До мами в гості.

Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчик п’яти років і гірко плаче.

– Чого ти плачеш? – питаю.

А він відповідає:

– Я до бабусі приїхав. Пішов у двір гуляти, повернувся, а вона двері не відчиняє.

Я кажу:

– То чого тебе так розібрало? Бабуся, мабуть, в магазин вийшла, зараз повернеться.

А він реве, аж тремтить. Такий маленький, аж жалко дивитися.

– Як тебе звати?

– Ро-о-ома…

– З якої ти квартири?

– З вісімнадцятої…

А у вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила до дверей – тиша. Ну не залишати ж плачучого хлопчика в під’їзді.

– Ходімо, – кажу, – Романе, в гості. А бабусі записку залишимо в дверях.

Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я написала записку: “Рома в кв. 28”. Спустилася, сунула в дверний проріз.

Повертаюсь, Рома вже з моїм дорослим сином машинки по підлозі ганяє, все добре. Умила його, питаю:

– Борщ будеш?

– Буду.

Навернув тарілку борщу, тільки ложка миготіла.

– На друге голубці. Будеш?

– Буду.

Апетит завидний, не причепишся. Два голубці з’їв вмить.

– Тобі компот чи сік?

– Мені чай.

Я трохи здивувалася, бо коли мені було 5 років і в хаті був компот чи сік, то ніхто б не змусив пити чай. Ну гаразд.

Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортиком, Рома з чоловіком розмовляє. Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яка їх швидкість та інше важливе.

Прийшла моя мама. Пояснюю їй появу гостя. Мама каже:

– Дивно. У 18-й квартирі живе дівчина твого приблизно віку.

Я нічого дивного в цьому не побачила. Чотирьохдесятирічна жінка цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить.

Мама визнала мій аргумент цілком переконливим і теж кинулася розважати гостя. Витягла коробку з іграшками, і тут у них пішло весілля.

Приблизно через годину лунає дзвінок у двері. Відкриваю – на порозі жінка мого приблизно віку (добре за п’ятдесят, якщо не лукавити – дякую, добра мама).

– Добрий день, – каже. – Я ось з роботи приїхала, а у дверях записка. Ви, мабуть, квартирою помилилися?

Мене насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. А те, що ім’я Рома їй нічого не говорить, взагалі вибило з колії.

– У вас онук не губився, випадково? – питаю.

– У мене онуків ще немає, – відповідає.

Так. Пазл не складається. Повертаюся в кімнату. Там всі зайняті справою: мама кладе кубики в самоскид, чоловік прив’язує до нього мотузку, начальник транспортного цеху Рома дає всім вказівки.

– Романе, – кажу я, – ти з якої квартири?

– З вісімнадцятої, – не відриваючись від завантаження і транспортування, відповідає Рома.

– А цю тітку ти знаєш?

Рома обертається, ледь дивиться на господиню 18-ї квартири, байдуже кидає “Ні” і повертається до справ.

– І вона тебе не знає, – кажу я. – Хоча живе в тій самій 18-й квартирі.

Грузчик і водій самоскида завмерли на місці й дивляться на Рому зі здивуванням.

– Не живе, – заспокоює нас Рома і намагається продовжити гру.

Всі мовчки переводять погляд з Роми на жінку мого приблизно віку.

– Я живу в вісімнадцятій, – перелякано бурмоче вона. – Але це не мій хлопчик, чесно слово, не мій.

Я можу зрозуміти, чому вона так злякалася: у моєї мами таке обличчя, ніби вона от-от запустить в неї кубиком і переїде самоскидом.

– Стоп гра, – кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ромою. – Давай спочатку. Ти звідки до бабусі приїхав?

– З Львова.

– А свою адресу у Львові знаєш?

Називає адресу: вулицю, дім, квартиру.

– А бабусину адресу знаєш?

Називає адресу бабусі і пазл складається. Маленький бешкетник ганяв з друзями у своєму дворі і, в процесі гри, вони непомітно перемістилися у сусідній двір. Потім друзі розбіглися по домах, ну і наш герой пішов додому, бо що йому одному на вулиці робити. Дома типові, як дві краплі води подібні. Замість бабусиного дому він прийшов до нашого. У двері постукав – йому не відчинили. Він злякався і заплакав. Оце і вся справа.

Сунули Ромі машинку на добру довгу пам’ять, взяли на руки і понесли до бабусі, яка там, напевно, вже вся сива, якщо взагалі жива. Прибігаємо в сусідній двір. Чуємо вдалині голос, що ніжно кличе: “Рома! Ромааа! Ромаааан!”.

Біжимо на цей голос. Бачимо до смерті налякану жінку мого приблизно віку (після святкування 60-річного ювілею ще не всі букети зів’яли).

– Ваш?

– Наш!

І зі сльозами кидається на груди одразу нам усім.

Заспокоїли, пояснили ситуацію, посміялися. У бабусі сміх був нервовий, треба сказати. А Ромі хоп-хни, у нього нова машинка, чого ви там всі кричите, не даєте зосередитися на грі. Бабуся так розсипалася з подяками, що ми поспішили ретируватися, поки вона зовсім не розсипалася.

Даємо задній хід, чуємо, вона каже:

– Рома, ходімо швидше обідати, ти ж голодний.

– Я вже поїв, – відповідає Рома, возячи машинкою по асфальту.

– Він вже поїв, – підтверджую я, обертаючись. – Перше, друге і чай.

– А треба ж! – дивується бабуся. – Він так погано їсть, просто ложку супу в нього не запхати.

Я здивовано піднімаю брову, згадуючи, які порції уплітав за обидві щоки Рома, а він відволікається, нарешті, від машинки і гукає нам:

– Папа! Я завтра ще прийду!