Дідусю, вона досі лежить, – зворушливо промовила голосом крізь сльози.

Дідусю, вона все ще лежить там, — голос Марківни був жалісливий, крізь сльози. Вона оперлася на підвіконня й, приклавши чоло до скла, спостерігала. — Скільки часу вже там, навіть не поворухнулася!
— Може, вже й померла? — з неприхованою неприязню відгукнувся Семенович. — Якщо ж не рухається.
— Ні. Очі відкриті. І голову не опускає. Лежить, дивиться в одну точку, ні на що уваги не звертає. Сусід виводив свого собаку, тож вона навіть голови не повернула.
— Хвора, мабуть, — припустив Семенович. — Час прийшов, ось і відмирає. Якраз місце знайшла!
— Та ні ж! — Марківна з осудом глянула на чоловіка. — У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, бабуся жила. Літ на десять старша за нас. Учора поховали. Це її кішка. Хазяйку на кладовище, а кішку на вулицю. Ох, люди, люди…
Семенович пам’ятав ту бабусю. Був колись знайомий з її чоловіком, хоча друзями не були. При зустрічі кивали один одному головою на знак вітання. Це він організував чоловіків спорудити дитячий майданчик у дворі, хоча у його самого діти вже виросли.
Ще змайстрували кілька столів з лавками під березами — для дорослих. Вікові берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що на цьому місці колись шумів ліс.
Це було улюблене місце зустрічі чоловіків. Вільного часу у них вистачало пограти в доміно, партійку в шахи, а то й, гріха таїти, випити по чарці.
Дотепер старожили збираються під березами. Столи й лавки вже не раз міняли, а дерева так і ростуть, захищаючи старих від спеки.
— Учора, кажеш? — Семенович дивився в телевізор, пережидаючи настирливу рекламу під час футбольного матчу. — А діти що? Могли б забрати.
— Діти… — зітхнула Марківна. — Дітям, сам знаєш, крім квартири, більше нічого не треба. Все, що старим дороге, що бережемо як зеницю ока, вони викинуть на смітник. І наші речі, і фотографії рідних, що все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Таке життя зараз пішло. Але кішку навіщо? Це ж жива душа.
Марківна ще щось бурмотіла собі під ніс, промокаючи очі платочком. Тоді відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взулася і вийшла з квартири. Її не було хвилин п’ятнадцять. Вона повернулася, притискаючи до грудей осиротілу кішку, що безвладно висіла у неї на руках.
— Суди мене чи лаяй, але так не можу! — з порога заявила вона і опустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка, звичайна сіренька Муська, в кімнату не зайшла, а лягла біля дверей, так само байдужо втупивши погляд у порожнечу. Була вже літньою, років дванадцять не менше.
Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти. Марківна, засуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи, чим би нагодувати кішку.
Наступного ранку кішка виявилася на тому ж місці, але їжа з миски була з’їдена, а сама миска ретельно вилизана.
— Оце добре, — говорила лагідно Марківна. — Покуштувала їжу, значить жити хочеш. Значить, рано тобі ще до господині. А час мине — зовсім звикнеш до нас.
Але минав час, і кішка звикала важко. Лише за тиждень почала виявляти інтерес до господарів. Так само лежачи біля входу, вона підіймала голову і проводжала чи зустрічала їх байдужим поглядом.
Марківна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво говорила, намагалася смачно нагодувати. Але та їла лише вночі, коли господарі вже спали. Миску для туалету Марківна наповнила чистим піском і поставила в суміщений санвузол, двері якого тримала відкритими.
Семеновича це дратувало — він звик до порядку в домі і відкриті двері вважав порушенням цього порядку.
— Розліглась тут, — бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через лежачу кішку. — І місця більше нема?
Кішка не відповідала, лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Якось він навіть спіткнувся, повертаючись із магазину з покупками.
— Та що ж це таке! — обурився він. — Геть іди звідси! Он у кімнаті місця повно. Чого тут розляглась?
Кішка вислухала, підвелась з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і попрямувала до кімнати. Семенович і Марківна лише проводжали її поглядами. Тепер Муська весь день лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
— Та хоч це і кішка? — бурчав Семенович. — Старюха якась! Попоїсть, що дадуть, і спить на лежанці. Ні видно її, ні чути.
— Та що ти таке кажеш! — ображалася за кішку Марківна. — Сам подумай, скільки років вона жила разом з хазяйкою! Сумує за нею, певно. Адже все її життя з нею і було пов’язане. Ось і лежить, згадує щасливі деньки, таких більше не буде. Ось постарієш, житимеш з дітьми — та й сидітимеш у куточку, згадуватимеш молодість, та заважатимеш усім. Боже борони, щоб тебе не ганяли і не спотикалися об тебе!
Ця розмова розбурхала душу Семеновича. На Муську він почав дивитись інакше, уявляючи себе на її місці. Більше не лаяв і не погрожував виставити за двері.
Якось він навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціальний для кішок, хоча Марківна годувала бульйоном із супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
Одного з теплих літніх вечорів Марківна поверталася від дочки. Та попросила її посидіти з онуком — приболів, а за ним дивитися нікому, дорослі на роботі зайняті.
З онуком все в порядку, носиться по дому, як заведений — всім би хворим так. Посміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в які і сама втягувалась, заражаючись дитячим ентузіазмом.
Ввійшовши в квартиру, почула тихий голос чоловіка. Він докладно вів бесіду. З ким це він там?
— Життя, воно таке… Іноді здається — все! Легше лягти, та й померти, ніж пережити. А пройде час, і нібито все налагоджується, і знову жити хочеться. І дурні думки з голови виходять. Головне — пережити цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то й зовсім добре!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доносить свої міркування до Муськи! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, зрідка вставляючи муркотливе “Мряу”!
— І що, розуміє вона тебе? — єхидно запитала Марківна, трохи ображаючись на кішку. «От же ж, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не розмовляла».
— Авжеж! — переконано заявив Семенович. — До речі, звати її не Муська, а Матильда.
— Це вона тобі сказала? — засміялася Марківна.
— Вона. Правда ж, Матильда?
— Мряу! — кішка торкнулася носом плеча Семеновича.
— Іди краще до магазину, — Марківна не втримала усмішку. — Мука закінчилася, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенович, не відповідаючи, підвівся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марківни не сховалось, як кішка проводила його закоханими очима.
Він скоро повернувся, прикупивши упаковку муки і пару пакетиків корму.
— Збирайся, старенька, там чоловіки в доміно грають. Підемо й ми, давно під березами не був.
— Та ти жартуєш, старий! — Марківна ошелешено дивилася на чоловіка. — Я в їхнє доміно навіть грати не вмію. Чого вигадав!
— Про тебе й мова не йде, — спокійно відповів Семенович. — Це я — Матильді…
Марківна, просіваючи муку, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік прямує через двір до берез, а поруч із ним, піднявши хвіст трубою, дріботить кішка, інколи піднімає мордочку і щось запитує. А Семенович їй відповідає, ретельно жестикулюючи. На повному серйозі!