Діти далеко: поруч лише на святах

В горлі клубок: наші діти за кордоном, бачимося лише на свята

Як же мені їх не вистачає!

Люди навколо часто кажуть мені: «Ти маєш радіти! Син влаштував своє життя в Канаді, у нього родина, стабільність. Хіба це не щастя?»

Так, я радий. Звісно, я радий. Як інакше? Адже що ще може хотіти батько для своєї дитини, окрім як бачити її щасливою?

Але чому тоді ночі без сну? Чому щовечора дивлюсь у вікно, сподіваючись, що дивом почую знайомі кроки біля дверей? Чому серце стискається від болю, коли бачу сусідських внуків, що граються у дворі, а мій – десь там, за океаном?

Я не бачив, як мій онук зробив перший крок. Я не чув його перші слова. Монітори й екрани не дозволяють обійняти його, не можу взяти за руку й піти на прогулянку осіннім парком, не можу вчити його кататися на велосипеді. Все, що у мене є – це кілька пікселів на екрані і голос, що з кожним тижнем здається все більш далеким, чужим.

«Усі ми в одному човні»

Нещодавно вийшов до парку, сів на стару дерев’яну лавку, де вже зібралася компанія таких же, як я. Літні люди, які пройшли через багато чого, але так і не звикли до найстрашнішого – самотності.

Розговорилися. Кожному було що сказати, адже в усіх однакова історія.

— У мене дві доньки, — розпочала суха жінка з сивим волоссям. — Старша вже п’ятнадцять років живе у Швеції, молодша сім років тому поїхала в Іспанію. Раніше хоч приїжджали, а тепер… Усе справи, турботи. Обіцяють влітку приїхати, але щоразу щось заважає.

Інша, повніша жінка з добрим обличчям, усміхаючись, розповідала:

— Моя онучка вже в першому класі, німецьку знає краще за українську. Син із дружиною будинок у Берліні купили, там у них все чудово. Цього року вже десять років, як вони переїхали до Німеччини. А я їжджу до них узимку, а влітку вони до мене… Ну як до мене? На пару днів у село заїдуть — і назад.

Слухаю, мовчу, лише ковтаю клубок у горлі.

Третя жінка зітхнула, дивлячись кудись вдалечінь:

— А я вже три роки не бачила своїх онуків. У Канаді вони. Все рідше і рідше приїжджають. Кажуть, дорого, далеко… Я вже й літати не можу, ноги не тримають. В’яжу їм светри, шкарпетки, шарфи – знаю, що там холодно. А вони усміхаються через екран: «Дякую, бабусю, ти у нас золота». Тільки от мої речі так і лежать у мене в шафі – ніхто їх не носить, не гріють вони нікого.

Життя на відстані

Хтось отримує від дітей дорогі ліки, хтось — сто євро на місяць на допомогу. У когось сину не дають відпустку на свята, і він не зможе приїхати на Різдво, а хтось з тугою в очах чекає, коли невістка привезе онуків хоч на кілька тижнів.

— А я ось заздрю вам, — несподівано сказала худенька жінка років шістдесяти. — У вас хоч діти влаштувалися. А мій син — без роботи, невістка копійки отримує. Вони нікуди не виїхали, але живуть так, що краще б поїхали… Уся їхня надія — на мої консервації, за літо накручую по триста банок компотів, огірків, варення. А що робити? Без цього не протягнуть.

І ось я сиджу, слухаю і відчуваю, як всередині все стискається. Чому так? Чому доля наших дітей — це життя далеко від нас?

Ми радіємо їхнім успіхам, пишаємося ними, але не можемо обійняти їх, коли важко. Ми не можемо дати їм батьківську пораду за чашкою чаю на кухні, не можемо просто посидіти поруч, мовчки, але так, щоб відчути один одного.

А що далі?

Ми старіємо. Наші діти стають чужими, їхні світи для нас невідомі. Вони не знають, як ми живемо. А ми не знаємо, якими вони стали.

І ось настане день, коли вже не буде дзвінків по скайпу, не буде тих рідкісних зустрічей на свята. Пройде трохи часу – і вони прилетять, але вже не до мене, а на моє прощання.

А так хочеться ще хоч раз міцно обійняти сина, заглянути в очі онукові і сказати: «Запам’ятай, дід тебе любить».

Але час минає. І хто знає, чи встигнемо ми…