Дві жінки старшого віку вирушили на поїзді до столиці.

Дві жінки років шістдесяти п’яти сіли на одній зі станцій у поїзд, що прямував до Києва. Спочатку спокійно зайшла одна, невисока блондинка, а перед самим відправленням поспіхом впурхнула інша, худорлява брюнетка з коротким волоссям. Поїзд рушив, їхати було довго, тож, розташувавшись і трохи перекусивши, вони почали розмову.

– Я їду по роботі, – відверто сказала брюнетка. – На кілька днів відправили: на конференцію та заодно до кількох клієнтів завітати. Так, я на пенсії, але нудно сидіти вдома, та й грошей бракує, от і працюю, їжджу у відрядження, важко, звісно, вік все-таки, але не сиджу без діла.

Розповідь була цікавою: супутниця слухала уважно, ставила питання і раз у раз схвально кивала. Так Галина — так звали брюнетку — розповіла, що у вільний час займається йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє у парку поруч з домом, а живе в маленькій квартирці в найвіддаленішому районі міста, і нарешті запитала:

– А ви як?

На що почула:

– А я безхатченко, – мовила супутниця і посміхнулася.

– Як — безхатченко?

Галина з подивом подивилася на свою сусідку по купе: акуратно підстрижена, зі свіжим манікюром, доглянута пані ніяк не в’язалася у Галини з образом бездомної людини, яких вона бачила по телевізору, та й що казати, іноді зустрічала поряд з домом, коли викидала сміття.

– Що, у вас зовсім немає дому? — випалила Галина, але тут же себе подумки вилаяла: яка нетактовність!

Жінка знову криво посміхнулася:

– Та ні, у мене є квартира в самому центрі міста, трикімнатна, з величезною лоджією, світла і тепла, – вона мрійливо зітхнула.

Галина дивилася на неї з подивом, а супутниця продовжувала:

– Але я в ній взагалі не живу! Вже років десять приїжджаю туди на кілька днів раз на два-три місяці і знову їду. От знову їду кудись. Я вже й сама не знаю, де я живу? В якому місті?

Галина нічого не розуміла: думала, як дивно, можливо, жінка хвора?

А та продовжувала:

– Справа в тому, що у мене четверо дітей.

Вона на хвилину замовкла, а Галина вирішила більше не гадати, а слухати.

– Я завжди багато працювала, на кількох роботах, старалася, щоб діти здобули найкращу освіту, стали людьми, здобули хороші професії. Ну так і сталося, вони виросли, всі навчалися в університетах, потім роз’їхалися. Поступово хто куди, в різні міста, в різні кінці України. Одружилися, дітки у них пішли. І тут почалося: «Мамо, приїжджай понянчитися, мамо, давно у нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину лишити нема з ким, ми скучили, приїзжай, я тобі квитки купила». Вони між собою вже і графік склали — два місяці я там, три — там, потім знову дорога, потім знову переїзд.

Галина слухала, затамувавши подих.

– Я вже й сама не знаю, в якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене ось — моя похідна сумка, там ліки та ще дещо з необхідного. Важко, звісно, хочеться і відпочити, і вдома побути, полежати, та просто телевізор подивитися, на йогу би теж пішла…А з іншого боку — радість, з онуками понянчитися, дітям допомогти, їжджу, поки їм потрібна, треба значить треба. Я раніше свою стару кішку Маньку з собою возила, це діти все: «І Маньку привези!» Ось і кішка померла, а я все їжджу та їжджу, мотаюся країною — без певного місця проживання я, безхатченко по-іншому.

– От би всі такими безхатченками були! — вигукнула Галина. Галина була зовсім самотньою і навіть не могла завести кішку, про яку колись мріяла, через часті відрядження. — Це схоже на тост! — трохи помовчавши, засміялася вона.

– Справді, – погодилася сусідка і запропонувала – а давайте-но чай пити та спати.

Так і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про щось своє.