Доля випадкової удачі

На щастя, Маргарита мала собаку, чоловіка та сусіда Івана Лещенка. Ввечері Маргарита вигулювала собаку, а сусід Іван виходив прогулятися сам. Вони прогулювалися біля будинку та розмовляли.

– Бліденько виглядаєте, Іване, – співчутливо казала Маргарита. – Немовби соняшник, що давно без води. А все тому, що неодружений. І вчора були самотні, і сьогодні… Боюся, завтра знову побачу вас без другої половинки.
– О, це точно! – сумно погоджувався сусід, занурений у власні думки. – Я, може, й привів би жінку до хати, та відповідний момент не трапляється.

– Усе чекаєте на магічну випадковість! – продовжувала Маргарита, не відпускаючи повідок. – Та так і до старості чекати можна. А в мене є чарівна дальня кузина, яка теж не заміжня…

– Полиште вашу чудову кузину, – зітхав Лещенко. – У ваших родичах не сумніваюся, але щастя за вуха не притягнеш!

Вони проходили вже друге коло біля будинку. Собака був задоволений, сусід похмурий, а Маргариту розважала їхня розмова.
– Чому ви не проявляєте ініціативу, Іване? – запитувала вона. – Чому вас не влаштовує звичний алгоритм «побачив-познайомився-закохався»?

– Бо історія показує, що найбільш грандіозні події стаються випадково! – співчував Іван. – Подивіться на історію. Колумб випадково відкрив Америку. Хімік Планкет випадково знайшов тефлон. Фізик Рентген випадково відкрив випромінювання…

– …а Іван Володимирович Лещенко випадково одружився? – сміялася Маргарита. – Браво! Ви стали б достойним продовжувачем цього списку.
– Одружитись на першій-ліпшій, аби в паспорті заповнити сторінку – багато розуму не треба, – бурчав упертюх сусід. – Але це не мій шлях. Головну скрипку має грати випадок!

– Вдихніть, Іване! – відповідала Маргарита. – Глибше вдихніть, поки ви на свіжому повітрі. Шкода на вас дивитися. Блідий, з червоними очима… Мій чоловік одружений зі мною – і тому рум’яний і веселий.

Сусід слухався. Світло з вікон падало, утворюючи на землі жовті та рожеві квадрати, що відбивались від штор.
– Гарні прогулянки! А от моя кузина… – знову вкидала камінчик Маргарита.

– Жодних кузин! – махав руками Іван. – Забудьте про неї! Я точно знаю: якщо мене потягнуть знайомитися – нічого не вийде. Без випадковості не буде ефекту несподіванки. І я не скажу: «вау, от це пощастило!»

– Моя кузина б з вами посперечалась, – сміючись, говорила Маргарита. – Давайте віддамо їй спокій, раз ви так просите. Дихайте, Іване, дихайте.

– Ви насміхаєтесь над «щасливими випадковостями», але ж ви самі … – не здавався Лещенко. – Згадайте себе: ви ж теж не шукали чоловіка, правда? Але раптом зустріли його, закохалися і одружилися. Правда?

Іван потрапив в точку, і Маргариті нічого було заперечити.
– Так, ми з Женею зустрілись випадково, – погоджувалась вона, перебираючи повідок. – Навіть недоречно. Я вам розповідала? Мені було двадцять, коли я пішла на міський каток…

– Дайте угадаю! – підхопив сусід. – Ваш майбутній чоловік теж був на катку, і ви зіткнулися? Можливо, ви не роз’їхалися на льоду і впали разом. А потім подружилися?

– Ні, дорогий експерте, було інакше! – сказала Маргарита. – Я пішла на каток, а мій майбутній чоловік – ні…

– Дивно, – сказав Лещенко. – Де ж ви його тоді зустріли?

– Після катка, – пояснила Маргарита. – Я запізнилася на автобус і йшла додому пішки, натикаючись на Женіно авто. Підслизнулася, впала на тротуар, вдарилася, а коньки полетіли йому під колесо.

Іван клацнув пальцями – все ставало на свої місця.
– Бачите, скільки щасливих випадковостей збіглося! – тішився він. – Ви могли взагалі не піти на каток того дня, правда?…

– Я й не збиралася, – зізналася Маргарита. – Але посварилася з колишнім хлопцем, вирішила розвіятися на самоті.

– Ось! – тріумфував Іван. – Стільки випадкових факторів. Ви могли не посваритися з другом. Могли не піти на каток. Могли не запізнитися на автобус і не довелося б іти пішки… Зрештою, могли не впасти, пройти повз Жені незнайомця і зникнути в натовпі…

– Так, але сталося, як сталося. Я впала на сідниці й закричала, коньки полетіли, а Женя…

– …кинувся на допомогу й запитав: “З вами все гаразд?” – здогадався Іван.

– Ні. Він підійшов і сказав: “Дівчино, це не ви щойно коньки відкинули?” І я йому сказала: “Не смішно, дурню!” А він відповів: “Сама така!” – і ось так ми прокинулися разом.

Цього Івана Лещенку було більше ніж достатньо. Їхній шлюб був яскравим прикладом зміцнення необачного випадку над прісною цілеспрямованістю.

– Доля зводить тих, кого потрібно, – казав Іван. – Ви ж знаєте, сусідко, я розробляю свою формулу знайомств з жінками.

– І через це ви знову всю ніч просиділи за комп’ютером? – докоряла Маргарита. – Тому ви й блідий, як заготовка на вареники. Я б ще зрозуміла, якби ви в мережі дівчат шукали, але у вас інші цілі.

– Знайомства в мережі? – Іван іронічно посміхнувся. – Це дитяче заняття. Пам’ятаю, бачив там дівчину приємної зовнішності. Її обличчя видалося мені ніжним, а в усмішці загадкою.

– Як романтично! – польстила Маргарита. – Не будь я заміжня, впала б вам до ніг разом із собакою. Але не можу. Зате моя дальня мила…

– Ніяких кузин! – відрізав Іван. – Так ось, побачивши дівчину в мережі, я їй написав: “Це було біля моря, де ажурна піна, де рідко зустрічаєш міські коляски…”

– А вона?

– Цей ангел відповів, як персонаж з серіалу: “Ти шо, придурок, зовсім що ли?” І я зрозумів, що це не той випадок.

Маргарита сміялася разом із собакою, яка підвивала з нею в унісон.
– У мене математичний склад розуму! – повчально підняв палець Лещенко. – Сидячи ночами за роботою, я обчислюю ймовірність випадкової зустрічі з жінкою, яку полюблю. Успіхи поки скромні, але одного дня це здійсниться. Випадкова зустріч, випадковий казус, випадковий початок чогось великого…

– Щиро бажаю вам якнайшвидше зустріти ту щасливу випадковість! – сказала Маргарита. І вони розійшлися. Маргарита – годувати дітей, пса і чоловіка, а Іван – думати і розраховувати формулу випадкового кохання.

***

Сьогодні увечері Іван теж вийшов освіжитися. Маргарити з псом на подвір’ї не було, але повз проїхала дівчина на велосипеді. Зазівалась і впала прямо під ноги Лещенку з гучним вигуком.
Може, Іван і був занудою, але ніколи не був черствим. Він одразу кинувся на допомогу велосипедистці. У дівчини були волошкові очі, золотаве волосся та стрункі ноги.

– Обережно! – сказав Іван, допомагаючи їй піднятися. – Чому ж ви падаєте на твердий тротуар? Так і велосипед зламати недовго…

– Я випадково, – скривилась волошковоглаза дівчина, тримаючись за коліно. – Я взагалі не збиралась їхати через це подвір’я! Не стійте, як стовп, підтримайте моє плече! Ах, як голова крутиться… Давайте знайомитись: Аріана!

Іван доглядав постраждалу дівчину на лавці, потім лагодив їй велосипед. Схоже, Лещенко був безмежно щасливий незнайомці, що так вміло вписалась у його теорію випадкових зустрічей.
Маргарита з-за штори спостерігала за ними. Вона знала, що кузина Аріана два рази рвала спідниці і нажила п’ять синців, поки навчилася гарно і своєчасно падати з велосипеда…