Дивлячись прямо в очі: Не хочемо невістку-ляльку!

Наталія й сказала прямо в очі: “Невістка жебрачка нам не потрібна!”

Мені 57 років, у мене немає сім’ї та дітей, але хочу дати пораду всім батькам: не втручайтеся в життя ваших дітей, не примушуйте їх жити за вашими правилами, адже те, що робить щасливими вас, не обов’язково зробить щасливими і їх.

Я є живим прикладом того, як, намагаючись забезпечити мене найкращим, мої батьки розлучили мене з жінкою, яку я кохав більше за себе.

Галина походила з бідної родини, а мої батьки мали успадковані землі і нерухомість, і пишалися цим.

Коли я привів її знайомити з батьками, вони одразу її відшили, сказавши, що не хочуть бачити невістку-жебрачку. Вона покинула нас, ображена, але з високо піднятою головою.

Відмовилася поїхати кудись далеко лише вдвох.

Казала, що рано чи пізно мої рідні зроблять все можливе, щоб нас розлучити.

Вийшла заміж за свого сусіда – такий самий, як і вона, не мав нічого.

Однак обоє працювали важко і збудували будинок на околиці міста.

У них народилося троє дітей, і скільки б разів я не зустрічав її на вулиці, вона завжди була усміхнена і виглядала щасливою.

Якось я запитав її, чи кохає вона чоловіка.

Вона відповіла, що усвідомила: для родини найважливіше – стабільність та взаєморозуміння між подружжям. Без цього на одній любові не проживеш.

Я не погоджувався з нею, але й сперечатись не міг, бо відчував себе зрадником.

Я так і не пережив Галини і, на відміну від неї, не одружився.

Не міг уявити життя з жінкою і дітей, яких би я не кохав.

Мої батьки намагались підшукати мені наречених, яких вважали підходящими, але я категорично відмовлявся.

Зрештою, вони змирилися і почали просити обрати дружину на свій смак, аби я продовжував наш рід.

Але я не хотів нікого, крім Галини. Та вона давно влаштувала своє життя і для мене там не було місця.

Батьки постаріли, захворіли і по одному пішли з життя.
Я залишився сам у нашому великому триповерховому будинку.

Щораз рідше бачуся з друзями, бо вони вже займаються внуками і їм не до мене. Та й я їх уникаю.

Радію їхньому щастю, проте воно мене й болить.

У суботу та неділю заповнюю свій час, фарбуючи і ремонтувати гойдалки, гірки та каруселі на дитячих майданчиках у нашому місті.

Іноді допомагаю у дворах дитячих садків.

Роблю це добровільно і безкоштовно, бо не потребую грошей. Таким чином я роблю щасливими чужих дітей та внуків.

Я продав усі землі та нерухомість від батьків.

На отримані гроші зробив пожертвування у кілька шкіл та будинків для покинутих дітей.

Один друг запитав мене, чому не дати гроші і якомусь будинку для літніх людей. Та я не хочу.

Як би жорстко це не звучало, так я мщу своїм батькам, через яких залишився сам.

До того ж, майбутнє – це діти, а не старші покоління, правда ж?

Малі потребують більше уваги і гарного старту в житті.

А коли я помру, мій будинок стане власністю школи, яку я закінчив.

Якщо хочуть, нехай використовують його на щось, якщо ні – нехай продають.

Головне, щоб він пішов на добру справу.