До мами в гості.

Відвідали ми маму. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчик п’яти років і гірко плаче.

– Чого ревеш? – запитую.

А він відповідає:

– Я до бабусі приїхав. Пішов у двір погратись, повернувся, а вона двері не відчиняє.

Я кажу:

– Ну і чого ти соплі розпустив? Бабуся, напевно, вийшла в магазин, зараз повернеться.

А він плаче, аж трясеться. Маленький такий, аж серце розривається.

– Як тебе звати?

– Ро-о-остик…

– З якої ти квартири?

– З вісімна-а-адцятої…

А в вісімнадцятій квартирі нові мешканці, ще їх не знаю.

Подзвонила туди – ні звуку. Не залишати ж плачучого малюка на сходах?

– Ходімо, – кажу, – Ростик, у гості. А бабусі записку в дверях залишимо.

Прийшли додому.

Поки чоловік його розважав, я написала записку: “Ростик є у кв. 28”. Спустилася, поклала в дверну щілину. Повертаюся, Ростик вже з моїм старшим хлопчиком машинки по підлозі ганяє, все добре.

Умила його, питаю:

– Борщ будеш?

– Буду.

З’їв тарілку борщу, ложка тільки миготіла.

– На друге голубці. Будеш?

– Буду.

Апетит чудовий, не причепишся. Два голубці вмів без зупинки.

– Тобі компот чи сік?

– Мені чай.

Трішки здивувалася, бо коли мені було 5 років і в домі був компот чи сік, мене б ніхто не змусив пити чай.

Ну добре.

Сидимо, п’ємо чай із вафельним тортом, Ростик з моїм чоловіком бесіду веде.

Обговорили всі чоловічі питання: які бувають марки машин, яку швидкість розвивають.

Приходить моя мама.

Пояснюю їй появу гостя.

Мама каже:

– Дивно. У 18-ій квартирі живе дівчина твого віку.

Я нічого дивного в цьому не побачила.

Сорокарічна дівчина цілком може бути бабусею п’ятирічному онукові.

Мама вважала мій аргумент переконливим і теж кинулася розважати гостя.

Витягла коробку з іграшками і у них почалося веселощі.

Приблизно через годину дзвінок у двері.

Відкриваю – на порозі дівчина мого віку.

– Доброго дня, – каже. – Я з роботи приїхала, а у мене в дверях записка. Можливо, помилилися квартирою?

Меня насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. А те, що ім’я Ростик їй нічого не каже, взагалі вибило з колії.

– У вас онук не загубився випадково? – запитую.

– У мене онуків ще немає, – відповідає.

Так. Пазл не складається.

Повертаюся до кімнати.

Там всі зайняті справою: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до цього самоскида мотузку, начальник транспорту Ростик роздає всім вказівки.

– Ростик, – кажу я, – ти з якої квартири-то?

– З вісімнадцятої, – не відриваючись від процесу навантаження і транспортування відповідає Ростик.

– А цю тітку ти знаєш?

Ростик обертається, мимохіть дивиться на господиню 18-ої квартири, байдуже кидає “Ні” і повертається до справ.

– І вона тебе не знає, – кажу я. – Хоча живе у вісімнадцятій квартирі.

Вантажник і водій самосвала завмирають на місці і з подивом дивляться на Ростика.

– Не живе, – заспокоює нас Ростик і намагається продовжити гру.

Усі мовчки переводять погляд з Ростика на дівчину мого віку.

– Я живу у вісімнадцятій, – злякано бурмоче вона. – Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.

Я можу зрозуміти, чому вона так налякана: у моєї мами таке обличчя, ніби вона от-от кине в неї кубиком і переїде самоскидом.

– Стоп гра, – кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ростиком. – Давай-но спочатку. Ти звідки приїхав до бабусі?

– З Львова.

– А свою адресу у Львові знаєш?

Називає адресу: вулицю, дім, квартиру.

– А бабусину адресу знаєш?

Називає бабусину адресу і пазл складається.

Маленький бешкетник бігав з друзями у своєму дворі і під час гри вони непомітно перемістилися у сусідній двір.

Потім друзі розбіглися по домівках, ну і наш герой пішов додому, чого йому одному на вулиці робити.

Доми типової забудови, як дві каплі води один на одного схожі.

Замість бабусиного дому він прийшов до нашого.

У двері постукав – йому не відчинили.

Він злякався і заплакав.

Всього й справи.

Залишили Ростику машинку на добру довгу пам’ять, схопили в оберемок і понесли до бабусі.

Яка там напевно вже вся сива, якщо взагалі жива.

Прибігаємо у сусідній двір.

Чуємо вдалині голос, що кличе ніжно:

– Ростик! Ростик! Ростислав!

Біжимо на цей голос.

Бачимо жінку мого віку, до смерті налякану (після святкування 60-річчя не всі ще букети пов’янули).

– Ваш?

– Наш!

І з риданнями кидається на груди одразу нам всім.

Заспокоїли, пояснили ситуацію, насміялися.

У бабусі сміх був нервовий, треба сказати.

А Ростику хоч би хни, у нього нова машинка, чого ви там всі кричите, не даєте зосередитися на грі.

Бабуся так дякувала, що ми поспішили ретируватися, поки вона в прямому сенсі не розсипалася.

Даємо задній хід, чуємо, вона каже:

– Ростик, ходімо швидше обідати, ти ж голодний.

– Я вже поїв, – відповідає Ростик, проводячи машинкою по асфальту.

– Він вже поїв, – підтверджую я, обертаючись. – Перше, друге і чай.

– Треба ж! – дивується бабуся. – Він так погано їсть, прямо ложку супу в нього не запхати.

Я здивовано піднімаю брову, згадуючи, які порції наїв за обидві щоки Ростик, а він, нарешті, відволікається від машинки і кричить нам:

– Па-па! Я завтра ще прийду!