Дівчинка і таємнича гостя в cмутному світлі маленької кімнати

Маленька Оленка, щоб ніхто не помітив, потихеньку спостерігала, як батько заводить у її невеличку кімнату стареньку жінку. Жінка була невисокого зросту і вся в зморшках.
— Так, мамо, тут, звісно, не так просторо, як у тебе, але інші умови значно кращі: опалення центральне, вода сама тече — нікуди не треба ходити й носити її, туалет теплий. А коли ми твій будиночок продамо й купимо собі квартиру більшу, то і в тебе буде багато місця — виділимо тобі окрему кімнату.
— Ой, а чого ж ліжко таке маленьке? — голос бабусі був ледь чутний, але дуже добрий. — Навіть я зі своїм зростом не вміщуся…
— А! Це Оленчин, твоєї внучки. Ти не бійся, ми тобі з хлопцями інше ліжко принесемо, більше!
— Так місця зовсім не залишиться!
— А ти, хіба, тут бігати-стрибати хочеш? Ти ж не дитина! — добродушно засміявся батько. — Нічого, якось поміститеся!
— А Оленка це…
— Так! — голос батька раптом став суворим. — Донька Катерини.
— І твоя, — м’яко поправила старенька, не злякавшись грізного голосу сина й додала, — царства небесного Катерині.
Оленка інтуїтивно перехрестилася.
Мама була дуже красива й дуже добра. Вона сильно любила свою донечку, яку назвала в честь улюбленої героїні з одного з романів, які читала взахлеп. Оленка пам’ятала, як мама раділа, коли приходив її коханий, батько Оленки, Іван. Батько теж завжди був добрий і веселий. Дарував Оленці іграшки й саджав на коліна.
Але одного дня це все зруйнувалося. Мама не прокинулась. Оленка не розуміла, що відбувається. Чому всі плачуть і жаліють її. Чому батько ходить чорніший за хмари й не звертає на неї уваги. Страшне слово “померла”, яке промовляв майже кожен, хто приходив до них додому, переслідувало Оленку, хоч вона й не розуміла, що це означає.
Потім вони довго їхали з батьком на його машині. Він мовчав і не відповідав на її запитання. Нарешті, не витримав, зупинився.
— Немає більше мами, Олю! І не буде! Будеш жити зі мною й моєю родиною! У тебе є ще два брати.
Оленка трохи заспокоїлася. Але коли вони увійшли в квартиру до батька, їх зустрів пронизливий крик якоїсь розпатланої жінки:
— Нащо мені твоя байстрючка? Завів — сам і займайся нею! Не кидай на мене свого виплідка!
Оленка стояла, притиснувшись до стіни. На крики вийшли два хлопці, ровесники років дванадцяти. Вони недоброзичливо дивилися на дівчинку.
— Ей, ти хто? — запитав один із них. — Що за опудало?
А другий просто підійшов і відібрав у неї сумку. Розстебнув її й висипав вміст на підлогу.
— О! Що тут у нас? Фу! Ганчір’я якесь! Ти його на смітнику знайшла чи що? — почав топтати дівчинчині речі ногами.
Оленка заплакала. На крик прибігли батько з галасливою жінкою.
— Ось, будь ласка! — знову заверещала жінка. — Щойно зайшла в дім, відразу скандал учинила. Чого ти кричиш, ненаумисниця?
Оленка перевела налякані, зі сльозами очі на батька. Той, оцінивши ситуацію, холодно кинув:
— Марш у кімнату! А ти, — звернувся він до Оленки, — іди за мною!
Дівчинка слухняно пішла за батьком. Натяги жінки їх переслідували:
— Оленко! — вони увійшли в малесеньку кімнатку з маленьким віконцем, яка раніше, мабуть, була комірчиною. — Так сталося, що твоя мама померла. Ти будеш жити зі мною й моєю родиною. Ця жінка — моя дружина. Звуть її Олена. А хлопчики — сини, Максим і Коля. Постарайся знайти з ними спільну мову.
Батько залишив її, але ненадовго. Незабаром він приніс маленьке стареньке ліжко і таку ж тумбочку.
— Влаштовуйся!
Життя Оленки кардинально змінилося. Як вона не старалася, сім’я батька так і не прийняла її. Тітка Олена при вигляді дівчинки починала сердитись і кричати, що посадили їй на шию нагуляну дитину. Хлопці намагалися якомога болючіше щипнути або вдарити дівчинку. Незабаром Оленка зрозуміла, що їй краще не виходити з свого куточка, поки хтось є вдома. Вона всі дні сиділа у своїй кімнатці й гралася старою лялькою — всім, що залишилося їй від минулого життя.
Іноді хлопці заходили до неї й починали знущатися, але після того, як їх побачив батько і всипав добряче ременя, хлопці не підходили до її дверей. Зате відривалися на повну, коли вона змушена була виходити з свого притулку: у туалет, вмитися або поїсти. Годували її теж не з усіма, і не тим, що інших. Оленка відчувала запах млинців, які готували на сніданок, але їй діставалася вівсяна каша на воді й пустий суп. Лише іноді батько крадькома давав їй декілька цукерок.
Оленка мріяла швидше піти в школу, щоб хоч з кимось поспілкуватися й знайти друзів. Але до школи залишалося ще дуже довго.
І ось ця бабуся — її нова сусідка. Оленка забилася в куток свого ліжечка й потихеньку спостерігала, як влаштовується бабуся. Як батько з хлопцями втискується в її комірчину зі стареньким диваном і невеликим шафою. Після всього встановлення, в кімнатці зовсім не залишилося місця для якихось пересувань.
— Ну що, давай знайомитися, — промовила старенька, сідаючи на диван, — я, тьотя Клава, мама твого батька, так би мовити, бабуся. Можеш так мене й називати.
— Оленка. — тихо сказала дівчинка.
Вона не хотіла спілкуватися з цією бабусею. Не вірила, що та може бути до неї доброю.
Як би то не було, але вони зрештою подружилися. Їх об’єднало те, що обидві родину батька їх ненавиділи. Правда, в очі тьоті Клаві свої претензії ніхто не висловлював, але Оленка чула, як тьотя Олена бурчала, що батько навісив на неї ще й божевільну стареньку. А хлопці намагалися якось нашкодити бабусі. То окуляри у неї вкрадуть і розіб’ють, то чай прольють, то в капці насиплють кнопок. Щоправда, їла старенька разом з усіма, на кухні. І це її дуже дивувало.
— Петю, а чому Оленку за стіл не саджаєте? — запитала вона, коли помітила, що дівчинка їсть у себе в кімнаті.
— То ж місця нема! — відповіла за сина дружина.
— Як це нема? Он, я можу посунутися, хлопці.
— Ще чого! — скривився бойовий Максим. — Не вистачало ще всяких знайд за стіл садити!
— Що ж ти таке кажеш? — ахнула бабуся Клава. — Вона ж сестричка твоя рідна!
— Петре! — заволала Олена. — Будь ласка, поговори зі своєю матір’ю! Це не її справа, як ми виховуємо дівчинку!
— Мамо… — почав Петро, але вона його перебила.
— Я бачу, Оленка у вас тут як звірочка живе. Ви її й годите відповідно. А в чому винна дитина? Що ти від дружини загуляв? Хоча я тепер розумію, чому!
— Петре! — скрикнула Олена. Чоловік знову спробував щось сказати матері, але та підняла руку:
— Я зрозуміла! Не хочу більше з вами за одним столом сидіти!
Клавдія піднялася й пішла з кухні. Повернувшись, додала:
— Безсоромні!
Вночі Оленка тихенько, щоб нікого не розбудити, кралася в туалет. Вона знала, що якщо її хтось почує — буде несолодко! Батько спить міцно і не почує, як її нишком будуть бити. Раптом вона почула пристрасний шепіт Олени.
— Петре! Коли ти продаси хату? Сил моїх немає! Мало того, що свого виплідка приволік, так ще й свою божевільну матір на мене навісив! А про дітей ти подумав? Про своїх, законних дітей? Як їм жити в такій атмосфері?
— Я що, винен, що до нотаріуса запис? — почула дівчинка відповідь батька. — Зараз оформимо довіреність — і все, можна продавати!
— І відправ, будь ласка, свою матір куди-небудь!
— Куди? Я пообіцяв, що вона буде жити з нами!
— Тільки через мій труп! Ти-то весь день на роботі! А я змушена терпіти все це! Відправ її в дім для літніх людей!
— Ну добре! Вирішимо це питання!
— І з дівчинкою потрібно щось вирішувати! Їй тут не місце! Хоча й дочка вона тобі, але, мабуть, у матір пішла: якась дика. Може у неї психічна хвороба! Звідки ти знаєш? Ти ж не постійно був з ними!
— Ладно! — було чути по голосу, що батько засинає.
Забувши про туалет, Оленка вибігла назад до своєї кімнатки.
— Бабо! Бабуся! Бабусю Клаво! — голосно нашепотіла вона, розштовхуючи стареньку, що спала. Та злякано відкрила очі й сіла.
— Що трапилося? Раз ти мене вперше назвала бабусею, значить щось серйозне!
— Вони хочуть тебе в дім для старих! Твій будинок продадуть, гроші заберуть, а тебе туди, взагалі, — плутаючись у словах, нашепотіла дівчинка.
— Ось як! А ти звідки дізналася? — поцікавилася старенька, строго поглянувши на неї.
Оленка злякалася, що зараз отримає за те, що підслухала, і заплакала. Клавдія теж злякалася.
— Ну добре, добре, що ти? Я ж так! Не бійся! Підслухала? — дівчинка кивнула. — Ну й молодець! Дякую, буду знати! А тепер лягай, поспіш.
Вранці Оленка прокинулась від крику. Кричала Олена, називаючи всіх поганими словами й клянячи, на чому світ стоїть, Клавдію, а та спокійно складала в матер’яну сумку свій одяг і говорила:
— Вам від мене тільки гроші були потрібні. А мене хотіли викинути за непотрібністю! Не буде так!
Побачивши, що Оленка прокинулася, Клавдія задумливо поглянула на дівчинку й раптом скомандувала:
— Ну ж бо, збирайся, Оленко! Зі мною поїдеш!
Дівчинка не змусила себе чекати, швидко почала збирати свої нехитрі пожитки. У квартиру вбіг покликаний з роботи Петро.
— Мамо! Що відбувається? Куди це ти зібралася? — побачивши повністю одягнену дочку, він закричав на неї: — А ти куди намірилась?
— Вона поїде зі мною! — твердо сказала Клавдія. — В село! Я не дозволю знущатися над дитиною! А будеш опиратися, зателефоную Сашкові й усе йому розкажу!
Олександр був молодшим братом Петра і, до всього, хорошим юристом. Петро його побоювався. Він замовчав і сів на стілець.
Клавдія, взявши за руку дівчинку, покульгала до дверей. Обернувшись, докірливо похитала головою:
— Безсоромні!
***
Оленка вийшла на ґанок покликати кішку Муру, що загубилася. Ось уже півроку вона жила у бабусі Клави і у всьому намагалася їй допомагати. Бабуся була дуже добра і смачно пекла млинці.
— Мурка! Мурка! Ну куди ти знову втекла? У тебе скоро кошенята з’являться, а ти все гуляєш!
До будинку під’їхала велика гарна машина. З неї вийшли молодий чоловік і красива жінка. Вони подивилися на Оленку, яка уважно їх розглядала, і весело запитали:
— Гей, принцесо! Не знаєш, господарі вдома?
— Ну я господиня! — відважно повідомила дівчинка. — Що потрібно?
— А бабуся Клава, часом, не з тобою живе, господиня? — чоловік підійшов і дістав з сумки, яку тримав у руці, шоколадку. Протягнув її Оленці.
— З нею, з нею! — почувся радісний голос бабусі. — Сашенько, Оленко, як я рада! Заходьте!
— Пішли, господиня? — чоловік, якого бабуся назвала Сашенькою, весело підморгнув Оленці.
Через кілька хвилин усі пили чай із гарним і смачним тортом, привезеним гостями, й весело балакали. Сашенько виявився молодшим сином бабусі Клави, а Оленка — його дружиною.
Увечері Оленка пішла показувати Олені село, а Олександр сів на ґанок поруч із матір’ю.
— Хто це? — кивнув він услід Оленці. Клавдія все йому розповіла. Чоловік похитав головою. — Ніколи мені не подобалася ця Олена. Зла, жадібна і хлопців такими ж виховала!
— Ну а ваш Костик як? — схаменулася бабця.
— Добре. Ось, відправили в табір, а самі вирішили до тебе на тиждень. Ти не проти?
— Так що ти таке кажеш, синку?
Увесь тиждень Оленка була на вершині блаженства. Її тітка і дядько не відходили від неї ні на крок. Вони разом ходили в ліс, на річку, в сільський магазин, де Оленці скуповували всі солодощі, які вона бачила. Але підходив день розлуки. Оленці було дуже сумно прощатися з новими родичами.
— Ви ж ще приїдете? — запитувала вона по черзі то Олександра, то Олену.
— Звичайно, принцеса! — усміхався чоловік і брав її на руки, а Олена цілувала її в щоку.
У останній вечір, коли дівчинка вже заснула, вся трійця сиділа за столом і тихо шепотілася.
— Ви впевнені? — занепокоєно запитувала Клавдія. — Я не хочу, щоб дитина знову страждала!
— Мамо! Ну ти що? Ми дуже полюбили її! Особливо Олена. Та й Костя буде щасливий мати маленьку сестричку!
— Ну дивіться! Якщо що — краще повертайте її назад, до мене!
Вранці Оленка прокинулась від того, що хтось на неї дивиться.
— Дядьку Сашко, ти чого? — здивувалася вона.
— Та ми тут із тіткою Оленкою подумали, а може ти до нас у гості хочеш?
Оленка розгублено завмерла.
— А як же бабуся Клава?
— А вона тебе зачекає. Та й ніколи їй — Мурка скоро кошенят принесе.
— Ой! А можна?
— Треба!
***
Минуло два роки.
— Бабусю! Ура! Канікули! Ми з Костею їдемо до тебе! На все літо! — гучно кричала в слухавку Оленка. — Ти рада?
— Звісно! — сміялася Клавдія, відводячи трубку від вуха. — Батьків-то візьмете?
— Ні! Ми самі! Вже великі!
Клавдія поклала слухавку й просльозилася. Поїхавши від неї два роки тому, Оленка так і не повернулася. Син із невісткою її удочерили, і вона приїжджала до неї лише на свята й канікули. Дівчинка дуже сильно полюбила свою нову родину і вони відповідали їй цілковитою взаємністю.
Клавдія змахнула сльозу й поспішила на кухню, ставити тісто на пироги…