла відпустити. Не могла.
І абсолютно все одно було їй, що думали про неї подруги й що говорили за її спиною колеги, крутячи пальцями біля скроні.
Все пізнається в порівнянні. А їм, друзям і колегам, нема з чим було порівняти.
Можливо, з часом, потім щось зміниться. Але зараз… ще надто сильною була біль і…
… дуже яскраві й живі картинки малювало її змучене уявлення.
Вона прокидалася вранці й бачила, як Зірочка лежить поруч, у її ніг: серце відразу починало битися сильніше, швидше, ось-ось вистрибне з грудей. Але коли Оксана намагалася дістатися до кішки рукою, наступала реальність і усмішка зникала з обличчя.
Від такої реальності можна зійти з розуму.
І Оксана зійшла б, якби не уява, яка в поспіху починала малювати інші картинки в її голові.
Ось Зірочка граційно йде по полиці з книжками, стрибає на підлогу, біжить у сусідню кімнату…
Ось вона вже лежить на підвіконнику, вилизуючи своє біле хутро і всміхаючись сонечку, яке безцеремонно заглядало у вікно, щоб разом з Оксаною милуватися Зірочкою.
Яка ж вона була гарна: натуральна блондинка. Жодної темної плямочки.
Лише невеликі «веснянки» красувалися на її милій мордочці, але вони зовсім не псували цей ідеальний образ. Навпаки, робили його ще більш чарівним.
Зі своєю кішкою Оксана прожила довгі 15 років.
Це багато. Дуже багато. Майже ціле життя, тільки в зменшеному масштабі.
За цей час стільки всього сталося в її житті: і хорошого, і поганого.
Іноді їй здавалося, що все…
Немає більше сили підвестися.
І подати руку нікому. Але раптом підбігала Зірочка і допомагала встати. Вона проникала в самі надра душі і щось ворушила там своїм рівномірним буркотінням.
Допомагало.
Оксана вставала і жила далі. Бо було для чого і заради кого. А тепер? Навіщо їй жити тепер?
Вона сиділа на лавці і плакала. Тихо плакала, відвертаючись убік щоразу, коли повз проходили люди. Щоб не запитували зайвих питань.
А поруч з нею сиділа Зірочка. Притискалася до неї всім тілом і муркотіла, намагаючись заспокоїти свою господарку.
Колишню господарку, бо…
…її, кішки, вже немає в цьому світі.
Але і до райдуги вона дістатися не змогла. Тому Оксана її не відпускає. Не може відпустити.
«Відпусти мене» – нявчала вона.
«Я не можу!» – плакала Оксана, звертаючись не до когось конкретно, а до того, що її в цей момент оточувало:
дерев, які безмовно стояли, хмар, що неквапливо пливли по блакитному небу, сонця, що зникало за горизонт.
Так і сиділи вони удвох на лавці до пізньої ночі. Тільки якщо Зірочка бачила та чула свою господарку, то Оксана лише відчувала її присутність. Але навіть це багато коштувало.
Укутана в вечірню прохолоду, Оксана відчувала, що ноги в легких босоніжках змерзли, а ось коліна чомусь було тепло. Саме на них зараз сиділа Зірочка, опинившись між двох світів.
Між тим світом, куди їй вже ніколи не повернутися, і світом, в який вона не може потрапити.
Ні, Зірочка не звинувачувала господарку в цьому. Як вона могла її в чомусь звинувачувати?
Як можна звинувачувати людину, яка любила її більше за життя, яка дала їй життя, коли інші люди залишили її, безпорадне кошеня, умирати на вулиці?
Ех, якби можна було прожити ще одне життя, Зірочка знову була б готова пройти через біль і страждання, щоб Оксана її врятувала. Щоб бути знову з нею.
Але чи так буває?
Жінка встала і пішла додому. А кішка бігла слідом за нею на певній відстані.
Іноді Оксана зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко озиралася і вдивлялася в темряву своїми опухлими та заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.
Вона зайшла в квартиру, попрямувала в спальню і лягла на ліжко, а її улюблена кішка в цей момент улаштувалася поруч з нею, у ногах. І Оксана знає, що вона поруч… Знає і не хоче відпускати.
Напевно, це могло б тривати довго. Дуже довго. Але час лікує.
Ні, не зцілює повністю, але стає легше. Це нормально. Так і має бути.
Навіть втрачаючи близьких, рідних, коханих, треба йти вперед. Така ось доля тих, хто залишився жити.
Пам’ятати…
Пам’ятати і дбайливо зберігати ті самі спогади, просякнуті любов’ю і щастям.
Поступово біль втрати притупилася, Оксана вже не думала про кішку кожну хвилину. Навіть кожного дня не думала. Згадувала лише іноді. Зазвичай, коли гуляла вечорами у дворі свого будинку.
А Зірочка… Вона все менше і менше відчувала «земне тяжіння».
Ще зовсім трішки, і вона опиниться на райдузі. Звідти вона зможе й далі спостерігати за своєю господаркою, радіючи кожному її успіху і сумуючи разом з нею через невдачі.
Вона завжди буде поруч. Просто потрібно відпустити. Ці правила не нами були придумані, і не нам їх порушувати. Треба просто вірити і…
…пам’ятати.
Все інше візьмуть в свої руки небеса. Їм видніше, як повинно бути.
Оксана відпустила Зірочку, і вона пішла, навіть не встигнувши попрощатися. Але ця подія запустила величезний невидимий маховик під назвою «кругообіг речей у природі».
Одного разу Оксана сиділа на лавці, милуючись першою зірочкою на небі, і почула вимогливе нявчання під ногами. Опустивши голову, вона побачила кошеня.
Біле. З блакитними очима-бусинками і рудими плямочками на мордочці.
Вона дивилася і не вірила своїм очам. Ні, звичайно, вона розумом розуміла, що це не її Зірочка.
Але ж це кошеня було дуже схожим на неї, коли воно ще було маленьким.
Невже таке можливо, щоб одні й ті ж кішки народжувалися наново?
«Чи це просто співпадіння?» – думала Оксана, взявши кошеня на руки, і ще раз здивувавшись, коли зрозуміла, що це дівчинка.
Буває так чи ні, збіг чи не збіг, ніхто точно не знає. Але чи так це важливо насправді?
Невже, якщо б у цього білого кошеняти не було «веснянок», Оксана не звернула б на нього уваги? Звернула б!
У житті рано чи пізно все повторюється, і той, хто пам’ятає, той ніколи не пройде повз…
…того, що призначено йому долею.
От і Оксана не пройшла повз.
Вона забрала кошеня додому й подарувала йому таку ж любов, як дарувала колись своїй кішці.
А назвала цю чудову малечу Сніжинкою.
Знову тоді наповнилася Оксанина квартира звуками. Звуками радості і щастя.
А самій Зірочці було все одно, як її називають: у минулому житті вона була Зірочкою, у цьому – Сніжинкою. Невже не все одно? Головне, що її мрія здійснилася!
Тепер улюблена господарка знову буде дарувати їй тепло і любов, як колись, а вона знову буде ділитися з нею частинкою себе. Який прекрасний цей світ, і життя чудове також. Головне пам’ятати…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...