З життя
Дзвінок, що змінив усе

Щоденник
Як тільки обідала, вимила посуду й прилягла трохи відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого друга – допомагати лагодити паркан. Повернеться лише завтра ввечері, у понеділок на роботу. Я вже рік як на пенсії, а Тарасові ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав мене з дрімоти. Не відразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — осиплим від сну голосом відповіла я, навіть не глянувши на екран. Хто ж ще може дзвонити, окрім доньки й чоловіка? Тарас не любив телефонних розмов, отже, це вона. Донька жила з чоловіком в іншому місті й незабаром мала народити.
— Віра? Спала? — пролунав у трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожилася я.
У трубці почулося демонстративно гучне зітхання.
— Не впізнала? Скільки ж минуло з моменту, як ми бачилися?
— Олена?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася я і, як на диво, зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Бачила твою матір кілька років тому, вона й дала.
Я пригадала, мати щось таке згадувала.
— Ти у місті? — Я й сама розуміла, що запитала дурниці. Навіщо дзвонити, якщо не хочеш зустрітися? — Чула, що ти в Німеччину поїхала, — додала я.
У трубці роздався сміх, який одразу перейшов у стогін.
— Що з тобою? Де ти? — занепокоїлася я.
— В лікарні. Саме тому й дзвоню. Можеш прийти до мене? Хочу щось сказати. І нічого не приноси, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — спитала я, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— А в… — почала я, але в трубці пролунали короткі гудки.
Незабаром прийшло смс із назвою лікарні. «Боже ж ти мій, у Олени рак!» — я розгублено перечитала текст.
Глянула на годинник — п’ята з половиною. Поки доїду, відвідування вже закінчиться. Пішла на кухню, дістала з морозилки курку на бульйон. Олена сказала нічого не брати, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, це ліки. Поклала курку розморожуватися в мийку, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім, отже, стільки ж минуло з нашої останньої зустрічі.
З віком навіть хороші новини я зустрічала з обережністю. Після дзвінка Олени не могла позбутися тривоги. І Тараса, на лихо, нема вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварю бульйон, відвідаю Олену й усе дізнаюсь. Та ось заспокоїтися ніяк не виходило.
Олену з десяти років виховувала бабуся по батькові. Ласки дівчина не знала й часто засиджувалася в мене, робили уроки разом. Баба гнала самогон і постачала його місцевим пиякам. Батьки пили, звичайно. Дружини алкашів погрожували спалити її підпільну винокурню. Може, хтось дійсно підпалив, а може, як вважала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою, але Оленині батьки не вибралися з палаючої хати. Бабуся кудись зникла, а Олена, як завжди, була в мене. Вони вціліли.
Після пожежі їх поселили в гуртожиток. На спільній кухні самогон варити заборонили. Бабуся відразу змарніла, почала рахувати копійки й лаяти онуку за кожен з’їдений шматок. Олена годувалася в мене.
Бабуся матір Олени не любила, називала відьмою, казала, що та зачарувала її сина, через прокляту запив. Те, що вдома завжди стояв даровий самогон, бабуся замовчувала. Мати Олени була красунею. Рідкий чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не звернувши на неї уваги. Батько шалено ревнував, навіть бив.
Олена виросла й стала схожою на матір – така ж висока, струнка, з густими руОлена дивилася у вічо життю до останнього подиху, а тепер вітер розвіяв її сумні історії, залишивши лише спокій у моїй душі.
