Дві жінки за шістдесят сіли в поїзд до столиці.

В одному з потягів, що прямують до Києва, на одній зі станцій сіла жінка приблизно шістдесяти п’яти років. Спочатку ввійшла одна – невисока білявка, а перед самим відправленням потягу заскочила інша, струнка брюнетка з короткою зачіскою. Потяг рушив, їхати було довго, тому, розмістившись у купе і перекусивши, жінки почали спілкуватися.

– Я їду у відрядження, – поділилася брюнетка. – На кілька днів потрібно: на конференцію і до кількох клієнтів заскочити. Так, я вже на пенсії, але дома сидіти нудно, та й грошей не вистачає, ось і працюю, в поїздки їжджу. Важко, звісно, вік уже не той, але щось робити треба.

Говорила вона цікаво: попутниця слухала уважно, ставила питання, схвально кивала. Так Олена – так звали брюнетку – розповіла, що у вільний час займається йогою, дивиться серіали по телевізору, гуляє в парку біля дому. Вона мешкає в маленькій квартирці в найвіддаленішому районі міста. Нарешті, вона спитала:

– А ви що?

На що отримала відповідь:

– А я безхатченко, – усміхнулася попутниця.

– Як це – безхатченко?

Олена здивовано подивилася на свою сусідку по купе: доглянута жінка, зі свіжим манікюром, з акуратною зачіскою, аж ніяк не відповідала уявленню про людину без певного місця проживання, якого Олена бачила по телевізору, та й часом зустрічала біля свого будинку.

– Що, у вас зовсім нема дому? – вирвалося в Олени, але відразу ж подумки себе відчитала: як не тактовно!

Жінка знову криво усміхнулася:

– Ні-ні, в мене є квартира просто в центрі міста, трикімнатна, з великою лоджією, світла та тепла, – вона мрійливо зітхнула.

Олена слухала її в здивуванні, а попутниця продовжувала:

– Але я взагалі в ній не живу! Уже років десять приїжджаю туди на кілька днів раз у два-три місяці і знову від’їжджаю. Ось знову кудись їду. Я вже й сама не знаю, де я живу? В якому місті?

Олена нічого не розуміла: дивно, можливо, жінка хвора? Але та продовжила:

– Річ у тім, що в мене четверо дітей.

Вона на хвилину замовкла, а Олена вирішила більше не вгадувати, а слухати.

– Я завжди багато працювала, на кількох работах, намагалася, щоб діти отримали найкращу освіту, вийшли в люди, здобули гарні професії. Так і вийшло: вони виросли, всі вивчилися в університетах, потім роз’їхалися. Поступово всі в різні міста, в різні кінці країни. Одружилися, вийшли заміж, дітки в них пішли. І тут почалося: “Мамо, приїжджай поглядіти за внуками, мамо, давно в нас не була, мамо, давай до нас, мамо, мені на роботу виходити, дитину залишити нема з ким, ми скучили, їдь до нас, я тобі квитки купила”. Вони між собою навіть вже графік склали – два місяці я тут, три – там, потім знову дорога, потім знову переїзд.

Олена слухала затамувавши подих.

– Я вже й сама не знаю, в якому місті я живу, де моя кімната, де моє ліжко, де мій дім? У мене от є моя подорожня сумка, в ній ліки і ще дещо необхідне. Важко, звісно, хочеться й відпочити, і вдома побути, полежати, та просто телевізор подивитися, на йогу б також пішла… Але з іншого боку – радість, з внуками бути, дітям допомогти. Їжджу, поки потрібна, значить, потрібно. Раніше кішку брала з собою, стареньку Мурку, це ж діти все: “І Мурку привези!” Так вона вже померла, а я все їжджу й їжджу, мотаюся по країні – без певного місця проживання я, безхатченко іншими словами.

– От би всі такі безхатченки були! – вигукнула Олена. Олена була зовсім одинока і навіть не могла завести кішку, про яку колись мріяла, через часті відрядження. – Це звучить як тост! – трохи помовчавши, засміялася вона.

– Справді, – погодилася сусідка і запропонувала – а давайте-но пити чай та спати.

Так і зробили. Чай пили в тиші: кожна думала про своє.