З життя
«Досить чекати — дію самостійно»
Коли Викторія вперше зустріла Ігоря, їй здалося, що вона нарешті знайшла ту саму людину, з якою можна побудувати щось справжнє та міцне. Він був не лише гарним, розумним і турботливим — він одразу давав зрозуміти, що шукає серйозних стосунків. Вони швидко зблизились, і вже за кілька місяців почали жити разом. Спочатку — в орендованій квартирі у Львові, з думкою: «Подивимось, як піде». Але все йшло легко, наче саме собою.
Побут не знищив їхніх почуттів. Вони вміли домовлятися, поступитися, піклуватися один про одного. Разом готували вечері, дивилися старі кінострічки, влаштовували нічні прогулянки містом, будували плани на вихідні, на літо, на життя. Друзі вже давно називали їх чоловіком і дружиною. Всі лише чекали, коли вони зроблять той останній крок. Але крок так і не робився.
Перший рік Вікторія не поспішала. Вона була певна — Ігор сам запропонує, коли настане час. Але коли минув другий, а потім і третій, а нічого не змінилося — почала хвилюватися. Особливо боляче було, коли одна за одною подруги виходили заміж, викладали світлини з палацу шлюбу з підписами: «Тепер ми сім’я». А в Вікторії навіть персня не було. Навіть натяку. Навіть розмови.
А потім сталося лихо — важко захворіла мати Ігоря. Усі думки та сили пішли на лікування, аналізи, поїздки до лікарень та аптек. Розмови про весілля відійшли на другий план — і Вікторія це розуміла. Мовчки підтримувала, була поруч, не тиснула. Коли мати Ігоря видужала, Вікторія з полегшенням зітхнула — тепер можна знову думати про майбутнє. Але наречений ніби застряг у режимі «не до цього». Тема шлюбу наче розчинилася в повітрі.
Вікторія все чекала. А потім зрозуміла: годі. Вона не хоче бути просто зручною жінкою поряд. Вона хоче бути дружиною. Хоче сім’ю, дітей, дім. І, зрештою, впевненість у завтрашньому дні. Бо навіть іпотеку страшно брати, коли ти юридично ніхто. І вона наважилася.
Сама купила перстень. Забронювала столик у улюбленому ресторані. Обрала дату — не випадкову, а саме ту, коли вони вперше сказали одне одному «кохаю». Ігор, побачивши її з коробочкою, спочатку збентежився, почав щось бурмотіти про те, що сам уже збирався, просто часу не вистачило. Але врешті сказав «так». Без пафосу, без вогню в очах, але сказав.
Подруги Вікторії були в шоці. Хтось захоплювався її сміливістю, хтось крутив пальцем біля скроні, ніби вона поставила себе в кумедне положення. А вона просто видихнула. Бо всередині стало легше. Бо тепер — все зрозуміло.
Вікторія не чекала, коли хтось вирішить за неї. Вона взяла справу у свої руки. Подала заяву через «Дію», обрала дату, почала шукати сукню, бронювати ресторан, домовлятися з фотографом. Ігор брав участь у підготовці — без особливого ентузіазму, але брав: поїхав на дегустацію, замовив авто, допоміг обрати кільця. Все йшло своєю чергою.
Інколи Вікторія ловила на собі погляди подруг. Ті, що вже заміжні, дивилися зі співчуттям, ніби думаючи: «Гляди, щоб потім не шкодувала». А ті, що ще не в шлюбі, — із заздрістю, адже вона наважилася. А Вікторія просто йшла далі. Бо набридло жити у невизначеності. Бо вона заслуговує на щастя. Бо кохає — і вірить, що не дарма.
Можливо, вона вчинила не за каноном. Можливо, хтось скаже: «Жінка не має робити перший крок». Але, може, якби більше жінок перестали чекати, поки щось саме станеться, то й щасливих родин було б більше?
Чи правильно вона вчинила? Можливо. Чи виглядало це смішно? Ні. Це виглядало як вчинок дорослої жінки, якої вистачило сміливості взяти долю у свої руки.
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...