Дай мені свободу

Відпусти мене

Інколи Оксана зупинялася. Завмирала на місці, потім різко озиралася і вдивлялася в темряву опухлими від сліз очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, проте відчувала.

*****

Оксана думала про свою кішку всюди: у порожній квартирі, на вулиці, у переповненій людьми маршрутці, за комп’ютером в офісі або стоячи в черзі біля кавового апарата.

Вона не переставала думати про це й тоді, коли заходила до магазину за продуктами та коли виходила з нього з важкими пакетами в руках.

Іноді їй навіть здавалося…

…що вона бачила її. Бачила!

Білий пухнастий хвіст Зірочки миготів перед очима та швидко зникав за рогом будівлі або махав їй привітно, визираючи з-за найближчої лавки.

Ах, яке це щастя: бачити. Бачити ту, без якої вона не могла жити. Ту, що завжди була поруч.

У такі моменти у згаслих очах жінки з’являвся вогник надії.

Маленький, майже примарний, але надії. Раптом усе, що сталося, це не насправді?

Ах, як хотілося в це вірити.

Але це було лише мить.

Мить між минулим і майбутнім. Минуле, яке не повернеш, і майбутнє…

… яке ніколи не настане.

Як не старалася Оксана знайти свою улюблену «блондинку» у безкрайніх сірих буднях, нічого не виходило, і сльози наверталися на очі.

Великі, гарячі краплі котилися по щоках, забираючи з собою сум, біль і останню надію.

– Ксю, ну не можна ж так! – казали їй подруги. – Відпусти її!

А вона не могла відпустити.

Як можна відпустити того, кого любиш? Як?! Відпустити – це значить забути? Забути?! Та ви при своєму розумі?

Вона пробувала, старалася, але нічого не виходило. Бо не могла забути.

Як забути, якщо вона думає про неї кожного дня?

Єдине, що вона хотіла забути й назавжди викреслити з пам’яті – це…

… той самий день, коли Зірочки раптом не стало.

Так, її кішка була вже немолодою і хворила останнім часом, але Оксана не думала, що це станеться так скоро. Не була до цього готова. Чи можна до такого підготуватися?

Ті, хто готується – вони готові відпустити. А вона не хотіла відпустити. Не могла.

І абсолютно все одно було їй, що думали про неї подруги й що говорили за її спиною колеги, крутячи пальцями біля скроні.

Все пізнається в порівнянні. А їм, друзям і колегам, нема з чим було порівняти.

Можливо, з часом, потім щось зміниться. Але зараз… ще надто сильною була біль і…

… дуже яскраві й живі картинки малювало її змучене уявлення.

Вона прокидалася вранці й бачила, як Зірочка лежить поруч, у її ніг: серце відразу починало битися сильніше, швидше, ось-ось вистрибне з грудей. Але коли Оксана намагалася дістатися до кішки рукою, наступала реальність і усмішка зникала з обличчя.

Від такої реальності можна зійти з розуму.

І Оксана зійшла б, якби не уява, яка в поспіху починала малювати інші картинки в її голові.

Ось Зірочка граційно йде по полиці з книжками, стрибає на підлогу, біжить у сусідню кімнату…

Ось вона вже лежить на підвіконнику, вилизуючи своє біле хутро і всміхаючись сонечку, яке безцеремонно заглядало у вікно, щоб разом з Оксаною милуватися Зірочкою.

Яка ж вона була гарна: натуральна блондинка. Жодної темної плямочки.

Лише невеликі «веснянки» красувалися на її милій мордочці, але вони зовсім не псували цей ідеальний образ. Навпаки, робили його ще більш чарівним.

Зі своєю кішкою Оксана прожила довгі 15 років.

Це багато. Дуже багато. Майже ціле життя, тільки в зменшеному масштабі.

За цей час стільки всього сталося в її житті: і хорошого, і поганого.

Іноді їй здавалося, що все…

Немає більше сили підвестися.

І подати руку нікому. Але раптом підбігала Зірочка і допомагала встати. Вона проникала в самі надра душі і щось ворушила там своїм рівномірним буркотінням.

Допомагало.

Оксана вставала і жила далі. Бо було для чого і заради кого. А тепер? Навіщо їй жити тепер?

Вона сиділа на лавці і плакала. Тихо плакала, відвертаючись убік щоразу, коли повз проходили люди. Щоб не запитували зайвих питань.

А поруч з нею сиділа Зірочка. Притискалася до неї всім тілом і муркотіла, намагаючись заспокоїти свою господарку.

Колишню господарку, бо…

…її, кішки, вже немає в цьому світі.

Але і до райдуги вона дістатися не змогла. Тому Оксана її не відпускає. Не може відпустити.

«Відпусти мене» – нявчала вона.

«Я не можу!» – плакала Оксана, звертаючись не до когось конкретно, а до того, що її в цей момент оточувало:

дерев, які безмовно стояли, хмар, що неквапливо пливли по блакитному небу, сонця, що зникало за горизонт.

Так і сиділи вони удвох на лавці до пізньої ночі. Тільки якщо Зірочка бачила та чула свою господарку, то Оксана лише відчувала її присутність. Але навіть це багато коштувало.

Укутана в вечірню прохолоду, Оксана відчувала, що ноги в легких босоніжках змерзли, а ось коліна чомусь було тепло. Саме на них зараз сиділа Зірочка, опинившись між двох світів.

Між тим світом, куди їй вже ніколи не повернутися, і світом, в який вона не може потрапити.

Ні, Зірочка не звинувачувала господарку в цьому. Як вона могла її в чомусь звинувачувати?

Як можна звинувачувати людину, яка любила її більше за життя, яка дала їй життя, коли інші люди залишили її, безпорадне кошеня, умирати на вулиці?

Ех, якби можна було прожити ще одне життя, Зірочка знову була б готова пройти через біль і страждання, щоб Оксана її врятувала. Щоб бути знову з нею.

Але чи так буває?

Жінка встала і пішла додому. А кішка бігла слідом за нею на певній відстані.

Іноді Оксана зупинялася. Завмирала на місці, а потім різко озиралася і вдивлялася в темряву своїми опухлими та заплаканими очима. Але нічого не бачила. Не бачила, не чула, але відчувала.

Вона зайшла в квартиру, попрямувала в спальню і лягла на ліжко, а її улюблена кішка в цей момент улаштувалася поруч з нею, у ногах. І Оксана знає, що вона поруч… Знає і не хоче відпускати.

Напевно, це могло б тривати довго. Дуже довго. Але час лікує.

Ні, не зцілює повністю, але стає легше. Це нормально. Так і має бути.

Навіть втрачаючи близьких, рідних, коханих, треба йти вперед. Така ось доля тих, хто залишився жити.

Пам’ятати…

Пам’ятати і дбайливо зберігати ті самі спогади, просякнуті любов’ю і щастям.

Поступово біль втрати притупилася, Оксана вже не думала про кішку кожну хвилину. Навіть кожного дня не думала. Згадувала лише іноді. Зазвичай, коли гуляла вечорами у дворі свого будинку.

А Зірочка… Вона все менше і менше відчувала «земне тяжіння».

Ще зовсім трішки, і вона опиниться на райдузі. Звідти вона зможе й далі спостерігати за своєю господаркою, радіючи кожному її успіху і сумуючи разом з нею через невдачі.

Вона завжди буде поруч. Просто потрібно відпустити. Ці правила не нами були придумані, і не нам їх порушувати. Треба просто вірити і…

…пам’ятати.

Все інше візьмуть в свої руки небеса. Їм видніше, як повинно бути.

Оксана відпустила Зірочку, і вона пішла, навіть не встигнувши попрощатися. Але ця подія запустила величезний невидимий маховик під назвою «кругообіг речей у природі».

Одного разу Оксана сиділа на лавці, милуючись першою зірочкою на небі, і почула вимогливе нявчання під ногами. Опустивши голову, вона побачила кошеня.

Біле. З блакитними очима-бусинками і рудими плямочками на мордочці.

Вона дивилася і не вірила своїм очам. Ні, звичайно, вона розумом розуміла, що це не її Зірочка.

Але ж це кошеня було дуже схожим на неї, коли воно ще було маленьким.

Невже таке можливо, щоб одні й ті ж кішки народжувалися наново?

«Чи це просто співпадіння?» – думала Оксана, взявши кошеня на руки, і ще раз здивувавшись, коли зрозуміла, що це дівчинка.

Буває так чи ні, збіг чи не збіг, ніхто точно не знає. Але чи так це важливо насправді?

Невже, якщо б у цього білого кошеняти не було «веснянок», Оксана не звернула б на нього уваги? Звернула б!

У житті рано чи пізно все повторюється, і той, хто пам’ятає, той ніколи не пройде повз…

…того, що призначено йому долею.

От і Оксана не пройшла повз.

Вона забрала кошеня додому й подарувала йому таку ж любов, як дарувала колись своїй кішці.

А назвала цю чудову малечу Сніжинкою.

Знову тоді наповнилася Оксанина квартира звуками. Звуками радості і щастя.

А самій Зірочці було все одно, як її називають: у минулому житті вона була Зірочкою, у цьому – Сніжинкою. Невже не все одно? Головне, що її мрія здійснилася!

Тепер улюблена господарка знову буде дарувати їй тепло і любов, як колись, а вона знову буде ділитися з нею частинкою себе. Який прекрасний цей світ, і життя чудове також. Головне пам’ятати…