Дві обличчя: дружина на очах у людей і вдома.

Моя дружина на людях одна, а вдома зовсім інша.

Вирішив поділитися своєю болем. Боля, яка не вщухає роками.

Моя дружина – людина з двома обличчями. У товаристві – вона приємна, ввічлива, сяюча. Але варто закритися дверям нашої оселі – вона перетворюється на абсолютно іншу особу.

На людях вона усміхається, розмовляє м’яким голосом, щедро дарує компліменти. Ввічлива, добра, чуйна – всі захоплюються нею.

Друзі заздрять мені, кажуть: «Яка в тебе дружина, мрія!»

А мені хочеться закричати.

Бо ніхто не бачить, як вона поводиться вдома.

За закритими дверима – інша реальність
Дома все по-іншому.

Вона говорить зі мною грубо, ніби я не чоловік, а якийсь слуга.

Вона дорікає мені за будь-які дрібниці: якщо тарілка стоїть не там, якщо я запізнився з роботи, якщо раптом забув купити щось із крамниці.

Її найласковіше звернення до мене – «ідіот» або «недоумок».

Про компліменти, про те, щоб почути тепле слово – я навіть не мрію.

Я пам’ятаю її іншу
Іноді я питаю себе: чому я терпеню?

Але потім згадую, якою вона була, коли ми тільки почали зустрічатися.

Тоді вона була найніжнішою, найтурботливішою, найжіночнішою жінкою.

Вона дивилася на мене закоханими очима, її голос звучав ласкаво, вона вміла підбадьорити, вселити впевненість.

Тоді мені здавалося, що я знайшов своє щастя.

Але, напевно, я був для неї тоді ще “чужим” чоловіком.

А тепер, коли вона впевнена, що я нікуди не подінусь, маски скинені.

Спроба покинути
Одного разу я вирішив вчити її уроку.

Я зібрав свої речі, забрав дітей і поїхав до сестри.

Коли вона прийшла додому і нас не виявилося, її охопив страх. Вона відразу почала телефонувати мені, намагалася дізнатися, де ми, що сталося.

Діти розповіли мені, що вона ходила по оселі, не знаходячи собі місця. Її руки тряслися, вона виглядала розгубленою.

Вона дзвонила всім нашим друзям, її голос був наляканим.

Коли я нарешті підняв слухавку, вона плакала.

– Повернись, – лише сказала вона.

Я повернувся.

І тієї ночі вона не відпускала мою руку ні на секунду.

Вранці вона пообіцяла, що все зміниться. Що вона буде добрішою, що я знову почую від неї теплі слова.

Я їй повірив.

Але варто було життю повернутися у звичне русло – все повторилося.

Змиритися чи піти?
Соромно визнати, але я не знаю, що робити далі.

Піти?

Так, але тепер вдома є їжа, в холодильнику завжди повно продуктів, рахунки сплачені. Діти ситі та одягнені.

Залишитися?

Але тоді я змушений жити в світі, де немає тепла, немає ніжності, немає навіть простого поваги.

Напевно, мені судилося жити без любові.

Але, можливо, це менше з усіх лих?