— Доню, будь ласка, змилуйся, вже три дні я не їла навіть шматочка хліба, а в мене вже немає жодної копійки — благала бабуся продавчиню.

Будь ласка, донечко, змилуйся, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, і в мене не лишилось ані копійки, благала стара жінка продавчиню.

Холодний вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулиці міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.

Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, чиє обличчя було вкрите мереживом зморшок кожна з них розповідала історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона стискала потерту торбинку, наповнену порожніми пляшками, немов останніми уламками минулого. Очі її були вогкі, а сльози повільно котилися по щоках, немов не поспішаючи зникати у холодному повітрі.

Прошу тебе, дівчинко прошепотіла вона тремтячим голосом, як листок на вітрі. Три дні вже Жодного шматочка хліба. Немає в мене ані гривні ані копійки на їжу.

Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише холодно похитала головою. Погляд її був крижаним.

Ну і що? відповіла вона з роздратуванням. Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не бачиш? На вивісці ясно написано пляшки здають у спеціальному місці, там і гроші дають на хліб, на їжу, на життя. Що ж я можу зробити?

Стара збентежилась. Вона не знала, що пункт закривається о дванадцятій. Запізнилась. Запізнилась на цю маленьку можливість, яка могла б врятувати її від голоду. Колись вона й подумати не могла про збір пляшок. Вона була вчителькою, освіченою жінкою з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. Але тепер тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.

Ну промовила продавчиня, трохи помякшивши голос, треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки рано, приходь я тебе нагодую.

Доню, благала жінка, дай хоча б чверть буханки Заплачу завтра. Мені погано Не витримаю більше цього голоду.

Але в очах продавчині не було іскри співчуття.

Ні, різко відрізала вона. Я не займаюсь благодійністю. Сама ледве зводяться кінці з кінцями. Щодня приходять такі, як ти, і я не можу годувати всіх. Не заважай, черга стоїть.

Поруч стояв чоловік у темному пальті, загублений у власних думках. Він здавався відстороненим, ніби був у іншому світі світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня миттєво перетворилась, ніби перед нею зявився не просто покупець, а важливий гість.

Доброго дня, Олеже Івановичу! вигукнула вона радісно. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб, з горіхами та сухофруктами. А тістечка свіжі, з абрикосами. Вишневі учорашні, але теж дуже смачні.

Добрий день, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами і шість тістечок з вишнею.

З абрикосами? підказала вона з посмішкою.

Неважливо, пробурмотів він. З абрикосами, якщо хочете.

Він дістав товсту гаманець, вийняв велику купюру і мовчки подав їй. Раптом його погляд випадково спинився на старій жінці, що стояла в тіні кіоска. Її обличчя було йому знайоме. Дуже знайоме. Але память відмовлялась повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого пальта. У ній було щось особливе щось близьке.

Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння та поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показної розкоші. Олег Коваленко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще в перші роки після Незалежності, коли країна була на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти кровю й потом. Завдяки залізній волі, розуму та неймовірній працьовитості він збудував імперію, не покладаючись на звязки чи покровителів.

Його дім затишний котедж на околиці був повний життя. Тут жили дружина Марія, двоє дітей Андрійко і Данилко і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його з задуми.

Олежу, сказала Марія стурбовано, дзвонили зі школи. Андрійко знову побився.

Кохана, не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту можемо втратити мільйони.

Але мені важко їхати самій, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди одна.

Не їдь, відповів він. Обіцяю, знайду час. А Андрійко отримає гарну лекцію, якщо не почне себе поводити.

Ти ніколи не вдома, сумно промовила вона. Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш, коли вони ще у ліжках. Я за тебе хвилююсь. Ти взагалі не відпочиваєш.

Це робота, відповів він, відчуваючи укол провини. Але все заради родини. Заради