Доброго ранку, сонечко! Найдобріше пробудження.

— Доброго ранку, сонечко! Найкраще ранку тобі. — мама сіла біля мене на край ліжка і ніжно погладила по голові. — Який же ти вже дорослий. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлусю. Мама поцілувала мене в щоку і поклала на груди коробку. — Дякую. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку, я аж підскочив на ліжку. Новий, сучасний телефон. Про такий я міг лише мріяти! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій старий. А бути без зв’язку цілих два тижні в нашому цьому баштовому світі — просто жах. Тепер потрібно відновити всі номери і зателефонувати друзям. — Павле, бабуся дзвонила — почувся голос мами з кухні — вона не змогла дозвонитися на твій старий номер. Перетелефонуй їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав набирати номер бабусі +380 ** *** 7158 чи 5871? Вирішив, що таки 7158. Трубка. Виклик пішов… Любов Іванівна доживала свій вік в старенькій хатинці на околиці села. — Скоро вже 80 років виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог забрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлусь загинули в автомобільній аварії. — баба Люба, як завжди, розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї, ні рідні. Сусіди радять перебратися в місто, від дочки залишилась квартира там. Велика, трикімнатна… Але що я там сама буду робити? Тільки з балкону на людей подивлюсь… А тут свіже повітря. Курочки. Сусіди ж, як майже рідні, все життя поруч живемо. Ні. Помирати треба на рідній лаві. Я вже стара для зміни місця проживання. На столі задзвонив телефон. Подарунок від дочки. Любов Іванівна за звичкою заряджала телефон, хоча нікому було дзвонити. Вже рік як він мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер незнайомий. — Алло… — Бабуню, привіт! — почулося в трубці. — Прости, що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Старий я десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі зателефонував, а то ти хвилюєшся. Любов Іванівна притисла руку до лівих грудей і сіла на диван. Щось там, у грудях, защемило. — Павлусю, онучок, це ти? — прошептала, блідніючи, баба Люба. — Звісно я! Хто ж іще? — продовжувала трубка — Ба, прости, що ніяк не вийде до тебе доїхати. Постійно намагаюсь, намагаюсь. І постійно щось заважає. — Павлусю, онучок, як ти там? — вже ридала в телефон Любов Іванівна. — Я вже до вас збиралась. Та кіт Барсик тримає. Старий вже. Кому тут без мене потрібен буде? — Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся, куди мене, так одразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся. — Павлусю, квіточка моя. Дякую, що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, дзвони ще. — продовжувала ридати бабуся. — Ба, ну що ти? Хочеш, кожного дня дзвонитиму? У мене тепер такий гарний тариф. Дзвоню тобі безкоштовно. — Як там батьки? — Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Все, бабуню, мені пора. Завтра зателефоную. Обіймаю. Пока — поки! В трубці почувся тишина. Любов Іванівна піднялась. Підійшла до ікони і перехрестилась тремтячою рукою. А потім зібралась в магазин. Мукі треба купити. І дріжджів. А як справді відпустять… Залишилось два тижні. В очах бабы Любы запалали іскри життя. Павло нажав відбій. Якась дивна бабуся сьогодні. З Днем народження не привітала. Плакала. Здає, певно, старенька. Треба справді кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років. Дві тижні пролетіли, як один день. Павло складав іспити. Щовечора дзвонив бабусі та довго розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала. — Мамо, я прийшов! — Павло пройшов у ванну помити руки. З кухні почувся невдоволений голос мами. — Павле, ми все розуміємо, що ти зайнятий. Що у тебе іспити і вступ. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилась. Вона дзвонить мені і скаржиться, що ти її забув. — Дивно! — Павло зайшов на кухню. — Мамо, я їй щодня дзвоню. Давай зараз при тобі зателефоную і на гучному зв’язку поговоримо втрьох. Павло набрав бабусин номер, збережений у телефоні. — Алло! Ольга Вікторівна! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не дзвоню? — Павлусю, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не могла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива… Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Павло з батьками їхав у село знайомитися з новою БАБУНЕЮ.