Давня історія, яку розповіла бабуся своїм онучкам

Ця історія сталася дуже давно. Головна героїня, яка розповіла мені її, вже бабуся і виховує двох чарівних онучок. Вона доросла й серйозна жінка, але запевняє, що кожне слово тут — чиста правда…

Дівчинка бігла темним парком, попереду вже блищало озеро, а над ним — повний місяць. Вона заплющила очі й без вагань стрибнула у воду з крутого берега. Вода була тепла, м’яка, немов колиска. Сильні руки підхопили її, витягли на поверхню й потрясли: «Що це ти, мала, вигадала?! Чи ти з глузду з’їхала?! Де твої батьки?»

Соломія, відпльовуючись від води, намагалася розплющити очі, але мокрим пасмам заважали. «Будь ласка, не трясіть мене так», — голос дрижав від страху. Хтось посадив її на траву, накинув щось тепле на плечі й обережно відгорнув волосся з обличчя. Дівчинка побачила невисокого дідуся з довгою бородою, де вплуталися водяні лілії та очерет. «Ви хто?»

«Водяник місцевий. Чого вилупилась? Не віриш? Отак дожили — навіть діти в дива не вірять. Що трапилось, що на таку дурню наважилась?» Дівчинка знову гірко заплакала: «Мене мама не любить. Раніше любила, а коли тато пішов, перестала. Тільки кричить і лається. А сьогодні вдарила…»

Водяник погладив її по голові й важко зітхнув: «Мене теж ніхто не любить. Хлопець із сусіднього під’їзду кепкує та за коси тягає. А наша двірниця лопатою погрожує…»

Водяник сумно посміхнувся: «Ох, лишенько твоє дитяче. Допоможу, як умію. Тримай мушлю — таких тут не знайдеш, із Чорного моря. Як почнуть тебе ображати, приклади її до вуха». Мушля була тепла і мерехтіла зсередини.

«Тільки умова: віддаси її потім тому, кому вона потрібніша. А тепер біжи додому, дівчинко». Водяник допоміг Соломії підвестись і раптом зник, наче його й не було.

Коли дівчинка прибігла додому, мати знову почала кричати і вже збиралася замахнутися, коли Соломія швидко притулила мушлю до вуха. Вона почула мамин голос: «Що ж я роблю?! Я ж люблю її, вона ж моя кровинка. Дурна я дурна, а все через того негідника…»

Дівчинка обійняла маму: «Мамочко, я тебе теж люблю. Тато повернеться, побачиш. Тільки не пий більше й не кричи на мене». Так вони й стояли, обійнявшись, обидві зі сльозами.

Наступного дня Соломія пішла гуляти в гарному настрої. Біля під’їзду двірниця тітка Марія знову спробувала погрожувати лопатою. Дівчинка посміхнулася й приклала мушлю: «Що я на дітей гавкаю? А все кіт мойойо Васюк. Де він блукає? Хоч би живий був…»

«Тітко Маріє, ваш Васюк повернеться. Я його вчора в сусідньому дворі бачила — з кошеням. Не журіться». Дівчинка побігла на дитячий майданчик, а жінка перехрестила її вслід. Раптом з’явився хлопчина: «Ну що, Плакса-Вакса? Покататися захотіла?»

Знову знадобилася мушля: «Вона гарна. Як я їй це скажу? Ось зараз як лясну, щоб знала!» Соломія підійшла ближче: «Мене Соломія звати. А тебе? Допоможи мені розгойдати гойдалку. Люблю високо, а сама не виходить…»

Соломія збиралася до школи, у перший клас. Ранок був метушливий: мама прасувала стрічки, пекла млинці й заварювала чай одночасно. Біля під’їзду дівчинку чекав Мишко. Він узяв її портфель і урочисто закрокував поруч. У школі, на перерві, Соломія помітила хлопчика. Він сидів сам у дальньому кутку спортмайданчика й тихо плакав.

«Мене Соломія звати. У тебе щось трапилось?» Хлопчик хотів утекти, але глянувши їй у вічі, прошепотів: «У мене немає мами, а тато поїхав на заробітки. Дідусь з бабусею постійно сваряться. Мене ніхто не любить…»

Дівчинка посміхнулася й дістала мушлю…
Інколи треба заглянути в саме серце людини — і дати їй трохи віри, надії та любові.