Дзвінок до Віри Петровни

Вірі Петрівні зателефонували. Адміністрація заводу, де вона відпрацювала понад 50 років, вирішила привітати її з 75-річчям і вручити подарунок.

Як же вона зраділа! Десять років уже не працює, а її не забули! Вітати будуть! Навіть якщо просто листівку вручать, і вже буде приємно.

І ось настав цей день. Віра Петрівна нарядно одяглась, навіть губи підмалювала, і пішла раніше, щоб не запізнитись. Таких, як вона – “іменинників”, зібралось шестеро. Всі знайомі одне з одним, раділи зустрічі! Заступник директора виголосив вітальну промову та вручив конверти з купюрою в 1000 гривень. Потім жінка з відділу кадрів повела їх обідати на заводську їдальню. Смачно нагодували обідом, нагадали заводську їжу.

І врешті вручили по “продуктовому набору”: п’ять видів круп по 1 кг, пакет борошна 2 кг, рибні консерви 3 штуки і скляну банку яблучного соку 3 літри.

Все це, звісно, добре, приємно, потрібні продукти, але як все це до дому донести?

Привітна жінка з відділу кадрів каже: “Любі жінки, не переживайте, можете щось залишити у мене в кабінеті, потім ще раз прийдете чи приїдете і заберете. Не хвилюйтеся, нічого не пропаде!”

Віра Петрівна в житті всяке бачила, і навіть усміхнулась у душі з цього пропозиції. Ага, залиш там, і потім нічого не знайдеш!

Вирішила відразу все забрати. Целофановий пакет з супермаркету завжди був при ній. На пакеті написано, що витримує 10 кг, склала крупи, борошно й консерви, а банку соку взяла під пахву. І пішла повільно, обережно ступаючи по обледенілому тротуару.

Жила Віра Петрівна через дві зупинки від заводу, і все життя, звісно, ходила пішки. І цього разу теж вирішила йти, як в автобус залізти, руки ж обидві зайняті. Нести важко, а на душі радісно. І сік їй цей, буцім, не потрібний, три літри. Своїх заготувала багато, яблука вродили цього року. Але ж дали – треба брати, знадобиться. І крупи такі вони не їдять – чечевиця та ячка, та ще якась незнайома крупа, нічого, все знадобиться. Віра Петрівна дійшла до повороту, відпочила.

Ось зараз перейду цю маленьку дорогу, якраз машини стоять, чекають, коли світлофор загориться. Перейду ось так, навскоси, так ближче, до пішохідного переходу далеко йти. На дорозі льодяний льодець, ступає обережно.

За кермом дорогої красивої машини, перед якою намагалась перейти дорогу Віра Петрівна, сидів молодий парубок, поруч з ним його подруга. І напевно їм смішно було дивитись на розкарячену посеред дороги бабусю, і він чомусь натиснув на сигнал. Різко, голосно, несподівано!

Віра Петрівна здригнулась, смикнулась, посковзнулась на колії, зробила вужчий пірует ногами й руками і гепнулась на дорогу. Банка розбилась.

Сама вона впала на пакет, від чого два мішечки з крупами лопнули й розсипались на дорогу. Пакет борошна тріснув.

Віра Петрівна встала на ноги, обернулась обличчям до дорогої красивої машини. Крізь робочі “двірники”, що змітали сніг з лобового скла, на неї дивилися і давилися зі сміху молодий парубок і його подруга, махали їй руками, мовляв, іди швидше з дороги, чого стала.

Вони крізь гучну музику в салоні і власний сміх не могли почути, що казала ця бабуся, могли лише бачити її червоне від гніву обличчя. Ось вона нахилилась, мабуть, буде збирати свою в’язку, і хлопець знову натиснув на сигнал. У голові у бабусі ніби щось вибухнуло.

В одну мить згадались розповіді її батька фронтовика, як він метав гранати в фашистські танки, як навчав її ніколи не давати себе в образу. Віра Петрівна дійсно підняла з землі пакет з крупою, і тицьнувши в нього пальцем, щоб посипалась крупа, розмахнулась і метнула його в лобове скло красивої машини. Потім наступний пакет.

Хлопець сигналив, але виходити боявся. Віра Петрівна кидала й кидала, коли крупа закінчилась, вона підняла пакет з борошном, і це було круто, вона закинула його на дах машини, тріснутий пакет розсипався, покривши майже рівним шаром увесь мокрий від снігу автомобіль. Переконавшись, що всі “снаряди” закінчились, Віра Петрівна підняла консервні банки, і тримаючи в руці одну, ніби думаючи, куди її запустити, раптом побачила такий жах в очах хлопця за кермом.

Схоже, такі ж очі були у фашистів при вигляді наших солдатів. Поклала їх у сумочку, струсила руки, перейшла дорогу й покинула додому. Дихалось легко, і на душі полегшення. А крупи такі вони все одно не їдять, соків своїх повно, ще й смачніші магазинних. І гаденя це покарала, тато був би задоволеним.

Давно горів зелений сигнал світлофора, велику красиву машину всі об’їжджали й розглядали, усміхаючись. Хлопець так і не вийшов з машини, все телефонував комусь. “Двірники” втомлено розмазували по лобовому склу білу жижу.

А ввечері несподівано приїхав онук. Привіз торт і шампанське. “Бабцю, я думав, ти тільки пиріжки смачні вмієш пекти, а ти в мене ще й з гранатою на танк зможеш! В YouTube тебе показали!”

Віра Петрівна тепер місцева знаменитість. Ох, хто ж знає, на що здатна “стара гвардія” в момент відчаю. Краще нікому не знати.