Друге життя

**Друге дихання**

Микола не був красенем, як Тарас Шевченко. Він працював звичайним інженером на заводі тракторів. Не пив, хіба що на свята. Не палив. Будучи одруженим двадцять два роки, на інших навіть не дивився.

Донька вийшла заміж і поїхала з чоловіком до Львова. З онуками не поспішала. Микола не сумував з цього приводу. Діти — це клопіт, шум і іграшки, розкидані по підлозі. А він звик до тихих вечорів з газетою перед телевізором. Що поспішати? Ще встигне погратися з онуками.

Дружина Марія влаштовувала його повністю: приємна зовні, охайна, у домі завжди затишно та чисто, вечеря готова, а на свята — домашній торт та м’ясо по-київськи. Одним словом, життя вдалося.

Він їхав додому на своїй машині, прищулюючись від сліпучого заходу сонця, у передчутті смачної вечері та відпочинку перед телевізором.

Микола зайшов у квартиру, зняв у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Марія визирала з кухні й казала, що вечеря майже готова. Але сьогодні він не почув її голосу. Невимовний тривога пройняла його серце. Він увійшов у кімнату. Марія стояла біля шафи з розчиненими дверцятами, знімала з вішалок сукні й кидала їх на диван, де лежала валіза з відкритою кришкою.

— Куди ти зібралася? До доньки, у Львові? Невже вона вагітна? — спитав Микола.

Марія, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валізи й почала складати туди свої речі.

— Ти що, глухнеш? Кричу, кричу, а ти мовчиш. Куди зібралася? — повторив Микола, починаючи сердитися.

Вона оглянула кімнату, чи нічого не забула, і почала закривати валізу. Але від речей вона роздулася, блискавка ось-ось зламається.

— Краще б допоміг, ніж стояти стовпом і глупувато запитувати, — Марія випросталася й віддула пасмо волосся, що впало на очі.

— Я запитав, куди ти зібралася з усією одіжжю? Хіба це дурне питання? — Микола ледве стримував роздратування, що кипіло всередині.

— Куди-куди? Піду я від тебе, — викликаюче сказала дружина.

— Чому? — Микола здивовано підняв брову.

— Набридло. Допоможеш? — Марія кивнула на валізу.

— Що саме набридло? — Микола підійшов, натиснув на кришку й різким рухом закрив блискавку.

— Усе набридло. Ти набрид, біля плити стояти набридло. Набридло кожен вечір сидити вдома й дивитися в телевізор.

— Так би й сказала. Могли б для різноманітності до театру сходити, — промовив Микола перше, що спало на думку.

— Щоб горіти від сорому, коли ти там хроптимеш? Один день змінює інший, а життя минає. — У голосі Марії він почув розпач і незадоволеність.

— Так це від нас не залежить. Ідемо чи стоїмо на місці, життя все одно минає, — філософськи зауважив Микола.

— Не мудруй. А я хочу, щоб наприкінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Миття посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Марії перейшов на крик.

— Думаєш, крім доньки мені йти нікуди? Я піду до того, хто бачить у мене жінку, богиню, королеву. Хто пише мені вірші… — Вона підвела очі до стелі, погляд став мутним.

— А я? — спитав Микола, раптом усе зрозумівши.

— А ти живи далі, як звик. Тільки готуй, перМикола міцніше обійняв Надю, і в їхньому будинку знову запахло свіжим хлібом та щастям.