Діти здивували: вони прийняли зраду матері, а я страждав, як ніколи!

Вчинок дітей мене приголомшив: вони прийняли зраду матері, а я страждав, як ніколи!

Коли життя руйнується, ніхто не попереджає заздалегідь.
Тепер я знаю, як улаштований цей світ. Сьогодні ти на вершині, впевнений у своєму майбутньому, у своїй родині, у своїх дітях. А завтра все, що ти будував роками, перетворюється на руїни, і ти залишаєшся серед них, не розуміючи, де припустився помилки.

Я завжди вважав, що родина — це найголовніше. Вірив, що любов можна зберегти, якщо боротися. Вірив у своїх синів, у те, що вони завжди будуть на моєму боці.

Але все стало інакше.

Я боровся за родину, але зазнав поразки.
Моя дружина Наталія була для мене всім. Ми прожили разом більше 20 років, виростили двох синів.

Я ніколи не думав, що одного дня її серце займе хтось інший.

Коли я дізнався про зраду, не міг повірити. Я не влаштовував скандалів, не бив посуд, не здіймав сцен.

Я просто вирішив боротися.

Я вірив, що любов можна повернути.

Що я помилявся, стало зрозуміло, коли наші дорослі сини вперше заговорили про це.

Я думав, вони підтримають мене.

Я очікував, що вони скажуть матері, що вона робить помилку, що вона руйнує родину.

Але натомість почув:

— Тату, чому ти так переживаєш? Вона ж щаслива. Та й Льоша (її коханець) — нормальний чоловік. Піклується про неї, любить її.

Я заціпенів.

Я не знав, що сказати.

Я не знав, що відчувати.

Вони не намагалися її зупинити.

Вони не вважали, що це зрада.

Вони просто прийняли це як факт.

— Ти сильний, тату, — сказав молодший син. — Ти впораєшся. Знайдеш когось ще.

Найбільше в той момент мені хотілося закричати: «Ви взагалі розумієте, про що говорите?»

Але я мовчав.

Тому що зрозумів — боротися більше нема за що.

Розлучення, самотність і порожнеча.
Ми розлучилися.

Наталія пішла до Льоші. Через пів року у них народилася дочка.

Я залишився в нашій великій квартирі сам.

Три роки я жив минулим.

Переглядав фотографії, згадував, шукав відповіді.

Я питав себе, що зробив не так. Де був той момент, коли мій щасливий шлюб перетворився на кошмар?

Діти приїжджали все рідше.

Дзвонили лише запитати, чи я живий.

Я був їм більше не потрібен.

Я був нікому не потрібен.

І в певний момент я змирився.

Зустріч, якої я не очікував.
Я зустрів Діну випадково.

Вона теж пережила своє горе – нещодавно втратила чоловіка.

Ми не були схожі, у нас не було нічого спільного.

Але її спокій та доброта змусили мене замислитися: може, не все ще втрачено?

Вона не намагалася втішати мене словами. Вона просто була поруч.

Я думав, що не зможу знову відчувати.

Але її терпіння, її турбота, її легкі посмішки змусили мене повірити: у житті ще є для мене подарунок.

Ми стали більше часу проводити разом.

Поступово я зрозумів, що хочу бачити її щодня.

Що хочу піклуватися про неї.

Що мені знову є заради кого прокидатися вранці.

Любов може прийти, коли її не чекаєш.
Зараз я живу з Діною в її домі.

Я не знаю, коли саме зрозумів, що люблю її.

Це сталося непомітно.

Вона стала моїм порятунком.

Тихою гаванню, де немає болю, зради та страху.

І якщо Бог дасть нам час, я хочу провести поруч з нею всі роки, які у мене залишилися.

Тому що любов — це не лише пристрасть.

Це також і довіра.

Це те, що приходить, коли ти вже не чекаєш.

І якщо доля дає тобі другий шанс — головне, не злякатися і не відвернутися від нього.