З життя
Давно омріяна заміна мотокоси Клари Іванівни: стара вже зовсім віджила своє.
Лариса Дмитрівна давно мріяла замінити свою газонокосарку. Стара вже зовсім не годилася. І ось, нарешті, здійснилося! Привітний продавець сам завантажив яскраву коробку в її візок. Лариса Дмитрівна якось не задумалася, що доведеться самій цю коробку вивантажувати і якось запихувати в багажник.
Вона котила візок на стоянку, як раптом почула за собою приємний чоловічий голос:
— Дозвольте, я вам допоможу!
— Дякую, дуже доречно! — поправляючи зачіску, усміхнулася Лариса Дмитрівна.
Поки чоловік везти візок до її «Славути», вони встигли познайомитися. Чоловіка звали Олександром, йому нещодавно виповнилося шістдесят. Враховуючи вік Лариси Дмитрівни, а їй за місяць мало виповнитися сімдесят три — це був молодий чоловік.
— А моя жінка зірвалася та вилетіла, немов осінній вітер! — жестикулював Олександр, показуючи як це відбулося. — І тепер от, я сам-самісінький. Але працюю, так.
— Справді? А я на пенсії. А де ви працюєте? — запитала Лариса Дмитрівна, щоб підтримати розмову. Вона овдовіла майже тридцять років тому, і за цей час вже встигла побувати в стосунках, після яких вирішила, що краще їй жити самій. Ні від кого не залежиш, живеш собі для власного задоволення.
— Я-то? Працюю електриком. В керуючій компанії.
— Чудово. На такій роботі, мені здається, влаштувати особисте життя простіше простого! — підморгнула йому Лариса Дмитрівна.
— Ну що ви! Мені не абихто потрібен. Я шукаю жінку мудру, симпатичну. Як ви. Ваш телефончик я би взяв!
— Дякую, звісно, за лестощі, Олександре, але ні. Я більше на ці граблі не наступлю. Ось моя машинка. Зараз відкрию багажник.
Вона натиснула сигналку і відкрила багажник. Поки Олександр завантажував коробку, вона думала:
«А може, й справді, зважитися. Дати телефончик, але щоб без проживання. Просто проводити час разом. Чоловік, здається, не дурний. І в господарстві стало важко самотужки. На дачі постійно доводиться сусіда просити: то яблуню підрізати, то бочку на душ водрузити… А тут свій чоловік».
Немов прочитавши її думки, Олександр сказав:
— Напевно, важкувато самій? Іноді йдеш селищем, бачиш хатинку непоказну… і доріжка вся заросла. Там бабуся живе, і сама вже не може косями махати. Я, бува, допомагаю.
Лариса розгнівалась від цього порівняння. Яка така бабуся? І обкосити свої чотири сотки вона ще може.
— Добре, Олександре. Ось і допомагайте бабусям! Я ж поки, слава Богу, сама впораюся! Дякую вам за допомогу!
Вона зачинила багажник і сіла за кермо своєї маленької машини.
— Почекайте! А хто вам це все вивантажить? Коробка ж важка?! — крикнув він услід, але вона вже завела двигун і, зробивши вигляд, що не почула, з милою усмішкою помахала загадковому шанувальнику рукою.
«Все одно косарку лише на дачі вивантажувати, там сусіди — Василь чи Роман… допоможуть», — думала вона, дивлячись в дзеркало на все меншу фігуру Олександра.
Вона захотіла дістати смартфон, і тут її пробив холодний піт: сумки не було! Вона завжди клала її на пасажирське сидіння! А в сумці все: карточка, паспорт, смартфон, гаманець, ключі від квартири… Жах! Ось негідник цей Олександр! Заговорив її і вкрав сумку! Куди бігти? До поліції?! Там же мають бути камери на стоянці! Треба ж таке! Ні, ну треба ж! — Лариса Дмитрівна ледве не плакала.
Вона зупинилася й зробила глибокий вдих. «Спокійно. А то так і інфаркт можна отримати… так вдих… видих… я дістала з сумки ключі… глибокий вдих… вимкнула сигналізацію… видих. КУДИ Я ПОКЛАЛА СУМКУ??»
Олександр тужливо думав, що він нікому не потрібен. Навіть із пропозицією пари своїх рук, які, по розповідям деяких, були золотими. І тут він побачив, що червона, схожа на іграшкову, машина повертається.
«Передумала!» — подумав він.
Коли «Славута» пригальмувала біля нього, він галантно відчинив двері і був здивований, що жінка, якій він так люб’язно допоміг, була в обуренні.
— Поверніть сумку, Олександре! Інакше я змушена буду звернутися в поліцію! — накинулася на нього Лариса Дмитрівна.
— Я не розумію… — опешив чоловік.
— Вас, напевно, тут ціла банда? Один відволікає, інший тягне сумки з пасажирських сидінь! А я-то думала, ви — порядна людина!
Чоловік задумався. Мені здається, що ви, відкривши багажник, поклали сумку туди.
Лариса Дмитрівна тремтячими руками відкрила багажник. Сумка була там.
Вона схопила її, а тоді нервове напруження вилялося сльозами. Вона притулилася до чоловіка і, крізь сльози, сказала:
— Пробачте, заради Бога! Я так злякалася… Там все, все… Ох, яке полегшення!
— Буває. — усміхнувся Олександр. — Можливо, все ж зайдемо випити по чашці кави?
— Я не п’ю кави, мене від нього печія.
— Я і сам віддаю перевагу чаю. Але, може, по морозиву?
— Давайте завтра. Зустрінемося в міському парку, біля входу, о сьомій вечора. Добре?
— Прекрасно! Але, може, все ж дасте тепер свій номер? Раз я реабілітований у ваших очах?
— Може й дам. До завтра, Олександре. — помахала йому рукою Лариса Дмитрівна.
Вона їхала знайомими вулицями, настрій у неї був відмінний.
Головне, сумка знайшлася!
Наступного дня Лариса Дмитрівна довго думала, що одягти. У гардеробі було чимало вбрань, але їй хотілося виглядати особливо. Зрештою, вибрала світлу сукню в маленький квіточок, яка вдало підкреслювала її струнку фігуру, і накинула легкий жакет.
До сьомої вечора вона прибула в парк. Олександр вже чекав біля входу з невеликою коробочкою в руках.
— Доброго вечора, Ларисо Дмитрівно! Ось, це вам.
— Що це?
— Цукерки. Мені здається, ви любите шоколад.
— Дякую, вгадали, — усміхнулася вона.
Вони неспішно прогулювалися парком, розмовляючи про все на світі. Виявилося, що у них багато спільного: обоє любили дачу, природу, книги. Олександр розповідав історії з молодості, Лариса Дмитрівна згадувала кумедні випадки з життя. Вони сміялися, наче старі друзі.
У якийсь момент вони підійшли до кафе з літньою терасою. Олександр запропонував морозиво, і Лариса Дмитрівна, трохи збентежуючись, погодилася.
— Ніколи б не подумала, що отак випадково можна зустріти хорошу людину, — зізналася вона.
— Я також. Ось така доля буває.
Після морозива він проводив її додому.
— Мені дуже сподобався вечір, — сказав Олександр, трохи бентежно.
— Мені теж.
— Може, повторимо? Наприклад, у суботу?
Лариса Дмитрівна задумалася. А чому б і ні?
— Давайте. Тільки вже до мене на дачу. Перевірю, чи вмієте ви рубати дрова.
Олександр розсміявся.
— Домовилися!
Так почалася їхня дружба, а потім і щось більше. Звісно, Лариса Дмитрівна не поспішала з висновками, але відчувала, що Олександр став для неї важливою людиною. А через кілька місяців, коли вона вийшла на подвір’я дачі і побачила, як він вправно косять газон її новою косаркою, зрозуміла — вона більше не одна.
I’ve Had Enough of Impromptu Weekend Visits: How My Brother-in-Law’s Family Took Over Our Home (and My Life) Until I Finally Stood My Ground – Was I Wrong to Set Boundaries When Uninvited Guests Showed Up With Kids, Expected Meals, and Never Asked About Our Plans?
I’ve simply had enough of you lot turning up every weekend! Perhaps youve met the sort of person who genuinely...
How Can a Mother Do Such a Thing? She Sent Her Four-Year-Old Son to a Children’s Home Rather Than Get Him Treated – A Tale of Heartbreak, True Friendship, and a Second Chance at Family
How on earth do such mothers exist! She sent her own child off to a childrens home because she couldnt...
My Sister-in-Law Spent Her Summer at a Holiday Resort While We Renovated the House, and Now She Expects to Live in Comfort With Us We suggested pitching in together with my sister-in-law to renovate the family home, but she flatly refused, claiming she didn’t need it. Now she wants to move in with us because her half has no modern comforts—her own fault! The house belonged to my husband’s grandmother, and after she passed, it was split between my husband and his sister. It was old and neglected, but we decided to renovate and make it our home. It’s a semi-detached property with two entrances, so two families could live there comfortably without getting in each other’s way. The garden and outbuildings are shared, and both sides have the same number of rooms. The inheritance was sorted after we married, and everything went smoothly. My mother-in-law immediately declined her share—she was a city person through and through. She told her son and daughter to do as they liked. My husband and my brother-in-law scraped together enough to repair the roof and shore up the foundations. We wanted to keep going, but my sister-in-law threw a tantrum. She wanted nothing to do with this “shabby old cottage.” Her husband just kept his head down—he never argues with her. We planned to move in. The village was close to town, we had a car, and were sick of living in a cramped one-bedroom flat. Building from scratch would’ve cost a fortune. For my sister-in-law, the house was just a holiday destination—she’d pop over in summer to barbecue or relax. She told us not to count on her help. Over four years, we completely renovated our half: bathroom, heating, electrics, new windows, even a conservatory. We took out loans, but it was worth chasing our dream. We worked tirelessly, day and night. All this time, my sister-in-law jetted off on holidays, showing no interest in the house or her share. She lived for pleasure—until she had a baby and went on maternity leave. That was the end of her travels and her cash flow. Suddenly, she remembered her share. With a baby in tow, she wanted space and fresh air for him to run around. By then, our half was finished and we’d let out our old flat. We never touched her side, but it had deteriorated badly over the years. I don’t see how they could have stayed—no heating, outdoor loo, it was unliveable. Even so, she turned up with her suitcase and begged to stay “just a week”—I let her in. Her son is loud, and like her, she does whatever she wants with no regard for anyone else. I work from home, so it drove me mad; I moved in with a friend for a bit, who actually appreciated having someone look after her house while she was away. I ended up staying away almost a month. First at my friend’s, then my mum fell ill and needed care. Honestly, I forgot about my sister-in-law, assuming she’d long since gone home. Imagine my shock when I returned and found her still there, making herself at home. I asked when she planned to leave. “Why would I go anywhere? I have a small child and I’m comfortable here,” she replied. “We’ll take you back to town tomorrow,” I said. “I don’t want to go.” “You haven’t even bothered to clean your side, so back you go—this isn’t a hotel.” “You’ve no right to throw me out! This is my house!” “Your house is on the other side of the wall. Go stay there.” She tried to turn my husband against me, but he also told her she’d outstayed her welcome. She sulked and left. A few hours later, my mother-in-law started ringing: “You had no right to kick her out—it’s her property!” “She could have stayed in her own half, she’s the lady of that house,” my husband said. “With a child? There isn’t even heating or a proper loo! You should have looked after your sister.” My husband finally lost his patience and told his mum everything: how we’d offered to renovate together, how it would have cost less—and she’d refused. Why was everyone blaming us now? We offered to buy her out—she named a price so high we could have bought a brand new house for it. Not a satisfactory solution for us. Now there’s constant tension. My mother-in-law is perpetually offended. Alina is a nuisance. They visit rarely, but when they do it’s noisy parties, petty sabotage, and damages in the garden. We’ve decided to build a fence and completely separate our section. There’s no more compromise—that’s what my sister-in-law wanted.
My sister-in-law spent her holidays at a cosy seaside resort while we were knee-deep in renovating our house, and now...
She Thought Her Husband Had a Big Appetite—Turns Out His Sister Was Stealing Food from Their Fridge
So, picture thisIm standing in front of my fridge, door wide open, absolutely baffled where all the foods vanished to....
My Childhood Friend Came to Visit—She Chose Not to Have Children, Preferring to Live for Herself and Now at 60 Has No Regrets About Her Life Choices
An old childhood friend of mine came for a visit. She never had childrenshed decided long ago not to. She...
I Came to Visit Because I Missed You, But My Own Grown Children Feel Like Strangers – A Mother’s Story of Disappointment and Longing for Closer Family Ties
I arrived to visit, missing you, but children feel like strangers now Diary Entry Parents are meant to always care...
Move Over, We’re Planning to Live Here for the Next Ten Years: When Family Turns Up Expecting a London Flat, Entitlement, and Old Promises Come Crashing Down
Move Over, Well Just Live Here For Ten Years My mother-in-law paused for a moment, then declared, Oh, Jenny, Vals...
I’ve Had Enough of Uninvited Weekend Visits! How My Brother-in-Law’s Family Turned Our Home into Their Holiday Retreat—And How I Finally Took Back My Weekends Without Offending Anyone
Im absolutely fed up with you lot showing up every weekend! Perhaps youve come across that sort of person who...