Догляд за вашою дитиною: знайти ідеальну няню

Вихователька для сина

Вона була в капелюшку, а на руках у неї – собачка породи мопс. Але головне, і жінка, і мопс, побачивши Олександра, як здалося йому, усміхнулися однаковими усмішками.

Він розгубився і усміхнувся у відповідь.
— Скільки років вашій дитині? – замість привітання запитала жінка.
— Що? – не зрозумів Олександр.
— Коли ми говорили з вами по телефону, ви не сказали вік сина.
— Йому три… Майже чотири…
— Відмінно… — жінка опустила собачку на підлогу. — Груня, йди, знайомся.
Груня, смішно перевалюючись на лапках, не поспішаючи пішла досліджувати нову квартиру.
— А вона… ваша Груня не кусається? – занепокоївся Олександр.
Але з кімнати сина вже лунав захоплений дитячий вереск…

Як домовилися, рівно о дев’ятій вечора Олександр повернувся додому. Відкриваючи квартиру своїм ключем, він здивувався тиші. На пальцях підійшов до кімнати сина, і при слабкому світлі йому відкрилася дивна картина – Ваня, чомусь, спав, а у його ногах спала собачка Груня.
— Повернулися? – пролунав шепіт позаду.
Олександр обернувся.
— Як і обіцяв. Ось… — прошепотів і він, простягаючи жінці купюри. – Дякую… А чому Ваня спить? Він у мене раніше десятої не засинав.
— Тому що йому було дуже весело – втомлено сказала жінка. – З вашого дозволу… — Вона пройшла до дитячого ліжка, взяла на руку Груню і понесла її в передпокій.
— Давайте я викличу таксі, — запропонував Олександр. – За мій рахунок…
— Не треба… Ми ще з Грунею не гуляли перед сном…
— Треба! – твердо сказав Олександр. – Погода жахлива. Доїдете до свого дому, там гуляйте скільки хочете.
Вона здалася, назвала адресу, він зателефонував оператору і, почувши суму замовлення, додав жінці.
— Дякую… — кивнула вихователька. – Я машину на вулиці почекаю.

Коли вона пішла, Олександр згадав, що забув із нею познайомитися. Він пройшов у ванну кімнату, і, на свій подив, виявив, що на сушарці висять дитячі речі, випрані вихователькою – ціла купа речей.
«Цього ще не вистачало! Так ми не домовлялися!» — з досадою подумав він. Але коли він зайшов на кухню, розізлився ще більше. На плиті стояла каструля, на якій була записка з написом: «Сніданок для Вані!»
У голові Олександра тут же спливла фраза сестри про те, що вона хоче його оженити, і він вирішив, що цю виховательку більше ніколи не покличе.
Наступного ранку почалося з того, що Ваня заплигнув до нього в ліжко.
— Тату, а коли тітка Любов прийде? — весело закричав син.
— Яка тітка Любов? — незадоволено бурчав Олександр. – Ваню, дай поспати.
— Ну, тітка Любов. Вихователька. Яка вчора приходила.
Сон миттєво зник.
— Вона більше не прийде! – твердо сказав він синові. — Ніколи.
— Тату… – У Вані з’явились перелякані очі, і Олександр навіть злякався. – А Груня? Вона теж не прийде?
— Ні… — тихо відповів Олександр, потім отямився і обійняв сина. – Хочеш, я тобі сам собачку куплю? Сьогодні ж! Маленького песика!
З якоїсь причини Ваня вирвався з обіймів батька і пішов у свою кімнату.
Снідали мовчки. Син відсторонено дивився в порожнечу.
— Ну, Ваню, ну що ти?.. – ласкаво говорив Олександр. – Ну чого тобі в цій Груні? Жили без неї, і ще проживемо. Хто тобі рідніший, я чи собачка?
— Ти, — мертвим голосом відповів син, встав і пішов у свою кімнату.
У Олександра зник апетит. Він тихенько підійшов до зачиненої кімнати сина і прислухався. З кімнати лунав тихий дитячий плач.
Олександр знову пройшов на кухню, трохи подумав, взяв мобільний телефон, набрав номер виховательки.

На дзвінки довго не відповідали, потім пролунав тихий голос:
— Я вас слухаю…
— З вами говорить батько Вані, ну, вчорашнього хлопчика, — почав було Олександр, але, раптом, у розмову вірвався чоловічий нетверезий голос:
— Хто це тобі телефонує?! – І Олександр почув набір лайливих слів.
— Що у вас відбувається?.. – стурбовано запитав він. — Хто там у вас?
— Нічого… — злякано відповіла вихователька… — Тут… колишній чоловік прийшов, ніяк не заспокоїться… Вибачте… Я вам сама передзвоню…
— Я тобі передзвоню!.. — тут же заволав п’яний голос.
Потім пролунав істеричний собачий гавкіт, жіночий крик і жалібне протяжне скиглення Груні.

Зв’язок перервався. Олександр відчув, як у нього, чомусь, закалатало серце. У домі «жінки із собачкою» явно відбувалося щось страшне.
У голові Олександра спливла адреса виховательки, на яку він учора викликав таксі. Номер квартири був невідомий, але ж потрібно щось робити…
Крикнувши синові: «Я ненадовго відлучуся», Олександр кинувся до виходу. Через хвилину він уже заводив машину, а через п’ятнадцять хвилин був у потрібного будинку.
— Бабусю, — поспішно звернувся він до першої ліпшої старенької. — У вашому будинку живе жінка із собачкою. У капелюшку. Не підкажете квартиру?

Через кілька хвилин Олександр уже був на п’ятому поверсі, біля дверей, з-за яких усе ще лунав п’яний чоловічий істеричний голос.
Олександр натиснув пальцем на дверний дзвінок і опустив його лише тоді, коли двері відчинилися, і за ними з’явилася чоловіча фігура.
— Ти хто? – нахабно запитала фігура, і тут же впала від добре поставленого удару…
Олександр, з усіх сил стримуючи ненависть, терпляче чекав, поки цей тип, розмазуючи кров по обличчю, сам не підведеться з підлоги передпокою.
— Ще раз сюди прийдеш, викину у вікно. А зараз – йди геть. — Олександр показав рукою на двері. — І не смій сіпатися…
Колишній чоловік зник. Олександр пройшов у похмуру кімнату. Вихователька сиділа в кріслі і тихо, майже як Ваня, плакала, пригортаючи до себе собачку.
У Олександра защеміло серце.
— Жива? – звернувся він до виховательки. Зустрівши її нерозуміючий погляд, уточнив: — Я питаю, ваша Груня жива? Я чув, як вона скиглила…
— З нею все гаразд, — втомлено кивнула вихователька. Потім прошепотіла: — Як я його ненавиджу…
— Він більше не прийде. Я вам обіцяю.

— Прийде… — сказала вона приречено. – Ви його не знаєте…
— А ви не знаєте мене! – Він усміхнувся, підійшов до неї, узяв у неї Груню, що дрібно тремтіла, незграбно її погладив. – Яка вона приємна на дотик… Ось чому Ваня від неї без розуму… Підемо, Люба…
— Що? – не зрозуміла вона. — Куди?
— До Вані, куди ж ще… Він вас з Грунею чекає. Дуже.
— Ви жартуєте?.. — Вона уважно подивилася на нього.
— Ні… Не жартую… — Відповів Олександр, дивлячись їй прямо в очі. Він сам не розумів, що зараз із ним відбувається, але одного він був певний — усе, що він робить, робить правильно.
— Вам тут залишатися не можна. До того ж… сніданок, який ви Вані приготували, він їсти без вас відмовляється…
Олександр, із Грунею на руках, розвернувся і пішов до дверей.
– Наздоганяйте мене, Люба. До речі, мене звати Олександром. Я вас біля машини чекатиму.
— Добре… — кивнула вона, не встаючи з місця. — Я тільки зберуся з думками… І наздожену…