Друзі вирушили у відпустку, довіривши ключі від дачі.

Відомі вирушали у відпустку і залишили ключі від дачі. Мовляв, шашликів захочеться на природі, або грядки з овочами корисними прополоти. Чи мало ще для чого згодяться ключі від чужої дачі?

Цього разу ключі знадобилися саме для “прополоти”. Оскільки все посаджено-посіяно і необхідно періодично доглядати насадження, вириваючи небажані бур’яни і обкопуючи кущики.

Від’їжджаючи, вони попередили, мовляв, приходить інколи тваринка, ви її не ображайте. Нагодуйте, якщо що. І на цій загадковій ноті вирушили до далеких Карпат.

На початку здивувало мене таке дивне сусідство. Якщо вже тваринка, то чому ми маємо її годувати? Хоча, знаючи добру натуру друзів, цілком міг припустити, що вони когось там підгодовували. Часи, знаєте. Може, тваринка, а людина хороша?

Загалом нам що полити-прополоти, що полити-прополоти-нагодувати, усе одно. Потрібно, значить нагодуємо. Може, він там типу сторожа?

В перший же вечір з’явилася тваринка. Після дзвінка до далеких Карпат із уточненням та описом, ми переконалися, що то саме вона. Точніше правильніше сказати – Шкода. Адже «Шкода» – це було її ім’я.

Шкода прийшла рівно о восьмій, оглянула ділянку і сіла в кутку, засвистіла сумну пісню – пісню обманутого і розчарованого у житті створіння. Після цього ми зателефонували та уточнили, що це за диво.

Шкодою виявилася білочка, яка регулярно відвідувала їхню ділянку і кликала на їжу своїм сумним посвистом.

На запитання, а хто ж таке маленьке звірятко назвав таким голосним і мужнім ім’ям, знайомі засоромлено переглядалися і лепетали щось, мовляв, вона сама так назвалася.

Як би то не було, а Шкода щодня приходила до них і намагалася виманити собі їжу, як бродячий музикант, що співає за ласощі.

До цього я, звісно, бачив білочок у лісі, і мультики з їхньою участю теж. Але так, принесена до тебе білочка на ім’я Шкода, яка співає саме для тебе, я ще ніколи не чув. Може, як в анекдоті, її призначили йти до людей через те, що білочок на всіх не вистачає?

В перший вечір ми з великою щедрістю навалили їй купу насіння біля порогу. Шкода, побачивши гору, почала швидко складати насіння у рота, намагаючись підтримувати мінімальний коефіцієнт розрихленості.

Як показав досвід, вона не знала такого поняття, як «велика купа насіння». Будь-яка купа зникала за максимум десять хвилин. За наступною порцією вона поверталася з впалими, як у дієтичного бранця, щоками, але за хвилину напруженої роботи лапок, її щоки знову набирали об’єму, як у Саманти Фокс.

Шкода боялася лише одного – що насіння коли-небудь закінчиться, і тоді зникне сенс життя. Отже, Шкода не дозволяла запасам довго залежуватися біля ганку.

Що б телефони не заважали, ми складали їх на столі на вулиці. Завжди поруч і чути, як хтось телефонує.

Як завжди, ввечері, показуючи чудеса пунктуальності, біля порогу з’явилася Шкода. Брязкаючи лапкою дерев’яний настил перед порогом, вона нюхала свій палець і, глибоко вдивляючись вдалечінь, сідала на підлогу. Настрій у неї в цей вечір був помітно ліричний, і вигадуючи музичні рядки, Шкода почала свою жалісливу “Пісню голоду”.

В цей момент задзвонив телефон, що лежав на вулиці. Я в той час дивився телевізор у будинку і не чув Шкоду, але почув телефон.

У цей момент дружина, яка чула і Шкоду, і телефон, вирішила, що білочка важливіша, а на дзвінок я можу відповісти. З такими думками вона насипала кучку насіння перед Шкодою. Нахабний менестрель одразу ж замовк і схопив першу частку з гори. Але в рота покласти не встиг. І тільки-но відкрив своє бездонне горло, як на порогу з’явився я і, не витрачаючи час на кроки по сходах, просто злетів униз. Підо мною плинуло всі п’ять сходинок, як я відчув, що повітря стало густішим і мене захопило передчуття чогось незвичайного з великою силою.

Шкоду також захопило передчуття незвичного. Але через кілька секунд. За цей час я гучно приземлився на дошку, де на другому її кінці, пухнаста зірка готувалася отримати заслужені лаври.

Ефект гойдалки був вражаючим. Шкода, все ще з відкритим ротом і з повними, як базарні крамниці, лапами насіння, проігнорувавши магнітне тяжіння, піднялася вертикально вгору і з сумним свистом зникла в низькій хмарності.

Я мимоволі подумав, дивна річ, білочки якісь розлетілися нині, мабуть до дощу.

Земля урочисто зустріла своє дитя через кілька секунд. Де вона була весь цей час і що бачила, ніхто так і не знає. Але судячи з розширених очей і розпущеного хвоста більше, ніж досить, вона бачила багато і страшне. Приземлившись на м’яку землю, як партизан, закинений у тил ворога, вона беззвучною грудкою хутра зникла під поріг.

А біля порогу залишилася лежати недоторкана купа насіння, символізуючи, як буває короткочасне мистецтво.

– Вона більше не прийде – думка була одноголосна. Ніхто б не прийшов після несанкціонованого підняття у стратосферу!

Стало чомусь сумно. Я сів біля купи насіння. Ні, вона точно не прийде. Автоматично я угледів велику насіннєчку на вершині купи, захопив її пальцями і голосно хрумкнув.

З-під порогу роздався обурений свист. Там, розкинувши лапи, як борці сумо перед сутичкою, стояла Шкода, і дивилася на мене злими чорними оченятами. І багато чого я прочитав у них про себе.

І я досі дивуюся, звідки білочки знають такі слова?!