Друзі полетіли у відпустку і довірили ключі від дачі.

На знайомих чекала подорож, і вони лишили ключі від дачі. Мовляв, якщо раптом захочеться шашлику на природі або попрацювати на грядках з корисними овочами. Хто знає, для чого ще можуть стати в пригоді ключі від чужої дачі?

Цього разу ключі були потрібні саме для “прополоть”. Все посіяне і посаджене потребувало уваги — виполоти бур’яни і підкопати кущики.

Від’їжджаючи, знайомі попередили, що там живе “тваринка”, яка іноді навідується в гості. Не забувайте її підгодувати, сказали вони перед від’їздом на далекі Гаваї.

Спочатку я здивувався такому дивному відношенню з сусідом. Якщо він “тварина”, чому ми маємо його годувати? Але знаючи добрий характер друзів, припустив, що вони когось підгодовують. Може він дійсно “тварина”, та людина добра? Загалом, якщо потрібно полити й підгодувати — ми згодні. Може, він як сторож?

В перший вечір “тваринка” з’явилася. Після дзвінка на Гаваї, з уточненням та описом гостя, ми переконалися, що це той самий. Вірніше, правильніше сказати — “Тваринка”. Бо ім’я його було “Тваринка”.

Тваринка прийшов рівно о восьмій, оглянув ділянку і присів в кутку запищав сумну пісню. Пісню зрадженого і розчарованого в цьому житті. Після цього ми передзвонили і з’ясували, що то за диво.

Тваринка виявився ховрашком, який регулярно приходив до них на ділянку і своїм сумним свистом просив їжі. Коли запитали, чому такого маленького ховрашка назвали таким грізним іменем, знайомі з почуттям незручності переглядалися і пояснили, що він сам так представився.

Так кожного дня “Тваринка” приходив до них і намагався “висвистіти” їжу, як вуличний музикант, що грає за їжу.

Я бачив ховрашків у лісі і в мультфільмах, але щоб такий ховрашок з’являвся з лісу з ім’ям “Тваринка”, приходив до тебе і співав персонально для тебе, такого я ще не чув. Може, за анекдотом, йому сказали: “Зважаючи, що білок на всіх не вистачає, тепер твоя черга йти до людей”?

Першого ж вечора ми з щедрості змели йому біля ганку цілу купу соняшникових зернят. “Тваринка”, побачивши гору, різко загубив ноти і став судомно обожнювати зернятка, намагаючись зберегти мінімальний коефіцієнт пухкості в ротику.

Як показав досвід, поняття “велика купа” для нього не існувало. Будь-яку гору він кудись зникав за максимальні десять хвилин. За черговою порцією він повертався з порожніми очима, як у героя книги “Ефективна дієта”, але за секунду судомної роботи лапок його щоки набували форми, якою могла б заздрити і Саманта Фокс. “Тваринка” не боявся нічого, лише того, що колись зернята закінчаться і сенс життя зникне. І тому не дозволяв їм довго залишатися біля ганку.

Щоб телефони не заважали, ми складали їх на столі надворі. Завжди поруч, чути, якщо хтось зателефонує.

Як завжди, ввечері, демонструючи чудеса пунктуальності, біля ганку з’явився “Тваринка”. Зневажливо поскребши лапкою дерев’яний настил перед ганком, він чомусь понюхав свій палець і, зосереджено глянувши вдалину, сів на хвоста. Настрій у нього цього вечора був вкрай лірикоосмислюваний, і пробігши очима невидимі ноти, “Тваринка” взяв найвищу і жалісно заспівав свою “Пісню голоду”.

В цей час зазвонив телефон надворі. Я ж сидів у хаті, дивився телевізор і не чув пісень “Тваринки”. Зате почув телефон. Дружина, яка чула і “Тваринку”, і телефон, вирішила, що ховрашок — істота пріоритетна, а на дзвінок можу відповісти я. З цими, в принципі, справедливими думками вона насипала гору зерняток перед “Тваринкою”. Нахабний менестрель одразу ж закрив рота і схопив першу частку з гори. Але в рот покласти не встиг. Щойно він відкрив своє бездонне забрало, як на ганку з’явився я і, не витрачаючи часу на сходинки, прямо стрибнув вниз. Під мною ще плавно пропливало п’ять сходинок, коли я відчув, що повітря стали густіше і передчуття чогось незвичайного охопило мене з неймовірною силою.

“Тваринку” також охопило передчуття чогось незвичайного. Але лише через секунду-другу. За цей час моя постать з гуркотом приземлилася на дошку, на іншому кінці якої волохате створіння готувалося скуштувати заслужені лаври. Ефект гойданки був вражаючим. “Тваринка”, усе ще з відкритим ротом і повними, як на базарі, лапками зерняток, не зважаючи на силу тяжіння, несподівано злетів прямо вгору і з сумним свистом зник у низькій хмарності.

Я побіжно відзначив, дивно, а ховрашки нині активно літають, дощу варто чекати. В кількох секундах земля урочисто зустріла свого сина. Де він був весь цей час і що бачив, ніхто так і не дізнався. Але, судячи з розширених очей і розпушеного, і без того чималого хвоста, він побачив багато чого вражаючого. Приземлившися на м’яку землю, він як диверсант, висаджений в тил ворога, беззвучно забіг під ганок і зник. Попереду ж залишилася лише непочата купка зерняток, немов символізуючи, як недовговічним може бути мистецтво.

– Більше він не прийде, — думка була одностайною. Після несанкціонованого візиту в стратосферу ніхто б і не прибіг!

Якось стало сумно. Я присів біля купки зерняток. Ні, точно не прийде. Автоматично оком вловив велике зернятко на вершині купки, схопив пальцями і голосно розкусив.

З-під ганка знову пролунало роздратоване посвистівання. Там, розкидаючи лапи, як борці сумо перед битвою, “Тваринка” стояв, похитуючись, і дивився на мене злосливими чорними очицями. “Чорт тобі, а не мої зернятка!” — казали його очі. І ще чимало чого я читав у них про себе.

І дотепер дивуюся, звідки ховрашки знають такі слова?.