Давно омріяна заміна мотокоси Клари Іванівни: стара вже зовсім віджила своє.

Лариса Дмитрівна давно мріяла замінити свою газонокосарку. Стара вже зовсім не годилася. І ось, нарешті, здійснилося! Привітний продавець сам завантажив яскраву коробку в її візок. Лариса Дмитрівна якось не задумалася, що доведеться самій цю коробку вивантажувати і якось запихувати в багажник.

Вона котила візок на стоянку, як раптом почула за собою приємний чоловічий голос:

— Дозвольте, я вам допоможу!

— Дякую, дуже доречно! — поправляючи зачіску, усміхнулася Лариса Дмитрівна.

Поки чоловік везти візок до її «Славути», вони встигли познайомитися. Чоловіка звали Олександром, йому нещодавно виповнилося шістдесят. Враховуючи вік Лариси Дмитрівни, а їй за місяць мало виповнитися сімдесят три — це був молодий чоловік.

— А моя жінка зірвалася та вилетіла, немов осінній вітер! — жестикулював Олександр, показуючи як це відбулося. — І тепер от, я сам-самісінький. Але працюю, так.

— Справді? А я на пенсії. А де ви працюєте? — запитала Лариса Дмитрівна, щоб підтримати розмову. Вона овдовіла майже тридцять років тому, і за цей час вже встигла побувати в стосунках, після яких вирішила, що краще їй жити самій. Ні від кого не залежиш, живеш собі для власного задоволення.

— Я-то? Працюю електриком. В керуючій компанії.

— Чудово. На такій роботі, мені здається, влаштувати особисте життя простіше простого! — підморгнула йому Лариса Дмитрівна.

— Ну що ви! Мені не абихто потрібен. Я шукаю жінку мудру, симпатичну. Як ви. Ваш телефончик я би взяв!

— Дякую, звісно, за лестощі, Олександре, але ні. Я більше на ці граблі не наступлю. Ось моя машинка. Зараз відкрию багажник.

Вона натиснула сигналку і відкрила багажник. Поки Олександр завантажував коробку, вона думала:

«А може, й справді, зважитися. Дати телефончик, але щоб без проживання. Просто проводити час разом. Чоловік, здається, не дурний. І в господарстві стало важко самотужки. На дачі постійно доводиться сусіда просити: то яблуню підрізати, то бочку на душ водрузити… А тут свій чоловік».

Немов прочитавши її думки, Олександр сказав:

— Напевно, важкувато самій? Іноді йдеш селищем, бачиш хатинку непоказну… і доріжка вся заросла. Там бабуся живе, і сама вже не може косями махати. Я, бува, допомагаю.

Лариса розгнівалась від цього порівняння. Яка така бабуся? І обкосити свої чотири сотки вона ще може.

— Добре, Олександре. Ось і допомагайте бабусям! Я ж поки, слава Богу, сама впораюся! Дякую вам за допомогу!

Вона зачинила багажник і сіла за кермо своєї маленької машини.

— Почекайте! А хто вам це все вивантажить? Коробка ж важка?! — крикнув він услід, але вона вже завела двигун і, зробивши вигляд, що не почула, з милою усмішкою помахала загадковому шанувальнику рукою.

«Все одно косарку лише на дачі вивантажувати, там сусіди — Василь чи Роман… допоможуть», — думала вона, дивлячись в дзеркало на все меншу фігуру Олександра.

Вона захотіла дістати смартфон, і тут її пробив холодний піт: сумки не було! Вона завжди клала її на пасажирське сидіння! А в сумці все: карточка, паспорт, смартфон, гаманець, ключі від квартири… Жах! Ось негідник цей Олександр! Заговорив її і вкрав сумку! Куди бігти? До поліції?! Там же мають бути камери на стоянці! Треба ж таке! Ні, ну треба ж! — Лариса Дмитрівна ледве не плакала.

Вона зупинилася й зробила глибокий вдих. «Спокійно. А то так і інфаркт можна отримати… так вдих… видих… я дістала з сумки ключі… глибокий вдих… вимкнула сигналізацію… видих. КУДИ Я ПОКЛАЛА СУМКУ??»

Олександр тужливо думав, що він нікому не потрібен. Навіть із пропозицією пари своїх рук, які, по розповідям деяких, були золотими. І тут він побачив, що червона, схожа на іграшкову, машина повертається.

«Передумала!» — подумав він.

Коли «Славута» пригальмувала біля нього, він галантно відчинив двері і був здивований, що жінка, якій він так люб’язно допоміг, була в обуренні.

— Поверніть сумку, Олександре! Інакше я змушена буду звернутися в поліцію! — накинулася на нього Лариса Дмитрівна.

— Я не розумію… — опешив чоловік.

— Вас, напевно, тут ціла банда? Один відволікає, інший тягне сумки з пасажирських сидінь! А я-то думала, ви — порядна людина!

Чоловік задумався. Мені здається, що ви, відкривши багажник, поклали сумку туди.

Лариса Дмитрівна тремтячими руками відкрила багажник. Сумка була там.

Вона схопила її, а тоді нервове напруження вилялося сльозами. Вона притулилася до чоловіка і, крізь сльози, сказала:

— Пробачте, заради Бога! Я так злякалася… Там все, все… Ох, яке полегшення!

— Буває. — усміхнувся Олександр. — Можливо, все ж зайдемо випити по чашці кави?

— Я не п’ю кави, мене від нього печія.

— Я і сам віддаю перевагу чаю. Але, може, по морозиву?

— Давайте завтра. Зустрінемося в міському парку, біля входу, о сьомій вечора. Добре?

— Прекрасно! Але, може, все ж дасте тепер свій номер? Раз я реабілітований у ваших очах?

— Може й дам. До завтра, Олександре. — помахала йому рукою Лариса Дмитрівна.

Вона їхала знайомими вулицями, настрій у неї був відмінний.

Головне, сумка знайшлася!

Наступного дня Лариса Дмитрівна довго думала, що одягти. У гардеробі було чимало вбрань, але їй хотілося виглядати особливо. Зрештою, вибрала світлу сукню в маленький квіточок, яка вдало підкреслювала її струнку фігуру, і накинула легкий жакет.

До сьомої вечора вона прибула в парк. Олександр вже чекав біля входу з невеликою коробочкою в руках.

— Доброго вечора, Ларисо Дмитрівно! Ось, це вам.

— Що це?

— Цукерки. Мені здається, ви любите шоколад.

— Дякую, вгадали, — усміхнулася вона.

Вони неспішно прогулювалися парком, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що у них багато спільного: обоє любили дачу, природу, книги. Олександр розповідав історії з молодості, Лариса Дмитрівна згадувала кумедні випадки з життя. Вони сміялися, наче старі друзі.

У якийсь момент вони підійшли до кафе з літньою терасою. Олександр запропонував морозиво, і Лариса Дмитрівна, трохи збентежуючись, погодилася.

— Ніколи б не подумала, що отак випадково можна зустріти хорошу людину, — зізналася вона.

— Я також. Ось така доля буває.

Після морозива він проводив її додому.

— Мені дуже сподобався вечір, — сказав Олександр, трохи бентежно.

— Мені теж.

— Може, повторимо? Наприклад, у суботу?

Лариса Дмитрівна задумалася. А чому б і ні?

— Давайте. Тільки вже до мене на дачу. Перевірю, чи вмієте ви рубати дрова.

Олександр розсміявся.

— Домовилися!

Так почалася їхня дружба, а потім і щось більше. Звісно, Лариса Дмитрівна не поспішала з висновками, але відчувала, що Олександр став для неї важливою людиною. А через кілька місяців, коли вона вийшла на подвір’я дачі і побачила, як він вправно косять газон її новою косаркою, зрозуміла — вона більше не одна.