Connect with us

З життя

Два роки без звістки від доньки: не дзвонить, не пише, а мені вже майже 70

Published

on

Минуло два роки. Відтоді моя донька жодного разу не подзвонила, не надіслала й рядка. Вона більше не хоче мене бачити, а мені незабаром сімдесят.

Моя сусідка, Оксана Дмитрівна, недавно святкувала шістдесят вісім років. Вона живе сама, і часом я відвідую її — приношу солодощі до чаю, щоб розвіяти самотність. Оксана Дмитрівна — людина ясна, щира, з дотепним гумором. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але про родину вона ніколи не згадує. Лише раз, напередодні свята, розкрила переді мною душу.

Коли я зайшла до неї тоді ввечері, вона була не своя. Погляд тьмяний, усмішка — натягнута. Я принесла домашній пиріг і цукерки, сподіваючись піднести настрій. Ми мовчки сиділи за столом, коли раптом вона порушила тишу.

— Минуло два роки… — тихо промовила, дивлячись у чашку. — Відколи донька жодного разу не подзвонила, не надіслала й листа… Я сама намагалася їй привітати зі святом, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Навіть не знаю, де вона тепер…

Голос їй тремтів, як осикове листя на вітрі. І тоді Оксана Дмитрівна, важко зітхнувши, почала розповідь.

Колись у нас була щаслива родина. Я зустріла Богдана, коли нам було трохи за двадцять. Ми не квапилися з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у добрій компанії, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Багато працювали, але й багато раділи.

З часом ми купили велику трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив ремонт — кожну поличку, кожні двері вимірював з особливою старанністю. Цей дім був для нас не просто стінами, а втіленням усіх сподівань.

І от, через кілька років, у нас народилася довгоочікувана донька. Богдан обожнював її, носив на руках, читав казки, водив до парку. Тоді я думала — життя вдалося.

Та щастя виявилося крихким. Десять років тому Богдан пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на лікування, але врятувати його не вдалося. Відтоді в домі стало тихо й пусто, ніби разом із ним пішло все тепло.

Після смерті батька донька змінилася. Віддалялася від мене, частіше ночувала у подруг, згодом зняла квартиру. Я розуміла — кожному потрібен простір, не тримала її. Бачилися рідко, але спілкувалися. До одного дня.

Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на власне житло. Попросила продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей віддати їй на перший внесок.

Я не змогла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання нитка, що зв’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.

Я намагалася пояснити це доньці. Але вона не захотіла слухати.

— Тато будував це все для мене! — скрикнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!

Потім грюкнула дверима й пішла. І відтоді — ні слова.

Недавно я дізналася через спільну знайому, що вона сама взяла іпотеку. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей немає. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, будинок, знову робота.

Я намагалася їй додзвонитися. Даремно. Напевне, змінила номер. Моя подруга, яка інколи її бачила, каже — виглядає виснаженою, схудлою. Але до себе нікого не допускає.

Я не знаю, як знайти до неї дорогу. Як попросити пробачення, не розуміючи навіть, за що. Я вже не молода, незабаром сімдесят. І серце болить від жалі.

Сижу довгі вечори біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайомий силует. Що донька скаже просте: «Мамо, я сумувала». Але, мабуть, це лиш мрії старої жінки.

Часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було зберегти пам’ять про нашу родину?

Відповіді немає.

Лиш тиша в порожній квартирі й фотографія чоловіка на стіні, з якої він наче питає: «Чому так вийшло?..»

А я не знаю, що відповісти…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 3 =

Також цікаво:

З життя12 хвилин ago

Незнайомець, але найближчий

**Чужий, але рідний** — Маріє Іванівно, та ви що?! Так не можна! — Михайло Степанович аж здригнувся від здивування. —...

З життя1 годину ago

Не покладайтеся на мої заощадження

– Мамо, ну годі вже своє тягнути! – Оксана роздратовано вдарила долонею по столу. – Ми ж домовились, що ти...

З життя3 години ago

Кохання, народжене в ненависті

Любов крізь ненависть Оксана Іванівна стояла біля вікна й дивилася, як її сусідка Ганна Сергіївна розвішує білизну у дворі. Кожен...

З життя4 години ago

Мені не потрібна ваша турбота

Сьогодні ввечері я хочу записати одну історію, яка змусила мене переосмислити багато чого. Стояла біля під’їзду, переводила дух. Тяжкі пакети...

З життя7 години ago

Гості на вихідних: несподівана зустріч

Родичі приїхали на вихідні — Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які ще родичі?! — скрикнула Оля в трубку, ледь не випустивши...

З життя10 години ago

Звільнення невістки: несподівана драма на роботі

Олена Миколаївна сиділа у тролейбусі й дивилася у вікно на знайомі вулиці. Щодня одна й та сама дорога на роботу,...

З життя11 години ago

Жінка без ідентичності

Ольга підійшла до дзеркала у передпокої, поправила волосся ще раз уважно оглянула себе. Нова сукня — глибоко синя, строга, але...

З життя13 години ago

Нагодувала, прихистила, зрадила

Дощ стукав по даху котеджу, коли Марія Іванівна почула ніжний стук у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився —...