З життя
Давно омріяна заміна мотокоси Клари Іванівни: стара вже зовсім віджила своє.
Лариса Дмитрівна давно мріяла замінити свою газонокосарку. Стара вже зовсім не годилася. І ось, нарешті, здійснилося! Привітний продавець сам завантажив яскраву коробку в її візок. Лариса Дмитрівна якось не задумалася, що доведеться самій цю коробку вивантажувати і якось запихувати в багажник.
Вона котила візок на стоянку, як раптом почула за собою приємний чоловічий голос:
— Дозвольте, я вам допоможу!
— Дякую, дуже доречно! — поправляючи зачіску, усміхнулася Лариса Дмитрівна.
Поки чоловік везти візок до її «Славути», вони встигли познайомитися. Чоловіка звали Олександром, йому нещодавно виповнилося шістдесят. Враховуючи вік Лариси Дмитрівни, а їй за місяць мало виповнитися сімдесят три — це був молодий чоловік.
— А моя жінка зірвалася та вилетіла, немов осінній вітер! — жестикулював Олександр, показуючи як це відбулося. — І тепер от, я сам-самісінький. Але працюю, так.
— Справді? А я на пенсії. А де ви працюєте? — запитала Лариса Дмитрівна, щоб підтримати розмову. Вона овдовіла майже тридцять років тому, і за цей час вже встигла побувати в стосунках, після яких вирішила, що краще їй жити самій. Ні від кого не залежиш, живеш собі для власного задоволення.
— Я-то? Працюю електриком. В керуючій компанії.
— Чудово. На такій роботі, мені здається, влаштувати особисте життя простіше простого! — підморгнула йому Лариса Дмитрівна.
— Ну що ви! Мені не абихто потрібен. Я шукаю жінку мудру, симпатичну. Як ви. Ваш телефончик я би взяв!
— Дякую, звісно, за лестощі, Олександре, але ні. Я більше на ці граблі не наступлю. Ось моя машинка. Зараз відкрию багажник.
Вона натиснула сигналку і відкрила багажник. Поки Олександр завантажував коробку, вона думала:
«А може, й справді, зважитися. Дати телефончик, але щоб без проживання. Просто проводити час разом. Чоловік, здається, не дурний. І в господарстві стало важко самотужки. На дачі постійно доводиться сусіда просити: то яблуню підрізати, то бочку на душ водрузити… А тут свій чоловік».
Немов прочитавши її думки, Олександр сказав:
— Напевно, важкувато самій? Іноді йдеш селищем, бачиш хатинку непоказну… і доріжка вся заросла. Там бабуся живе, і сама вже не може косями махати. Я, бува, допомагаю.
Лариса розгнівалась від цього порівняння. Яка така бабуся? І обкосити свої чотири сотки вона ще може.
— Добре, Олександре. Ось і допомагайте бабусям! Я ж поки, слава Богу, сама впораюся! Дякую вам за допомогу!
Вона зачинила багажник і сіла за кермо своєї маленької машини.
— Почекайте! А хто вам це все вивантажить? Коробка ж важка?! — крикнув він услід, але вона вже завела двигун і, зробивши вигляд, що не почула, з милою усмішкою помахала загадковому шанувальнику рукою.
«Все одно косарку лише на дачі вивантажувати, там сусіди — Василь чи Роман… допоможуть», — думала вона, дивлячись в дзеркало на все меншу фігуру Олександра.
Вона захотіла дістати смартфон, і тут її пробив холодний піт: сумки не було! Вона завжди клала її на пасажирське сидіння! А в сумці все: карточка, паспорт, смартфон, гаманець, ключі від квартири… Жах! Ось негідник цей Олександр! Заговорив її і вкрав сумку! Куди бігти? До поліції?! Там же мають бути камери на стоянці! Треба ж таке! Ні, ну треба ж! — Лариса Дмитрівна ледве не плакала.
Вона зупинилася й зробила глибокий вдих. «Спокійно. А то так і інфаркт можна отримати… так вдих… видих… я дістала з сумки ключі… глибокий вдих… вимкнула сигналізацію… видих. КУДИ Я ПОКЛАЛА СУМКУ??»
Олександр тужливо думав, що він нікому не потрібен. Навіть із пропозицією пари своїх рук, які, по розповідям деяких, були золотими. І тут він побачив, що червона, схожа на іграшкову, машина повертається.
«Передумала!» — подумав він.
Коли «Славута» пригальмувала біля нього, він галантно відчинив двері і був здивований, що жінка, якій він так люб’язно допоміг, була в обуренні.
— Поверніть сумку, Олександре! Інакше я змушена буду звернутися в поліцію! — накинулася на нього Лариса Дмитрівна.
— Я не розумію… — опешив чоловік.
— Вас, напевно, тут ціла банда? Один відволікає, інший тягне сумки з пасажирських сидінь! А я-то думала, ви — порядна людина!
Чоловік задумався. Мені здається, що ви, відкривши багажник, поклали сумку туди.
Лариса Дмитрівна тремтячими руками відкрила багажник. Сумка була там.
Вона схопила її, а тоді нервове напруження вилялося сльозами. Вона притулилася до чоловіка і, крізь сльози, сказала:
— Пробачте, заради Бога! Я так злякалася… Там все, все… Ох, яке полегшення!
— Буває. — усміхнувся Олександр. — Можливо, все ж зайдемо випити по чашці кави?
— Я не п’ю кави, мене від нього печія.
— Я і сам віддаю перевагу чаю. Але, може, по морозиву?
— Давайте завтра. Зустрінемося в міському парку, біля входу, о сьомій вечора. Добре?
— Прекрасно! Але, може, все ж дасте тепер свій номер? Раз я реабілітований у ваших очах?
— Може й дам. До завтра, Олександре. — помахала йому рукою Лариса Дмитрівна.
Вона їхала знайомими вулицями, настрій у неї був відмінний.
Головне, сумка знайшлася!
Наступного дня Лариса Дмитрівна довго думала, що одягти. У гардеробі було чимало вбрань, але їй хотілося виглядати особливо. Зрештою, вибрала світлу сукню в маленький квіточок, яка вдало підкреслювала її струнку фігуру, і накинула легкий жакет.
До сьомої вечора вона прибула в парк. Олександр вже чекав біля входу з невеликою коробочкою в руках.
— Доброго вечора, Ларисо Дмитрівно! Ось, це вам.
— Що це?
— Цукерки. Мені здається, ви любите шоколад.
— Дякую, вгадали, — усміхнулася вона.
Вони неспішно прогулювалися парком, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що у них багато спільного: обоє любили дачу, природу, книги. Олександр розповідав історії з молодості, Лариса Дмитрівна згадувала кумедні випадки з життя. Вони сміялися, наче старі друзі.
У якийсь момент вони підійшли до кафе з літньою терасою. Олександр запропонував морозиво, і Лариса Дмитрівна, трохи збентежуючись, погодилася.
— Ніколи б не подумала, що отак випадково можна зустріти хорошу людину, — зізналася вона.
— Я також. Ось така доля буває.
Після морозива він проводив її додому.
— Мені дуже сподобався вечір, — сказав Олександр, трохи бентежно.
— Мені теж.
— Може, повторимо? Наприклад, у суботу?
Лариса Дмитрівна задумалася. А чому б і ні?
— Давайте. Тільки вже до мене на дачу. Перевірю, чи вмієте ви рубати дрова.
Олександр розсміявся.
— Домовилися!
Так почалася їхня дружба, а потім і щось більше. Звісно, Лариса Дмитрівна не поспішала з висновками, але відчувала, що Олександр став для неї важливою людиною. А через кілька місяців, коли вона вийшла на подвір’я дачі і побачила, як він вправно косять газон її новою косаркою, зрозуміла — вона більше не одна.
A Silent New Year’s Eve
New Years hush November drifted in, drab and drizzly, the kind of grey that seeps into your bones. Each day...
Mother-in-law Helped Herself to My Gourmet Foods from the Fridge—Stuffing Them All into Her Bag Before Saying Goodbye
The mother-in-law slipped the delicacies from my fridge into her handbag before heading home. “Are you sure we need all...
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Celebrated My Freedom in a Hotel Instead
Husband invited his ex-wife for the kids, so I spent the celebration at a hotel Where are you planning to...
My Husband Compared Me to His Friend’s Wife at the Dinner Table—And Ended Up with a Bowl of Salad in His Lap
“You’ve brought out this dinner set again? I told you I wanted the fancy one with the gold rim, the...
Yesterday: The Feast, the Critique, and the Great Brotherly Showdown Over Galina’s Handmade Roast and Her Patiently Worn Apron in a London Flat
Yesterday “Where are you putting that salad bowl? Youre blocking the cold cuts! And move the glasses, would you? Olivers...
My Husband Compared Me to His Friend’s Wife at the Dinner Table—And Ended Up with a Bowl of Salad in His Lap
“You’ve brought out this dinner set again? I told you I wanted the fancy one with the gold rim, the...
Why Does It Matter Who Looked After Gran? By Law, That Flat Should Be Mine! — My Mum Argues With Me Over My Grandmother’s Home My Own Mother is Threatening to Sue Me — All Because My Gran’s Flat Went Not to Her, or Even to Me, But to My Daughter. Mum Claims It’s Unfair, Insists the Flat Should Be Hers. But Gran Made a Different Choice. Why? Perhaps Because My Husband and I Lived With Her and Cared for Her Those Last Five Years. You Could Easily Call My Mum Selfish — Her Needs Were Always Far More Important Than Anyone Else’s. Mum’s Been Married Three Times, But Only Had Two Daughters: My Younger Sister and Me. We Get On Brilliantly, But Neither of Us Has a Great Relationship With Mum. I Don’t Even Remember My Dad — He Split From Mum When I Was Two. Up Until I Was Six, I Lived With Mum at Gran’s. For Some Reason, I Thought Gran Was Awful — Probably Because Mum Was Always Crying. Only When I Grew Up Did I Understand: Gran Was Good, She Just Wanted to Help Her Daughter Make a Better Life. Later, Mum Married Again and We All Moved In With My Stepfather. That’s When My Sister Was Born. But After Seven Years, Mum Got Divorced Again. This Time, We Didn’t Go Back to Gran’s. Stepfather Went Off to Work and Let Us Stay in His Flat for a Bit. Three Years Later, Mum Married Husband Number Three and We Moved In With Him. He Wasn’t Pleased Mum Had Children, Though He Never Hurt Us — He Just Ignored Us. So Did Mum. She Was Obsessed With Her New Husband, Always Jealous, Always Causing Rows and Breaking Crockery. Once a Month Mum Would Start Packing, But Stepfather Always Talked Her Round. My Sister and I Got Used to It and Stopped Noticing. I Ended Up Looking After My Sister — Mum Didn’t Have the Time. Thank Goodness for Our Grandmothers, Who Helped Us So Much. Eventually, I Left for University, and My Sister Moved In With Gran. Our Dad Always Supported Her; Mum Would Call Us Only at Christmas. I Accepted Mum For Who She Was and Stopped Expecting Her to Care, But My Sister Never Did. She Was Always Hurt, Especially When Mum Skipped Her School Leavers’ Party. We Grew Up. My Sister Got Married and Moved Away. I Was Living With My Long-Term Boyfriend; We Visited Gran Often and Stayed Close, Though I Tried Not to Be a Nuisance. When Gran Fell Ill and Went Into Hospital, I Visited Every Day: Shopping, Cooking, Cleaning, Chatting, Making Sure She Took Her Medicine. Sometimes My Boyfriend Helped Out Too. After Six Months, Gran Suggested We Move In to Save for Our Own Place, So We Did. Six Months Later, I Was Pregnant. We Got Married, Had a Simple Family Do — Mum Didn’t Come, Not Even a Phone Call. When My Daughter Was Two Months Old, Gran Broke Her Leg. Caring for Both Was Hard and I Desperately Needed Mum’s Help, But She Refused, Saying She Wasn’t Well and Would Come Later. She Never Did. Six Months On, Gran Had a Stroke and Was Bedridden. If Not for My Husband, I Don’t Know How I’d Have Coped. Gran Slowly Improved, She Even Got to See Her Great-Granddaughter Take Her First Steps, and Lived Another Two-and-a-Half Years. She Passed Away Peacefully in Her Sleep. My Husband and I Were Devastated By Her Loss. Mum Only Came for the Funeral. A Month Later, She Tried to Evict Me So She Could Have the Flat. Mum Hadn’t Realised Gran Had Left It to My Daughter Right After She Was Born. Naturally Mum Was Furious, Demanding I Give Up the Flat or She’d Sue Me. “Look How Deceitful You Are! You Duped the Old Woman, Took Her Flat, And Now You Live In It Yourself! You Won’t Get Away With This! It Doesn’t Matter Who Looked After Gran — That Flat Should Be Mine!” But Mum Won’t Get That Flat, I Know That for Certain. I’ve Spoken to a Solicitor and a Notary. We’ll Stay in the Home Gran Gave Us, and If Our Second Child Is a Girl, She’ll Be Named After Gran.
What matter is it who cared for Grandmother? By rights, the house ought to be mine! My mothers voice, strident...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays and Left Empty-Handed: How I Refused Pushy Family, Set Boundaries, and Saved My Peace of Mind in London
Where on earth am I supposed to put this massive bowl of jellied beef? Theres no space at all in...