До сліз: поховали бабусю взимку в тонкому платті, але що сталося далі було неймовірно

Бабуся повернулася за теплим одягом … – Давай хоч ноги їй укутаємо! – Петро не міг без жалю дивитися на покійницю.

Вона лежала в літньому сарафані і босоніжках, накрита тонким простирадлом. На дворі було – 30 ° С. Місце під могилу дві доби відігрівали вогнищами. Дура-дружина стояла на своєму. Мовляв, що бабуся приготувала, те і одягнули. А мертве тіло морозу не боїться, бо не відчуває!

Петро не знав, що відчуває бабка дружини, але сам чомусь відчував незручність. Ну не по-людськи це, якщо можна так сказати про покійного, ховати взимку в чому мати народила! Він ще раз глянув на заледеніле обличчя, яке майже злилося з подушкою, плюнув і відвернувся.

Труну закидали грудками мерзлої землі, швидко випили по чарці за помин душі і поспішили додому, в тепло – пом’янути як слід. Стіл був накритий щедро: кутя, млинці, галушки, холодець та інше. Чарки теж не були порожніми.

Через годину скорботні обличчя розглядалися і зарум’янилися. До вечора присутні, як це частенько буває, забули з якого приводу зустрілися. За столом жартували, сміялися, лізли обніматися. Ще трохи – і зажадали б гармошку.

Петро в загальній вакханалії не брав участі. Сидів, згорбившись, на розі столу і думав про померлу бабцю. Як їй там, у крижаній могилі? Нехай плоть мертва – душа-то жива. Ну, як образиться на них за таке нехтування, стане лякати. Забобонний Петро крадькома хрестився і просив покійну про прощення.

Вночі його розбудив крик дружини. Вона втиснулася в спинку ліжка, витріщалися в темряву і шепотіла: “Іди! Забирай, що хочеш і йди! “Петро включив світло – в кімнаті нікого не було. Він приніс води і домігся від переляканої жінки виразної розповіді.

Наснилося їй, що хтось у віконце стукає. Виглянула за двері і завмерла: на дворі сліди криваві, а біля ганку стоїть бабуся.

– Не лякайся, онучко. Це я об гілки ялинові, що ви за труною кидали, ноги сколола. Хустку свою пухову прийшла забрати. Не думала я взимку-то помирати, а он як довелося! Холодно мені лежати … І Петрику “спасибі” передай, що думає про мене!

Від почутого Петро похолов. Схопив зі стіни улюблену бабину шаль і не чекаючи ранку помчав на кладовище. Там він старанно вкрив могилку хусткою і присипав снігом. Потім ще раз попросив у небіжчиці вибачення за себе і за дружину.

З тих пір подружжя ніхто ночами не турбував. Тільки на сороковий день вони побачили однаковий сон: бабуся йшла від них по стежці через яр. На плечах у неї була сіра пухова шаль.

За матеріалами