Добрий ранок, сонечко! Найкращий початок дня — мама поруч.

— Доброго ранку, сонечко! Щонайкращого ранку! — мама сіла біля мене на краєчок ліжка і погладила по голові. — Який же ти в мене вже великий. Майже дорослий чоловік. З днем народження, Павлику. Мама поцілувала мене в щоку і вручила коробку. — Дякую. — я поцілував її у відповідь, і вона вийшла з кімнати. Сьогодні 17 червня, і мені виповнилось 17 років. Відкривши упаковку, я підскочив на ліжку. Новенький смартфон! Про такий я навіть не мріяв! Два тижні тому під час пробіжки в парку я загубив свій. А дві тижні без зв’язку у нашому швидкому світі — це просто жахіття. Тепер треба відновити всі номери друзів і подзвонити їм. — Павле, бабуся дзвонила, — почувся голос мами з кухні, — вона не змогла тебе набрати на старий номер, передзвони їй. — Добре, мамо, зараз. Розібравшись з телефоном, я почав згадувати номер бабусі… +380** *** 7158 чи 5871? Все-таки 7158. Дзвінок пішов…

Любов Іванівна доживала свій вік у старенькій хати на краю села. Їй вже скоро буде 80. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог прибрав. А рік тому донька, зять і п’ятнадцятирічний онук Павлусь загинули в автомобільній катастрофі. — бабця Люба, як завжди, розмовляла сама з собою. — Для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї, ні рідних. Сусіди радять переїхати в місто, від доньки залишилась квартира. Велика, трикімнатна… Але що мені там одній робити? Людей тільки з балкона побачиш… А тут повітря, кури, сусіди поряд, майже рідні, все життя бок о бок живемо. Ні. Помирати треба на рідній лавочці. Стара я вже, щоб місце проживання міняти. На столі задзвонив телефон. Подарунок доньки. Любов Іванівна звикла заряджати його, хоча дзвонити їй було нікому. Вже рік як телефон мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий. — Алло… — Бабусю, привіт! — пролунало в трубці. — Вибач, що давно не дзвонив. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала, щоб я тобі подзвонив, бо ти переживаєш. Любов Іванівна приклала руку до грудей і сіла на диван. Щось там у грудях защемило. — Павлусику, онучку, це ти? — прошепотіла, блідніючи, бабця Люба. — Звісно, я! Хто ж іще? — продовжувала трубка, — Ба, вибач, що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюсь, намагаюсь. І весь час щось заважає. — Павлусику, онучку, як ти там? — вже плакала в трубку Любов Іванівна. — Я вже до вас збираюсь. Але кота Бровка тримати треба. Він старий вже. Кому тут без мене потрібен буде? — Ба, не плач. У мене тут іспити. Як складу й вирішу, куди вступати, так відразу до тебе на цілий місяць. Скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся. — Павлусику, квіточко моя. Дякую, що зміг подзвонити. Якщо зможеш, дзвони ще. — продовжувала ридати бабуся. — Ба, чого ти? Хочеш, кожен день дзвонити буду? У мене тепер такий тариф класний. Тобі дзвоню безкоштовно. — Батьки там як? — Як у раю! Мені здається, вони переживають другий медовий місяць. Все, бабусю, мені пора. Завтра подзвоню. Цілую. Бувай! У трубці почулася тиша. Любов Іванівна підвелась. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім зібралася в магазин. Муки треба купити. І дріжджів. А як відпустять… Залишилося два тижні. В очах бабці Люби засвітилися іскри життя.

Павлик натиснув відбій. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем народження не привітала. Плакала. Мабуть, слабшає вже старенька. Справді, треба їй щодня дзвонити. Вона ж старенька вже. Скоро 60 років.

Два тижні промайнули як один день. Павло складав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і довго розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер частіше мовчала і тільки зітхала. — Мам, я прийшов! — Павло зайшов у ванну помити руки. З кухні почувся невдоволений голос мами. — Павле, ми розуміємо, що ти зайнятий. Що у тебе іспити й вступ. Але ти можеш знайти хвилинку і подзвонити бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона мені дзвонить і скаржиться, що ти її забув. — Неймовірно! — Павлик зайшов на кухню. — Мамо, я їй щодня дзвоню. Давай зараз при тобі подзвоню і на гучному зв’язку поговоримо трьох. Павло набрав бабусин номер, забитий в телефон. — Алло! Ольга Вікторівна! Поясніть мені і моїй мамі, дружині Вашого сина, чому Ви кажете, що я Вам не дзвоню? — Павлику, прости мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії, що моя сім’я жива…

За тиждень бабця Люба пекла пироги. А Павлик з батьками їхав у село знайомитися з новою БАБУСЕЮ.