Далеко не кіно, але майже так

Не як у серіалі, але схоже

Соломія обожувала романтичні мелодрами й мріяла, щоб її життя нагадувало екранні історії, де все закінчується щасливо. Але мрії лише залишалися мріями, а реальність плила сіро й одноманітно у маленькому селі на Чернігівщині.

За Грицька вона вийшла заміч, думаючи, що це кохання. Але Грицько, вітряний та непостійний з юності, не змінився. Привів дружину до свого старого хати, а через три роки оголосив:

— Їду в місто. Живи, як знаєш. Тісно мені тут, душа просить волі.

— Грицю, ти про що? У нас же все гаразд… — зніяковіла Соломія, не розуміючи, що відбувається.

— У тебе гаразд, а в мене — ні…

З цими словами він пішов, забравши паспорт та старий рюкзак із речами. Село загуло змовками, сусідки хитали головами:

— Грицько кинув Соломію, подався до міста. Мабуть, там у нього інша завелась.

Соломія мовчала. Не плакала, не скаржилась, просто жила далі у Грицьковій хаті. Іти їй було нікуди — у батьківській оселі тіснилася сестра з родиною, місця не було. Дітей у неї не було.

— Мабуть, Господь вирішив, що Грицько — не батько, тому й не дав мені дитини, — думала вона, відводячи погляд від сусідських дітлахів.

Щовечора, закінчивши справи, Соломія сідала перед телевізором. Дивилася серіали, де кипіли пристрасті, а долі руйнувалися. Прикладала все до себе, а потім ворочалася у ліжку, неспроможна заснути.

Новий день розпочинався з клопотів: нагодувати свиню, курей, теличку Білку, прив’язати її за городом — у стадо не відпускала.

— Соломіє! — гулюкнула сусідка. — Твоя Білка зірвалась, бігає по селу!

— Де?! — вискочила вона за ворітця. Теличка бодала сусідський тин, намагаючись зачепити новенькі ріжки.

— Білко, Білко, — умовляла вона, простягаючи хліб. Теличка мотала головою. — Аби тобі! — у гнівні вигукнула Соломія. Білка рвонула убік, розлякавши сусідських гусей.

Невідомо, скільки б вона ганялася, якби не механік Василь. Він спритно вхопив мотузок, притягнув теличку до паркану та прив’язав. Соломія дивилася на його міцні руки, на м’язи, що проступали крізь випрану сорочку. Раптом схотілося, щоб ці руки обняли її, пригорнули до грудей.

Вона відіпхнула думку:

— Що це зі мною? Немов дівчинка, ласки захотіла…

Засоромилася. Василь — однокласник, рудий, завжди усміхнений жартівник. Живе із Марією, міцною жінкою, сусідкою. Він їй не потрібен.

— Ніколи такого до нього не відчувала, — подумала вона, відводячи погляд.

З Грицьком вона розлучилася одразу, як він утік. Залицяльники були, навіть заміж запрошували, але ніхто не подобався. Жила сама, недоолюблена.

Василь витирав руки травою, а Соломія раптом промовила:

— Зайди у двір, руки помиєш.

Він мовчки пішов за нею. Вона спиною відчувала його погляд.

Помітила, що Василь дивиться на неї інакше, і здивувалася:

— Що з ним?

Він вимив руки, витер рушником, ще раз глянув на неї — значно — і пішов.

З того дня між ними ніби простягнулася ниточка. Коли Василь проходив повз, Соломія червоніла. Він став ходити через її двір, хоча раніше так не робив. Соломія почала вставати рано, полоти город у ранковій прохолоді — так вона себе переконувала. Але знала: чекає зустрічі із Василем. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах горів щирий інтерес, майже захоплення.

Вона відганяла думки, боялася Марії:

— Побачить — лихо. Рознесе по всьому селу.

Але Василь все ходив, дивився палко. Соломія відповідала ласкавим поглядом та ледве помітною усмішкою. Їй здавалося, що їхня історія — як у серіалі, без кінця та ясного фіналу.

Одного разу вона замітала двір:

— Здоровенькі, Соломійко, — почувся знайомий голос. Грицько так її називав.

Соломія обернулася. Колишній чоловік стояв перед нею: та ж нахабна усмішка, холодок у блакитних очах, щетина.

— Повернувся… Приймеш?

— Що, місто не сподобалось?

Серце не здригнулося. Кохання не було, або вигоріло. Двері в її душі захлопнулися, коли він пішов за «красивим життям», кинувши її.

Грицько повернувся до своєї хати. Соломії йти було нікуди, довелося впустити. Вночі вона замкнула двері у свою кімнату, підсунувши шафу. Грицько влаштувався у іншій половині. Майже не бував вдома, пропадав із друзями.

Василь ходив похмурий. Та одного разу побачив, як Соломія вилазить через вікно, і всередині в ньому закипіло:

— Значить, не прийняла його.

Зранку Соломія, вилазячи через вікно, сперлася на сходинку. Під вікном стояли дві збиті дощечки.

— Хто це зробив? — здивувалася вона. — Не Грицько ж, йому нВона усміхнулася, розуміючи, що Василь був поруч навіть у ці тихі моменти, коли вона і не сподівалася.